Музичний вчитель із Дніпра, яка під час війни створює оазис світла для дітей.

"Мене глибоко зворушує, коли ми з батьками узгоджуємо заняття, і, попри нічний приліт та недосип, вони все ж приходять. Я спостерігаю за малюками та втомленими батьками, які тримаються та відкривають свої серця для чогось світлого. У нашому світі, де йде війна, особливо важливо запроваджувати в життя створення," - говорить в інтерв'ю музикознавець і педагог з Дніпра Ольга Скуратовська, ділячись своїми думками про ініціативу комплексного творчого розвитку дітей.

"У перший день війни ми всі перебували у стані емоційного ступору. Я пам’ятаю, як мої м’язи обличчя завмерли, і я ледве могла їх рухати. Це було справжнє жахіття, відчуття страху. Я усвідомила, що потрібно щось змінювати, оскільки відчувала, що те саме переживають батьки моїх учнів і самі діти. Усі були в паніці, кожен відчував напругу, - розповідає в інтерв'ю для ватиканських медіа Ольга Скуратовська, музикознавець і педагог з Дніпра. - Тому вже з другого дня війни ми вирішили відновити заняття в онлайн-форматі, бо розуміли, що важливо знайти спосіб підтримати себе, особливо на емоційному рівні". Пані Ольга вже понад 25 років також займається комплексним творчим розвитком дітей. "Все своє життя я захоплююся дітьми, педагогікою та мистецтвом, їхнім поєднанням. Цим я займаюся вже 36 років, і війна не внесла змін у мої переконання", - додає вона.

Зображення як простір домашнього затишку та спокою.

Наша співрозмовниця згадує, що на початку війни дитячі малюнки в основному були пронизані українськими мотивами. "Ми прагнули зобразити саме українські теми, - говорить вона, - символи щастя, миру, птахів. Було бажання малювати захист, те, на що можна покластися. Багато родин почали виїжджати, тому ми створювали малюнки своїх домівок — з пташками, деревами, улюбленими тваринами. Це був період переходу з зими в весну. Ми малювали тепло і холод, сонце, весну, яка принесе мир і спокій. Ми намагалися творчо осмислити ситуацію та виразити свої почуття через творчість. Це була справжня арт-терапія. Ми продовжили заняття, а коли з’явилася можливість зустрічатися особисто, повернулися до офлайн-формату. Так і працюємо далі. Частина дітей залишається в місті і відвідує заняття, а ті, хто виїхав, займаються з нами онлайн".

Пристрасть до музики та любов до дітей, що вічно триває.

Ініціатива комплексного творчого розвитку дітей є продовженням проекту "Дитяча філармонія", який пані Ольга розпочала ще 25 років тому зі своїм чоловіком композитором, музикознавцем Володимиром Скуратовським. Він відійшов у вічність дев'ять років тому, і його дружина разом з донькою, яка є піаністкою, продовжуюють втілювати в життя творчі ініціативи.

"Війна ще більше підкреслила ті аспекти творчої роботи з дітьми, які я раніше усвідомлювала, але тепер вони стали для мене ще більш значущими, - ділиться наша співрозмовниця. - Як музикант, я вважаю, що музикування, викладання, слухання музики та обговорення композиторів є невід'ємною частиною нашого творчого процесу. Проте ми також пропонуємо дітям різноманітні види діяльності: малювання, ліплення з глини, написання оповідань та анімацію. Час від часу організовуємо вистави та проводимо концертні казки з класичною музикою. Це велика справа, яку ми реалізуємо разом з моєю подругою та колегою, талановитою театральною художницею Марією Ткаченко. Я дуже ціную наше творче порозуміння в ініціативах для дітей та їхніх батьків."

