Між уявленням про ідеал і фактичністю існує неприємна спадщина.

Зображення: medium.com/@oleksandranisimov, architekturaibiznes.pl Модель одного з районів Подолу, архів Ю. Шалацького. Павільйон Гансенів, 3D-сканування.

Нагадую, що мова йде про активність громадських організацій, пов'язану з експериментальною забудовою чотирьох кварталів у районі Подолу, неподалік від станції метро "Тараса Шевченка". Цей проєкт був реалізований у період з 1984 по 1993 рік за участі архітекторів Юрія Шалацького, Георгія Духовичного, Тетяни Лазаренко, Леоніда Мороза та Ігоря Шпари.

Програма була розроблена у співпраці з Об'єднанням мешканців житлового комплексу Юліуша Словацького в Любліні, збудованого в перші роки 1960-х років за проектом видатних архітекторів XX століття – Зофії та Оскара Гансенів.

Ми ще повернемося до теми, де зустрічаються дві контрмодерністські утопії та чому польський досвід має для нас особливу цінність. Але спершу я вирішила поспілкуватися з Оксаною Баршиною, заступницею генерального директора з виставкової діяльності NAMU та модераторкою обговорень, щоб дізнатися про їхню сутність і важливість для нас.

"Без теоретичного підходу активізм стосовно спірної спадщини залишиться фрагментарним."

За словами пані Оксани, сьогодні вже очевидно, що спорадичному активізму на захист контроверсійної спадщини, з іноді недружнім гайпом навколо захисту "радянського", бракує теорії.

Чому саме NAMU вирішив заповнити ці прогалини? Причина в тому, що наш музей підходить до мистецтва з міждисциплінарної перспективи, прагнучи відновити в історії забуті та вилучені імена і явища, а також подолати стереотипи щодо "незручної" спадщини. Крім того, у нас немає музею архітектури, який міг би стати ініціатором теоретичних дискусій. Наш перший досвід в організації академічних обговорень у XXI столітті відбувся, коли ми спільно з бібліотекою імені В. Г. Заболотного провели міжнародну конференцію "Після соціалістичного модернізму: архітектура, міський дизайн і планування 1980-х", на якій виступали експерти з Польщі, Литви, Німеччини та Великої Британії. Цю ініціативу реалізував Олександр Анісімов, дослідник, що спеціалізується на просторовому плануванні та землекористуванні.

Термін "радянський модернізм" викликає чимало суперечностей у нашій спільноті. Ми сприймаємо його як важливу складову української архітектурної історії, в рамках глобального модерністського руху. Отже, ця дискусія є неминучою, і конференція стала слушною можливістю для відповіді на актуальні питання суспільства.

Влітку 2022 року разом із дослідницею та директоркою Центру урбаністичних студій Світланою Шліпченко ми створили онлайн-серію, присвячену відбудові України під назвою "Відновлення. Розмови про майбутнє під час війни". У той час ми акцентували на важливості формування нових наративів про спадщину — як для нашої внутрішньої аудиторії, так і для міжнародного контексту. Сьогодні, усвідомлюючи наслідки масштабного урбіциду, ми з більшою чутливістю підходимо до питань збереження та відновлення тих елементів, які формують нашу ідентичність, хоча все ще стикаємося з нестачею ефективних інструментів для впливу.

Проблема полягає в тому, що ми, здається, щоразу починаємо суспільну дискусію з нуля, тоді як необхідно забезпечити її безперервність, рухаючись послідовно та спираючись на вже обговорене і певною мірою усталене. Проте кожного разу ми стикаємося з новими викликами. Практика цього року продемонструвала, що відстороненість архітекторів від мистецьких та музейних процесів негативно позначається на виставкових проєктах і архівуванні архітектурних ініціатив. Це досвід, який ми повинні врахувати в майбутньому, щоб зміцнити взаємну довіру та повагу, - зазначає пані Оксана.

