"Молитва — це не предмет торгівлі, а щире духовне звернення до Бога, яке не підлягає оцінці."

Чи допустимо в храмі встановлювати плату за молитви про здоров'я чи за упокій? Власне, у церкві може існувати лише добровільна пожертва, яка слугує підтримкою для храму, але ніколи не повинна перешкоджати зверненню до Бога через служителя церкви.

Під час моєї туристичної експедиції до Тернопільщини, куди мене запросила директорка фірми "Карпатія-Галич-тур", у маршруті передбачалося відвідання кількох церков. Адже всім відомо, що в Бучачі, що на Тернопільщині, жив та творив свої неперевершені скульптури всесвітньо відомий майстер Іоанн Георг Пінзель. Також у програмі нашої подорожі були заплановані візити до "помідорової республіки" Заліщиків та містечка Чортків.

У старовинному храмі, де ми зверталися до Бога за волю України, більшість учасників групи заповнювали підготовлені аркуші, вказуючи імена живих родичів під категорією "За здоров'я". У той же час, на інших листочках ми записували імена тих, хто вже залишив цей світ, підписуючи їх "За упокій".

Яким же було моє здивування, коли я побачила маленькі аркуші паперу, на яких червоним було надруковано "Сорокоусти. За здоров'я", а чорною фарбою на інших "Сорокоусти. За упокій". Знаю, що Сорокоуст -- це особливе церковне молитовне поминання християнина протягом сорока літургій. У моїй пам'яті відклалося, що 40 днів у час Великого посту моляться за померлих. Щороку перед Великим постом даю на Сорокоусти у різних церквах за своїх батьків і батьків свого чоловіка, а також за близьких і далеких родичів.

Священнослужитель роз'яснив, що Церква підносить молитви за здоров'я живих і за спокій душ померлих, оскільки в Бозі немає мертвих — "У Нього всі живі". Я заповнила обидві картки, поклала до них 100 гривень і запитала, куди їх слід віддати разом із листками. Священник, не знімаючи погляду, відповів, що йому потрібно передати як гроші, так і листи з іменами. Проте, він зазначив, що не вистачає ще 300 гривень, оскільки за кожну картку потрібно сплатити по 200 гривень. Таким чином, загальна сума становить 400 гривень.

Вперше я це почула в церкві. І навіть не здогадувалася, що існує якась своєрідна плата. Я додала священнику ще 100 гривень і сказала, що більше немаю. Тоді пан-отець на кожній карточці зробив позначку "0,5". Вочевидь, мої широко відкриті очі "говорили" самі за себе, тож на моє безмовне запитання він пояснив, що молитви за здоров'я та упокій триватимуть не 40 днів, а... 20.

Сказати, що я була шокована, -- нічого не сказати. Мовчки вийшла з храму з великим тягарем на серці.

Тема оплати церковних послуг, зокрема за молитви про здоров'я або упокій, є досить актуальною та чутливою. Віряни часто стикаються з ситуацією, коли їм називають конкретну суму, необхідну для згадування імен під час літургії, панахиди чи молебню. Це викликає логічне питання: чи є доцільним встановлювати фіксовану плату за духовні потреби в церкві? З цим питанням я звернулася до отця Василя Полянка, настоятеля парафії Української греко-католицької церкви у селі Новошичі Дрогобицького району.

-- Молитва -- це не комерційний продукт і не послуга в звичайному сенсі, -- зазначає отець Василь. -- У християнській традиції вона розглядається як безкорислива духовна практика, спрямована до Бога, яка не може мати жодної матеріальної оцінки. Коли священник молиться за когось -- живого чи померлого -- він виконує свої пастирські обов'язки, а не надає платну послугу. У багатьох парафіях дійсно встановлено рекомендовану суму пожертви -- наприклад, 20, 50 або 100 гривень за подачу записки на літургію. Проте важливим є те, що це лише "рекомендовано". Ця сума не повинна бути обов'язковою, а тим більше не може слугувати умовою для прийняття молитовного прохання.

А що робити, якщо у людини зовсім немає коштів?

Якщо особа не має змоги внести плату, церква не може відмовити їй у праві на молитву. Якщо "тариф" стає умовою для звершення молитви, це суперечить основам Євангелія. Молитва не є товаром. Пожертви мають бути добровільними, а не вимогами, які необхідні для підтримки храму та духовенства. Введення фіксованого "тарифу" за молитву можна порівняти з симонією — торгівлею духовними благами, що вважалося серйозним гріхом вже з перших століть існування Церкви. Церква не є комерційною установою, і духовні цінності не можуть мати цінову оцінку. Коли молитва перетворюється на "послугу", яку можна "придбати", втрачається сама суть церковної практики.