Від відчуття провини до дії

У теперішніх умовах війни дорослі, напевно, найбільше страждають, спостерігаючи за стражданнями дітей. Важко змиритися з тим, як змінюються їхні обличчя під час повітряних тривог, коли витають звуки вибухів ракет і дронів, коли вони вимушені залишати свої домівки, школи та друзів, переїжджаючи в нові міста чи країни. Діти втрачають рідних... "Я, як і все наше покоління, відчуваю глибоке почуття провини, - ділиться думками пані Ольга. - Нам не вдалося подолати певні життєві виклики, і ми залишили нашим дітям не найкращий світ. Боюся, що змінити це вже не вийде, і багато нерозв’язаних проблем перейде до них у спадок". Вона розуміє, що може зробити свій внесок у те, щоб нові покоління мали сили вирішувати ці проблеми в майбутньому та відчували себе щасливими. "Для цього їм потрібно щасливе дитинство і міцний життєвий фундамент, - зазначає вона. - Незважаючи на війну, кожній дитині необхідні розуміючі дорослі, підтримуюче середовище, де можна спілкуватися, дружити, творити свої світи та переживати щасливі пригоди. Ми прагнемо дати дітям таке відчуття".

"Коли навколишній світ зазнає руйнувань, потрібно зводити нові структури."

"Дуже зворушує, - веде далі Ольга Скуратовська, - коли ми з батьками домовляємося про заняття, і вони, незважаючи на нічний приліт, на те, що знов не вдалося виспатися, все одно приходять. Я бачу малюків, втомлених батьків - вони тримаються й постійно відкривають серце для чогось світлого. В нашому світі, де йде війна, особливо необхідно на іншу чашу терезів класти створювання. Для мене зараз це теж один із найважливіших принципів життя: якщо все навколо руйнується, треба робити щось надзвичайне, щоб будувати. Будувати треба більше". Дуже важливо, за її словами, співтворити - "разом генерувати ідею, творчо її осмислювати і втілювати". А діти, як підкреслює вона, - це завжди надзвичайний простір ідей, енергії, і "того, чого ми, дорослі, ніколи не вигадаємо". Пані Ольга пригадує, що якось під час написання казок з дітьми одна дівчинка розповідала їй про героїв з мультфільмів і сказала: "Коли мені мама це купила, я перелюбила любити все інше". "Уявіть собі таку фразу! - каже із захопленням наша співрозмовниця. - Доросла людина такого ніколи не вигадає, не створить штучно. А для дитини така фраза є абсолютно природною, і це дивовижно!"

Між затишком і невідомістю: чому українські сім'ї обирають залишитися.

Коли ми, журналісти за кордоном, говоримо про українські міста, розташовані недалеко від лінії фронту, в людей часто виникає запитання, чому сімʼї з дітьми не виїжджають? З цим запитанням ми звернулися до Ольги Скуратовської. "Ситуації різні. Багато людей виїхало. - зазначає вона, - Деякі виїхали й повернулися. І, мабуть, варто запитати їх, бо вони тепер знають, і чому виїхали, і що там отримали в емоційному й психологічному плані, і чому повернулися і чому тепер залишаються. З моїх спостережень можу сказати: люди знають, кого або що вони втрачають, коли виїжджають. Вони бояться втратити сім'ю, особливо якщо їдуть без чоловіка, адже підтримувати стосунки на відстані дуже важко. Крім того, в родинах є люди похилого віку - для них переїзд - як виривання дерева з корінням. Багато родин стоїть перед вибором: їхати кудись у невизначеність і ризикувати родиною, або... теж ризикувати, залишаючись тут у страху, розуміючи, що кожен приліт може бути для тебе останнім. Це певний фаталізм, із яким ми живемо".

Пані Ольга ділиться своїми спостереженнями про людей, які намагалися знайти життя за межами України, але не змогли адаптуватися до нових культурних норм і ставлення до дітей. Вони відчували брак свободи у спілкуванні, що є природним у рідному середовищі. "Наше місто надто велике, щоб усі могли виїхати," - розмірковує вона. - "Хтось завжди залишиться, і якщо хтось може залишитися, чому не можу я? Це питання також стояло переді мною. У мене були знайомі, які запрошували мене до Європи. Я питала себе: чим я там займатимусь? Чи зможу бути собою, продовжувати займатися тим, що роблю тут, з тією ж пристрастю і ефективністю? Зрештою, я зрозуміла, що, мабуть, моя цінність більша тут. Принаймні поки що".