Активісти, у свою чергу, намагалися протидіяти руйнівним діям комунальних служб. Коли восени 2022 року розпочалися роботи зі знищення альтанки, що є елементом архітектурного ансамблю кварталів, Дмитро Соловйов, засновник Ukrainian Modernism, виступив з закликом зупинити ці дії та обговорити можливість відновлення.

Утворилася ініціативна група, куди увійшли співавтор альтанки Юрій Шалацький, архітектор та засновник проєкту Podil Postmodern Борис Медведик, депутатка Київради Ксенія Семенова та сусідська спільнота. Був анонсований збір грошей на відновлення споруди. Зрештою, альтанку "відродили" за кошти гранту від GIZ. І це теж непроста історія.

Відновлення альтанки у дворі 4 Кварталів, автором якого є Борис Медведик.

Те, що "1980-ті роки досі перебувають на околиці наукових і суспільних досліджень", залишається важливим питанням. Потрібно реалізувати безліч проєктів та ініціатив, аби висвітлити цю тему та вивести її з тіні. Проте, нинішня детальна дискусія стала ще однією складовою моста між цим етапом історії та його уроками для сучасності.

Відкрита форма як приклад прогресивного мислення.

Видатний польський архітектор і візіонер Оскар Гансен чималому навчився й у мистецтва. Два роки у паризьких майстернях скульптора Фернана Леже і П'єра Жаннере (двоюрідного брата Ле Корбюзьє) і знайомство з художниками формували його візії так само як й профільна освіта.

"Пікассо навчив мене розуміння простору-часу набагато більше, ніж Ле Корбюзьє", -- зізнався він пізніше в одному з інтерв'ю.

Гансен представив концепцію "Відкритої форми", яка руйнувала традиційні уявлення про архітектора як всевладного творця. На відміну від усталених ієрархій між митцем і аудиторією, ця концепція акцентувала увагу на стратегіях невизначеності, адаптивності та спільної участі.

Зображення: teatrnn.pl Житловий комплекс на вулиці Словацького, 1970-ті роки.

Гансен презентував свою концепцію на Міжнародному конгресі сучасної архітектури (CIAM) у 1959 році, де була утворена група молодих архітекторів під назвою "Team 10". Він став її учасником і висловив критику на адресу "модерністської ортодоксії", що походила з Афінської хартії, а також послідовників Ле Корбюзьє.

У 1960-х рр. він розробив теорію Лінійної безперервної системи (ЛНС) -- застосування "Відкритої форми" в масштабів міського планування, уявляючи міста як витягнуті паралельні смуги багатофункціональної забудови, що простягаються через всю Польщу. ЛНС мала на меті зруйнувати традиційну модель "центр-периферія", сприяючи гнучкості та рівному доступу до послуг для мешканців.

На думку Губерта Мончіка, реставратора культурних пам'яток з Любліна та учасника дискусії "Відновлення міста: як зберегти пам'ять і спланувати майбутнє?", принцип лінійності перевершує "центричну" модель у питанні швидкості будівництва. Більше того, така структура забезпечує вищий рівень безпеки в умовах ворожих нападів - знищення одного або кількох елементів не завадить функціонуванню всього ланцюга. Гансен, який брав участь у партизанських загонах під час Другої світової війни, мав відповідний досвід у цій сфері.

У мікромасштабі цю ідею, спільно із Зофією Гансен, було реалізовано, зокрема, в житловому масиві Словацького в Любліні. Довгі житлові блоки об'єднані спільним простором з дитячими майданчиками, зеленими зонами та комплексом одно-двоповерхових Торговельно-сервісних павільйонів.

Концепція "людського виміру" в урбаністиці була базовою для подружжя. Вони розглядали забудоване середовище як тло для соціальних відносин і людської діяльності. Це було втілення принципу партисипативного дизайну, згідно з яким користувачі могли б активно формувати та трансформувати свій житловий простір.

