Мовна захист: чому роль омбудсмена є більш значущою, ніж може здаватися на перший погляд

Набирає обертів баталія навколо призначення мовного омбудсмена. Протистоять, як уже не раз бувало, влада та громадянське суспільство. Здавалося б, це питання в дні війни не належить до найважливіших. Але чому тоді українське суспільство поставилося до його вирішення з такою серйозністю? А річ у тім, що насправді проблема не така проста й незначна, як комусь може здатися. І від особи Уповноваженого із захисту державної мови багато залежить не просто в якійсь там периферійній сфері суспільного життя -- йдеться про одну з підвалин державно-національних практик.

Ще в радянський період, зокрема у 1970-х роках, етнологи Сергій Арутюнов та Микола Чебоксаров розробили цікаву інформаційну концепцію етнонаціональних спільнот. Ця теорія, яка була запозичена з міжнародного досвіду, залишається актуальною й сьогодні, зокрема у роботах польського науковця Славоя Шинкевича та інших дослідників. Хоча автори включили до концепції елементи, що відповідали вимогам "комуністично-соціалістичної" цензури, сама теорія виявилася досить революційною для свого часу. Вона пропонує новий погляд на інформаційну сферу, стверджуючи, що всі етнонаціональні спільноти — від племен до націй, які були досліджені у радянській тріаді — формуються через мережі інформаційних комунікацій. На початку, в епоху первісного суспільства, такі мережі базувалися на усному спілкуванні між людьми, а також на передачі знань від покоління до покоління. Проте з розвитком цивілізацій, особливо в середньовіччі, для передачі важливої інформації почали використовувати спеціалізовані знакові системи, зокрема писемність. З часом значення таких систем стало лише зростати, і сьогодні ми вже не уявляємо свого життя без Інтернету, електронних і друкованих ЗМІ, книг, кіно, телебачення та інших джерел масової інформації.

Так от, Арутюнов і Чебоксаров, проаналізувавши відповідні факти, встановили, що кожна спільнота, щоб бути повноцінною нацією, має обслуговувати свої інформаційні потреби за допомогою власної мережі інформаційних комунікацій, до того ж єдиною, зрозумілою всім її співчленам мовою. Лише частина інформаційних потреб членів національної спільноти може задовольнятися силами мереж інформкомунікацій інших національних спільнот. Якщо ж спільнота задовольняє більшість своїх інформаційних потреб засобами інформкомунікаційної мережі іншої спільноти, то це не нація, а, як писали згадані вчені, народність, асоційована з відповідною нацією. "Невеликі соціалістичні народності в РРФСР, -- писав Арутюнов, -- чукчі, коряки, нивхи, евенки, ненці та ін. -- асоційовані з російською соціалістичною нацією". Термін "народність" сьогодні в етнології й націєлогії непопулярний, його намагаються не вживати. Та якщо поглянемо на інформаційні мережі радянської доби, то чітко видно, що українці таки задовольняли більшість власних інформпотреб силами загальносоюзної -- вона ж російська та російськомовна -- комунікаційної мережі. Згадаймо популярність і поширеність центральних (загальносоюзних) газет і журналів ("Правда", "Известия", "Комсомольская правда", "Труд", "Советский спорт", "Огонек", "Вокруг света", "Наука и жизнь", "Советская женщина" тощо), з якими не могли конкурувати українські видання, союзне телебачення -- "Держтелерадіо", фільми виробництва "Мосфільму", мільйонні наклади книг для масового читача, які видавалися в "центрі", тощо. В цьому плані українці таки не вельми відрізнялися від згаданих чукчів, коряків, нивхів та інших малих народів Сибіру, хоч радянська наука всіляко доводила, що український народ за часів радянського соціалізму досяг вершин національного розвитку в складі найщасливішого "союзу непорушного республік свобідних". Адже якщо якісь там французи чи німці й були націями, то лише буржуазними, а от українці вже перетворилися на найпрогресивнішу -- соціалістичну націю. І це при тому, що вони, як і згадані малі народи Півночі, стрімко втрачали українську мову, національну культуру, русифікувалися та забували власну історію.

Водночас не слід вважати, що інформаційна залежність для спільноти все ж є далекою від реального життя абстракцією. Завжди, коли сусідять країни з різними за силою інформаційними мережами, сильніша з них, наче пилосмоком, втягує в свою орбіту слабшу спільноту. Й цьому дуже сприяє єдина мова означених мереж. Невипадково відомий класик націєлогії Бенедикт Андерсон у книзі "Уявлені спільноти" заявляє, що в умовах Європи, де метрополії та колонії не розмежовані широкими просторами океанів, неодмінною умовою творення самостійної модерної нації є відмежування новоутворюваної спільноти від інших власною "друкованою" мовою. Приклади Жоржа Сіменона -- відомого французького письменника, який народився, виріс, вивчився й почав працювати журналістом у франкомовній Валлонії (частині Бельгії), чи англомовного драматурга Бернарда Шоу, який насправді був ірландцем, дуже промовисті. А згадаймо недавню нобелівську лауреатку Світлану Алексієвич, яка нібито є білорускою, але росіяни зараховують її до власних діячів.

Лише зараз, через 30 років після здобуття нової незалежності, Україна з великими зусиллями починає відриватися від російської інформаційно-комунікаційної мережі, що досі частково охоплює її, немов липка павутина. Саме тому для України важливо, хто стане новим мовним омбудсменом, чи має ця особа необхідні знання, навички та досвід. Адже поточна війна, яку веде країна, також торкається мовної сфери. На омбудсмена в цій інформаційній боротьбі покладено значний обсяг обов’язків, які він зобов’язаний виконувати. Це не лише питання особистої прихильності чи здатності подобатися. Це питання захисту державних інтересів і відстоювання національної позиції.