Роздуми про мистецтво в час війни

Відкрита війна змінила всі аспекти життя українців, спонукала до переосмислення багатьох глибоких тем. "Якщо раніше я була впевнена, що мистецтво здатне врятувати світ, - розповідає Ольга Скуратовська, - то тепер я вже ставлю під сумнів цю думку. Я стала свідком багатьох випадків, коли люди, виховані на високому мистецтві, усвідомлюють його моральні основи, але в нинішніх умовах не завжди орієнтуються на власні культурні цінності. Виникає щось зовсім інше. Можливо, всередині спрацьовує якесь давнє, інстинктивне начало, яке діє всупереч усім культурним нашаруванням". Музикознавиця згадує часи, коли разом із чоловіком реалізовували проект "Юна опера", ставлячи скорочені версії оперних вистав з підлітками. Ці прекрасні твори не лише формували музичний смак молоді, але й сприяли їхньому моральному розвитку. Один професор, який спостерігав за їхньою роботою, був вражений і зазначив: "Ваші діти пройшли через таку музику, через такі вистави, і вони вже не можуть бути поганими. Коли їм доведеться вибирати між підлістю і чесністю, вони оберуть правильний шлях". "Ця фраза надихала мене, - згадує пані Ольга. - Я вірила, що це працює автоматично, як за помахом чарівної палички. Але тепер я розумію, що все набагато складніше. Навіть якщо вкласти багато зусиль в виховання дітей, життя може поставити їх перед вибором, який стосується їхнього виживання або комфорту. І цей вибір не завжди буде моральним. Тому я стала обережнішою і менш категоричною у своїх судженнях".

Мрії юних душ на аркушах: від Дніпра до Вічного міста.

Моє знайомство з Ольгою Скуратовською почалося завдяки одній з її молодих учениць, яка минулого літа відвідала українську редакцію Радіо Ватикану - Vatican News. Вона поділилася своїми враженнями про навчання в Дніпрі, своїми мріями та розповіла, як участь у творчій ініціативі допомагає їй їх реалізувати. Саме тоді виникла ідея запросити дітей створити малюнки на тему "Мої мрії". Ольга Скуратовська з радістю підтримала цю ініціативу, і нещодавно наша редакція отримала роботи маленьких художників з Дніпра. Кожен малюнок — це не лише яскравий спалах емоцій, але й детальна історія, яку розповідає дитина. "Щоб діти могли щиро виразити свої думки, ми намагаємося створити атмосферу, де малюнок стане не формальним, а дійсно наповненим змістом. Ми обговорюємо тему, кожен вік має свій підхід, - каже педагог. - Наприклад, з маленькими ми грали на блок-флейті і я розповідала їм казку про чарівну срібну флейту, яка здійснює бажання. Я запитувала їх про мрії. Хтось хоче мати собаку, хтось - новий дім, а інші мріють поїхати в гори з батьками. Одна дівчинка, яка нещодавно виступала у Франції, сказала: "У мене всі мрії здійснилися". Чотирирічна Теодора, чий портрет я вам надіслала, мріє стрибнути на хмаринку і дізнатися, чи впаде вона з неї. З підлітками ми вже обговорюємо серйозніші речі. Вони відчувають свободу висловлюватися, діляться своїми переживаннями та бажаннями змін. Це надихнуло їх створити малюнки себе в момент, коли їхні мрії вже здійснилися. Хтось малює те, що їм подобається, хтось - те, до чого прагнуть, а хтось показує контраст між мрією та реальністю, як 12-річна Софійка, яка зобразила себе в кольоровому образі, але з оком, що відображає справжнє життя. Для підлітків ми ставили завдання не просто зробити швидкий ескіз, а й ретельно пропрацювати свої роботи, вдосконалити навички, заглибитися як в зміст, так і в технічне виконання".