Фото: lublininfo.com Дитячий майданчик в житловому масиві Словацького

На жаль, наявні матеріали та якість виконання могли бути ліпше (про що свідчить збережений будівельний журнал). Стався певний конфлікт між архітекторами та Люблінським житловим кооперативом, який мав втілювати ці "дивні" ідеї. З часом "неоднозначності" тільки нашаровувалися. На етапі сучасного дослідження теж гостро відчувалася "непохитність" людей з кооперативу, що значно ускладнювало комунікацію навколо історичної цінності кварталу.

До прикладу, результатом подібної зневаги став занепад павільйонів, які були закинуті з 2017 р. Міхал Фронк, архітектор і співзасновник Музею житлових кварталів у Любліні (Muzeum Osiedli Mieszkaniowych, MOM), невтомно наголошував на унікальності споруди - як відображенні унікальної мови Гансена, яка мала забезпечити їй роль атракції. Завдяки експресивності ламаних дахів її називали "маленьким Сіднейським оперним театром".

Зображення: architekturaibiznes.pl Модель павільйону Гансенів, створена за допомогою фотограмметрії.

Створення MOM у 2018 році стало ключовим моментом у процесі музеєфікації місцевих "атракцій" у найширшому сенсі, перетворюючи їх на об'єкти культурної спадщини. Ідея засновників полягала в тому, щоб "закохати" громадськість у революційний дух модернізму, щоб вони гордилися місцем, яке було створене геніями. Як зазначав Фронк, під час свого навчання він не чув про цих діячів у польських академічних колах. Імена Гансенів залишалися поза увагою. У той же час, в інших країнах їхні досягнення активно обговорювалися, публікувалися та експонувалися. Один з його друзів надіслав йому статтю з Парижа. Лише у 2017 році Музей сучасного мистецтва у Варшаві вшанував їхню пам'ять на виставці "Оскар і Зофія Гансени: Відкрита форма".

Зображення: mom-lublin.pl Музей житлових районів у Любліні (МОМ)

У той час MOM був готовий переїхати до павільйону, якщо його відремонтують. Проте, місто мало інші наміри, розпочавши тендери на продаж земельної ділянки. На щастя, ці плани не втілилися, і в 2023 році павільйони були занесені до Списку сучасних культурних цінностей, що забезпечує охорону всієї території мікрорайону. Команда MOM включила їхню реставрацію до заявки на отримання статусу Європейської столиці культури для Любліна у 2029 році та до Муніципальної програми відродження.

Цього року швейцарський журнал Architese звернувся до музею з метою підготовки статті, присвяченої архітектурі кварталу. В результаті була створена команда Павільйону житлових районів, що складається з представників Політехнічного університету Цюриха (ETH Zurich), Люблінського політехнічного університету, MOM та асоціації "Модернізм у Любліні".

Це - успішний кейс, і наша заздрість зрозуміла. Але "людський фактор" нікуди не подівся. Соратниця Фронка зі створення МОМ, культурологиня і кураторка Пауліна Паґа на панелі "Пам'ятка чи домівка: як зберегти житлову архітектуру" торкнулася дуже болючої теми - комфортного життя в "некомфортній" спадщині. ЇЇ історична цінність є абстракцією для резидентів, які прагнуть її осучаснення.

Пауліна детально описала, яким чином вони залучають громаду до своїх ініціатив, справедливо підкресливши, що робота зі спадщиною вимагає значних ресурсів. Дослідження є першим етапом, після якого слідує розробка стратегій взаємодії з мешканцями, що є набагато більш складним завданням.

Зображення: lublin.wyborcza.pl Урочисте відкриття експозиції, яка підсумовує роботу Міжнародної організації міграції за 2018-2019 роки.

Проте MOM змогла створити "мікросередовище демократії", надаючи можливість людям з різними переконаннями та цінностями ділитися своїми історіями, які, тим не менше, залишаються частиною ідентичності жителів цього району. Мешканці, особливо літні люди, приносять улюблені речі та фотографії, що відображають їхні спогади, формуючи разом із дослідниками як матеріальну, так і нематеріальну колекцію.

Цей "обмін пам'яттю" означає, що громада готова до діалогу і переосмислення спільного минулого, і його цінність, виражена в архітектурі, стає менш абстрактною, підштовхуючи резидентів до спільних дій у місцевому середовищі. Там і для молодшого покоління розроблено купа цікавого, починаючи з екскурсій кварталом, організацій вінтажних маркетів і закінчуючи воркшопами з мозаїки. В переходах масиву збереглося кілька панно, створених студентами Інституту мистецтв Університету Марії Кюрі-Склодовської в рамках Люблінським мистецьких зустрічей. Започатковані в 1970-х рр., вони приваблювали митців з усього регіону, які захоплювалися модерністською естетикою та відкритими просторами, ідеальними для презентацій та творчих взаємодій з мешканцям.

Зображення: lokatorzyeu.wordpress.com Мозаїчні композиції в житловому районі Словацького

У цьому тексті також присутня певна провокація: якщо ми перетворимо квартал на музейний об'єкт, чи буде він вважатися частиною історії? Іншими словами, концепція "музею" спонукає людей замислитися над майбутнім локації, а також над її минулим — до яких змін можуть і повинні підлягати модерністські ідеї минулого століття і чи варто взагалі зберігати щось "незвичне".

Два досвіди: точки перетину

У серці модернізму криється глибоке утопічне прагнення формувати сьогоднішній день відповідно до уявлень про те, яким має бути суспільство завтрашнього дня. Значною мірою "архітектурна диктатура", про яку згадувала Світлана Шліпченко, грунтувалася на прагненні виховати досконалу особистість шляхом створення ідеального оточення.

Але без урахування складні реалії життя реальних людей і спільнот, що зрештою призвело до відчуття соціальної інженерії, а не органічного покращення.

Квартал в Любліні й квартали на Подолі маніфестували натомість зосередження на більш прагматичних рішеннях. Що аніскільки не завадило їхньої утопічності. Дослідники творчості Гансена стверджують, що його ідеї випереджали час. Принцип відкритості, дійсно, був випробуванням для ментальності, побудованої на засадах ізоляції, закритості та сегрегації.

Зображення: lublin.wyborcza.pl Занедбаний амфітеатр у районі житлової забудови Словацького

Нові українські архітектори активно проникали в Поділ, привносячи сучасний погляд на житлові комплекси у світі, де панують панельні конструкції та ідеологічні стереотипи, які вже почали втрачати свою міцність. На фоні втоми від одноманітності виникала нова міська культура, що висувала вимоги до принципово іншої якості громадських просторів та соціальних взаємодій.

Зображення: ukrainianmodernism (Instagram) Архітектурний розвиток 4 кварталів у Подолі. Ранні 1990-ті роки.

Державні органи, які зосереджені на вирішенні проблеми житлового забезпечення, не могли залишити без уваги громадські настрої, підкреслюючи також соціальний аспект: "...відсутність індивідуальності та однорідність архітектурних проектів у районах [...] разом із помітним відставанням Києва у порівнянні з архітектурними досягненнями та темпами будівництва столичних міст інших соціалістичних країн — таких як Вільнюс, Рига, Таллінн, Алмати, Єреван та Ташкент — стали вагомою проблемою для професіоналів і викликали значне занепокоєння у ширших колах суспільства" ("4 квартали на Подолі: відповідь Києва на кризу модерністичного планування", Світлана Шліпченко, Олександр Анісімов).

Ідея "грайливого" публічного простору, який об'єднує людей завдяки сучасним, але водночас історично значущим архітектурним рішенням, виявилася занадто інноваційною для реалізації в повному обсязі, особливо з точки зору якості. Проте ці райони підтвердили важливий факт: постмодернізм в архітектурі не обмежувався лише Західною Європою та США, а також проникнув за "залізну завісу".