Простори і моменти світла у час темряви

Спостерігаючи за цими дитячими малюнками, що викликають усмішки і радісні сльози, розумієш, що їх створення можливе лише в атмосфері світла, яке було спеціально для них створене. "Що ж допомагає вам зберігати це світло для передачі його дітям?" запитують. "Знову ж таки, це діти, їхня довіра та те, що ми разом створюємо. Все взаємопов'язане," відповідає Ольга Скуратовська. "Це взаємна арт-терапія: ми черпаємо натхнення від дітей, а вони – від нас. Це спільна енергія, яка приносить як душевне, так і художнє задоволення. Коли ти вигадуєш щось для дітей, і це знаходить резонанс у їхніх серцях, коли вони надсилають тобі імпульси, які сприймаються як новий виклик, це підтримує тебе в активному стані. У кожної з нас – і в мене, і в моєї колеги Марії – є своє унікальне творче поле. Моя сфера – музикознавство, а її – живопис та театральне мистецтво. Постійно відбуваються різноманітні процеси... І діти бачать, що творчість – це не просто розвага, а спосіб життя, ваша мова самовираження, яка може залишитися з ними назавжди."

Пані Ольга зауважує, що не обов'язково бути професійним митцем, щоб виражатися через мистецтво. Тому вона запрошує також і дорослих на різні майстер-класи з рукоділля, кераміки, малювання чи практичні заняття з гри на барабанах. "Можу сказати: якщо нам вдається пробитися крізь обставини, хоча б трохи "підвищити тональність" - це вже надихає, - каже вона. - Зараз в нас постійні блекаути: світло буває по 4-6 годин на добу, і графік відключень може бути непередбачуваним. Це виснажує. Але постійно щось вигадуємо, щоб не тільки виживати, а й жити в цьому. І справа не тільки в тому, щоб в ці довгі темні вечори організувати акумулятори, генератори. Нещодавно ми влаштували з діточками свято ліхтариків. Розповідали казку з музикою Е. Гріга, виготовили з дітьми фетрові ліхтарики, запалили електронні свічечки. Коли вийшли з ними на вулицю, якраз в нашому районі була повна темрява. Ми йшли з цими маленькими ліхтариками, і діти бачили, що їх шлях освітлюють не великі вуличні ліхтарі, а маленькї ліхтарики в руках. Вони несли свій вогник і реально світили на доріжку. Ці миті мають бути для них чарівними, коли вони відчувають свою силу. Я дуже хочу, щоб це закарбувалося в їхній свідомості. А ось буквально два дні тому ми відзначали також свято Миколая: підготували подаруночки, зробили тіньовий театр. Була темрява, і ми показували на екрані історію Миколая, співали пісеньку. Така маленька тепла і світла подія, незважаючи на блекаути".

Мрія - це те, що наповнює наші серця надією і прагненнями.

Коли ми запитуємо Ольгу Скуратовську про її мрії, вона ділиться своїми думками: "Важко дати однозначну відповідь... Я б хотіла, щоб людство навчилося мудро жити, сприймати реальність так, щоб ми не відчували страху за себе, за своїх дітей і їхнє майбутнє. Щоб ми могли зосередитися на повсякденних клопотах та проблемах. Звичайно, завжди існують якісь труднощі, але хочеться, щоб вони не були пов'язані з війною, ракетами і бомбами, адже це - найжахливіше. Це жахливо, що ми звикаємо до цього життя. Людина не повинна звикати до таких умов. Це відчуття безпорадності та людської слабкості завдає великого болю. Мені шкода людства, яке довело до такого стану. Я не можу сказати: "Хочу, щоб було, як раніше", адже це було б наївно. Я усвідомлюю, що для змін потрібен тривалий процес усвідомлення та зусиль. Тому просто побажати "швидкого миру" - це наївно. Тому говорити про мрії важко. Але я справді хочу, щоб діти відчували себе в безпеці, щоб ми могли їм це забезпечити. Щоб ми більше зосереджувалися на розвитку, а не на загрозах і наслідках всього цього."

"Вдячний Вам за те, що даруєте дітям атмосферу світла і радості."

"Я висловлюю вдячність дітям, адже вони здійснюють те ж саме для нас, навіть не усвідомлюючи цього", - зазначає в кінці Ольга Скуратовська.