Постмодернізм: повернення до основ.

Я свого часу вивчала цей період, вельми строкатий, через специфічність самої ідеї цитування.

Найактивнішим захисником постмодернізму є американський архітектор Роберт Вентурі, який у своїй праці "Complexity and Contradiction in Architecture" (1966) підкреслює цінність поєднання іронії та двозначності, що включає запозичення та переосмислення історичних елементів. Вентурі виступив з відомим слоганом "Less is a bore", який протистоїть принципу Міса ван дер Рое "Less is more". На його думку, орнаменти та символіка, які були відкинуті представниками модернізму, насправді сприяють залученню широкої аудиторії до архітектурного мистецтва. Безумовно, він би підтримав ті "ліпні знаки", які стали частиною оформлення подільських районів, адже вони є специфічними елементами контексту.

Зображення: dezeen.com Дитячий музей у Х'юстоні, спроектований Робертом Вентурі, штат Техас, США, 1992 рік.

Втручання "метафоричності" в утилітарність власне і є проривною. Як пише Світлана Лінда у своїй статті "Соціалістичний постмодернізм": житлова архітектура на Подолі в Києві (Україна)", "дизайнери звернулися до безпрецедентних у практиці радянської архітектури того часу "нефункціональних" елементів. Так, були зведені цегляні арки, колони, вежі, що мали метафоричне та контекстуальне значення і не виконували утилітарної функції... Архітектори назвали таку просторову композицію словом "колаж"... Принцип колажу був не просто модною технікою: він сприяв утвердженню нового ставлення до минулого, а також ідеї історичного розвитку конкретного місця".

Фото: Інга Леві. Сучасний стан 4 Кварталів. 2024

У преамбулі до книги "Learning from Las Vegas" (1972) Вентурі висловив важливу думку про те, що архітектор може бути революційним саме через дослідження наявного ландшафту замість його руйнування - на разок закликів Ле Корбюзьє в 1920-х рр. знищити старий Париж. Це дуже дотично до ремарки Михайла Сагайдака, директора Центру археології Києва, яку мені переказала пані Оксана - щодо бажання архітекторів прийти на порожнє місце й освоювати його з нуля. Оце насправді чиста утопія. Після розкопок на Подолі, коли під час будівництва та реконструкції метрополітену відкрилися шари доби Київської Русі та більш ранніх періодів, виявилося, що ми як Рим. Ми скрізь.

За безособовість архітектури модерністам дорікав й Чарльз Дженкс, автор іконічної праці "The Language of Post-Modern Architecture" (1977), стверджуючи, що суть постмодернізму - в тому, щоби бути зрозумілим: "Суспільна іконографія вимагає планування, пропозиції множинних метафор і прив'язки до місцевих реалій".

До слова, цитований "історизм" став найрозповсюдженішим серед апологетів постмодернізму - ренесансні арки та класицистичні колони-портики гарантували впізнаваність джерел.

Вхідна зона будинку розташована на перехресті вулиць Костянтинівської та Юрківської, у районі кварталу Шалацького. Джерело: ukrainianmodernism (Instagram)

Безумовно, є певна умовність. Коли я спостерігаю за архітектурою в районі Шалацького, з чіткими геометричними формами фронтонів та аттиків, мені нагадається постмодерністська Sony Tower (550 Madison Avenue), спроектована Філіпом Джонсоном у самому серці Манхеттена (1981-84). Ця вежа вважається першим хмарочосом у світі, виконаним у такому стилі. Її вражаючий фронтон викликав як захоплення, так і критичні відгуки. Джонсон зазначав, що його надихнула скельна гробниця Аль-Хазне, розташована в йорданському місті Петра. Однак публіка бачила в цьому, в кращому випадку, посилання на античність або бароко. Проте, врешті-решт, переважила алюзія на шафу Чіппендейла – відомого виробника "культових" меблів, які самі по собі наслідували стилі 18-19 століть. Це справжня подвійна іронія.

Зображення: buildingsdb.com Sony Tower (550 Madison Avenue), спроектована Філіпом Джонсоном, Манхеттен, 1981-1984 роки.

З часом зведення постмодернізму до гри з історичними стилями призвело до того, що, за словами Дженкса, він став поширеним та клішованим, перетворившись на "поверхневий фасадизм великих комерційних проектів у стилі Діснея".

Так само еволюціонувало наше сприйняття цієї архітектури - від захоплення "свіжим повітрям" у задусі панельного будівництва до розуміння ентропії й концептуальної, і фізичної краси утопії.

Тема несприйняття та постійного перероблювання є актуальною й для кварталів на Подолі. Власне, за прозріння паралелей між ними та кварталом Словацького маємо віддячити художниці Інзі Леві, яка дослідила, коли перебувала в Любліні як стипендіатка Gaude Polonia. Мисткиня побачила певну схожість саме в долі "незручної" спадщини й це спонукало її запросити поляків до участі в циклі дискусій.

Фото: Міхаель Зеленков Борис Медведик та Інга Леві

"Ця тема є для мене дуже особистою, оскільки я виросла серед цих будівель (в районі вулиці Антоновича, де розташований інший постмодерністський квартал, серед авторів якого – Шалацький). Вони стали частиною мого життя, і я створила цілу серію ілюстрацій, натхненну ними. Під час прогулянок Подолом у 2000-х я часто зазирала на ці будинки, не усвідомлюючи, до якої епохи вони належать, хоча вже тоді почала цікавитися архітектурою міжвоєнного періоду. Згодом мій друг розповів мені про будівлі на Антоновича, і це стало першим кроком до отримання інформації. Пізніше розпочалася вся ця активність з охорони кварталів, і я вже глибше занурилася в їхню історію," - поділилася Інга.

Мисткиня підкреслила, що, подібно до MOM, за подільським простором піклуються активісти, які проживали тут і мають глибоке розуміння місцевої ситуації. Безумовно, поки що рано говорити про створення музею чи архітектурного центру в Києві. Проте досвід Польщі демонструє, що саме цей підхід є найрезультативнішим для формування поваги до культурної спадщини.

Зображення: Міхаель Зеленков Екскурсія, проведена Антоном Коробом.

Дослідник архітектури Гліб Ушаков з Києва дотепно висвітлив складнощі проведення екскурсій у "модерністських" середовищах. Він часто відчуває дискомфорт через гучне невдоволення мешканців будівель, які він вважає частиною національної спадщини. Проте Гліб і інші зацікавлені особи визнають, що думка місцевих жителів є важливою.

Отже, згідно з архітектурним істориком Сергієм Дяченком, який брав участь у обговоренні на тему "Нові архітектурні проєкти в історичному середовищі: як зберігати пам'ять та розвивати місто?", ініційованому NAMU, ця дискусія має велике значення.

Дяченко, зокрема, вказав на необхідність "декомунізації світогляду" до розуміння спадщини як об'єкту мистецтва, яке було викорінене за роки радянщини. Квартали на Подолі саме через контроверзу є гарним приводом до розмови. Уся локація стала окремим архітектурним об'єктом. Спотворення будь-якої частини руйнувало загальну ідею.

Ось як виник запеклий конфлікт у сфері містобудівної естетики: в рамках окремої будівлі "осучаснення побутових умов і життєдіяльності" реалізувати набагато легше, ніж у масштабному комплексі. Це стало однією з причин, чому люди не сприймали комплексну забудову радянського періоду, адже навіть якщо вона була естетично вдалою, зберегти її в первісному вигляді в пострадянських реаліях виявилося надзвичайно складно. Автори задумували, що всі ці відкриті простори мали створювати атмосферу театралізованості та взаємозв'язку між зовнішнім і внутрішнім середовищем. Проте, люди часто ігнорують ці ідеї, добудовуючи веранди та балкони. Публічна програма, по суті, була спрямована на те, щоб донести ці виклики до суспільства, адже найголовніше - це знайти спільну мову з людьми. Жодні ініціативи не матимуть успіху, поки громадяни не усвідомлять їхню цінність. Це вимагає адресного підходу, - зазначає пан Сергій.

Мистецтво, що оточує нас і служить спадщині.

Томаш Фудала, куратор Музею сучасного мистецтва у Варшаві (MSN Warsaw), поділяє наше бачення та методи популяризації архітектурної спадщини. Він вже 14 років поспіль є співкуратором фестивалю "Варшава в будові", який особливо акцентує увагу на контроверсійних аспектах архітектури.

Томаш розповів про переосмислення через перформанс Палацу культури і науки (PKiN) у Варшаві, який був архітектурним символом московського впливу на Польщу, виконуючи функцію "абсолютної домінанти" столиці. Варшав'яни навіть жартували, що їхнє місто страждає від "комплексу PKiN". Не дивно, що лунали пропозиції його знесення. Але, дійсно, належачи до "агресивної" архітектури, вона водночас є культурною спадщиною. Мистецькі інтервенції рефлексували вплив будівлі на мешканців, на їхнє сприйняття навколишньої забудови й це повернуло дискусію у бік більш конструктивних ідей.

Зрештою, архітектори по-своєму розв'язали проблему. Поблизу Палацу з'явився квартал сучасних хмарочосів, вищих за нього. Наприклад, 192-метрова житлова вежа Zlota44, спроєктована Даніелем Лібескіндом -- свідома спроба "перемогти", за словами архітектора, сталінський "дар" шляхом "відновлення корони польського орла" (фасад виконаний у формі крила).

Зображення: the-warsaw.pl Центр Варшави, навпроти PKiN - вежа Zlota44, яка була спроектована Даніелем Лібескіндом у 2017 році.

Фудалу також непокоїть недооціненість модернізму у сучасній Польщі. Він вірить у те, що треба зберігати найвизначніші її зразки. Це те, над чим потрібно замислитися зараз в Україні, в містах, які повністю знищені чи сильно постраждали від війни.

Цікаво, що у своїй статті "on Warsaw" він згадує теорію Відкритої форми Гансена стосовно до радикальної педагогіки, наводячи приклад художника та критика Гжегожа Ковальського, який багато років викладав у Варшавській академії образотворчих мистецтв. Його метод навчання наслідує принцип Гансена -- відкрите спілкування та неієрархічний діалог з учнями.

На завершення хотів би підкреслити, що ідеї Світлани Шліпченко, висловлені нею ще в 2013 році, глибоко резонують зі мною. Вона зазначає про суперечності, які виникають між стратегіями модернізації міста та його "історичним спадком". Сьогодні, в умовах післявоєнного відновлення, ці проблеми стають ще більш нагальними. Сценарій, в якому продовжується знищення історичних будівель під впливом капіталу або їх квазіісторичне відтворення, є цілком реальним. Також посилюється дискусія про "права на минуле", зокрема питання, хто визначає, що заслуговує на збереження. Ситуація навколо стає все більш схожою на жорстку боротьбу за пріоритети. У цьому контексті (пост)модерністська спадщина виглядає надзвичайно вразливою. Однак, поки є ті, кому небайдуже, ми не повинні втрачати надію. Я поділяю думку Губерта Мончіка, який у своїй доповіді акцентував на важливості не лише збереження фізичного спадку, а й зусиль, спрямованих на меморіалізацію людського досвіду, адже саме ці аспекти формують нематеріальну цінність.

Публічна програма реалізована завдяки співпраці з Спілкою мешканців житлового району Словацького в Любліні, громадською організацією Open Territory Foundation, Польським Інститутом у Києві та за підтримки House of Europe.