Надія Суровцова: героїзм Життя та Визначення

Надія Віталіївна Суровцова (1896-1985) провела близько дев'яноста років, які охопили кілька історичних етапів: її дитинство припало на початок XX століття, молодість була сповнена революційних подій в Україні, а потім настали майже тридцять років у таборах і на засланні. Після цього вона повернулася, щоб ще тридцять років активно жити в Україні, зокрема в Умані.

Ця видатна жінка залишила по собі яскравий слід у пам'яті людей, надію на майбутнє України, а також праці під назвою "Спогади", які стали важливим внеском у українську мемуаристику.

ДИТИНСТВО: НАВІТЬ У БУДИНКУ НА МАЙДАНІ, ПОВ'ЯЗАНОМУ З ШЕВЧЕНКОМ, ЖИЛИ

Чи було то безтурботне дитинство? Радше ні, аніж так. "Жила я самотньо", - зауважує Надія Віталіївна у "Спогадах". Та й "...життя звичайної трудової інтелігентської родини, дуже незабезпеченої" - було дуже скромне. Крім того, додавали проблем і постійні батькові борги.

Літній відпочинок у бабусі на Полтавщині став для Надії справжньою відрадою. Саме там вона отримала своє "щеплення українською", а згодом переїхала до Умані. "Це місто було затишним і повітовим. Хоча населення налічувало близько шістдесяти тисяч, все виглядало якимось маломістечковим, можливо, так здавалося після Києва", - згадує Надія Суровцова. Першим, що вона побачила в Умані, стала Софіївка - розкішний парк, який став любов'ю всього її життя.

ПЕРСПЕКТИВНИЙ РОЗПОЧАТОК ПРОФЕСІЙНОГО ШЛЯХУ

Отримала освіту в Санкт-Петербурзі та Києві, де глибоко вивчила історію, філологію та право. Під час навчання активно залучалася до українського руху і брала участь у роботі підпільних гуртків.

Після початку навчання в університеті вона вирішила зайнятися роботою. Спочатку викладала матеріал як репетитор, але згодом отримала посаду в структурах Центральної Ради. Її кар'єра швидко розвивалася. Вона працювала разом із видатними діячами української державності. Наприклад, іноді виконувала обов'язки секретаря голови Центральної Ради Михайла Грушевського, хоча його авторитарний підхід не зовсім їй подобався.

У період Гетьманату, у віці 22 років, вона очолила дипломатичний відділ Міністерства закордонних справ України. Наприкінці 1918 року її призначили секретарем Інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, і вона працювала у Відні до 1920 року.

У Відні, на ту пору одному з центрів української політичної еміграції, вона провела п'ять років: завершила університетську освіту, здобула ступінь доктора філософії й активно включилася в міжнародне громадське життя. Працювала в жіночому миротворчому русі, допомагала жертвам голоду (1921-1922) в Україні, виступала в Європі та Північній Америці. Саме тоді, під впливом радянських дипломатів, зокрема Юрія Коцюбинського, у неї проявилася симпатія до радянської України, що зрештою привела до вступу в комуністичну партію Австрії. На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох газетах і журналах, перекладає. Але...

Повернення до Радянської України, затримання.

В'язниці, етапи, табори — це величезна епопея, що нагадує блукання в колах пекла, немов у "Божественній комедії" Данте. Але на відміну від знаменитого італійця, Надія Суровцова особисто пережила всі ці страждання. 13 років ув'язнення (з них п'ять у одиночній камері), 16 років заслання (вісім з яких — за вироками, решта — "без права виїзду"). В цілому — 29 років у неволі, сповнені принижень, знущань і переслідувань. Часто вона була на межі загибелі, однак траплялися й миті людяності. Несподіване заступництво — безкорисливе, продиктоване миттю співчуття — з боку когось із табірних начальників. Хліб, подарований "блатнячкою", яка буквально врятувала їй життя. Дружнє плече, що підтримувало в момент, коли здавалося, що все скінчено і підніматися вже неможливо. Вона вміла помічати такі моменти і цінувати їх. Наприклад, у своїх "Спогадах" вона описує, як їхали Сибіром до Владивостока, а конвоїри виявилися "досить добродушними хлопцями", і навіть знали, де проїжджають. На Новий рік вони зібрали останні гроші, і один із солдатів купив їм на станції хліба та інших дрібниць...

Які тільки тяжкі роботи не доводилося їй виконувати! Вона займалась вирубкою лісу, вручну обробляла пшеничні колосся на ділянці дослідного господарства в умовах вічної мерзлоти, працювала кухарем, доглядала за дітьми в притулку для малюків, які народилися в таборах, і це ще не весь перелік її обов'язків.

Коли на одному з етапів вона натрапила на Ольгу Бош-Коцюбинську, дружину Юрія Коцюбинського, то не впізнала Надію Суровцову і була вражена, що це дійсно вона. В її пам'яті залишилися образи молодої, привабливої жінки, якою вона бачила її колись у Відні.

Як Надія Суровцова стала "вишивальницею при дворі"

Виживання в таборі було надзвичайно складним. Продовольства та одягу не вистачало, тому, якщо Надія не отримувала посилок від родичів, їй доводилося шукати альтернативні способи заробітку. Одного разу їй навіть довелося стати "вишивальницею при дворі". Це сталося так: у таборі була жінка з Кубані, "справжня козачка", вражаюча красуня, що нагадувала героїнь гоголівських творів, віком близько п’ятдесяти років. Вона займалася спекуляцією і належала до привілейованої групи табірного населення, з якої можна було отримати практично все необхідне. Хоча вона була неписьменною, її природний розум, дотепність та почуття гумору робили її популярною серед інших. Надія ж, навпаки, опинилася на самому дні цієї табірної ієрархії, на межі люмпен-пролетаріату, котрий вимушений був виконувати найбруднішу роботу за скромну порцію їжі. У бараці, крім товариських зв’язків, також розвивалося підлабузництво до "власти". І ось один з ув’язнених, бажаючи догодити старшому в бараці, почав вишивати наволочку або серветку з великим яскравим букетом квітів.

Козачка не могла подібного пережити й кинула клич: хто зможе вишити для неї краще, того щедро нагородить. Суровцова чудово вишивала. Тож зголосилася виконати замовлення. "Рекорд" було побито. За це козачка нагородила її розкішним подарунком - шматком українського сала. А на Великдень поставила нове завдання: щоб вишила скатертину, на якій би було все, "як на справжньому великодньому столі": паска, крашанки, порося, ковбаси, шинка, горілка тощо. І вона знову впоралася - то був справжній шедевр...

ВІДЗНАЧЕННЯ ІМЕНИН У ТАБОРІ ТА ІНШІ "ЩАСЛИВІ МОМЕНТИ"

Ось як Надія Суровцова відзначила свої іменини наприкінці вересня 1938 року. Неподалік від бараку, за колючим дротом, вона зібрала небагатьох подруг, з якими звела її доля: дружина радника лондонського посольства Берзіна, дочка посла у Варшаві Вронська-Варшавська, а також кілька професорок, інженерок, співачок, актрис і поетес. Гості приносили подарунки: коробочку цукру, шматок сушеної риби, маленьку вишиту серветку, півхлібини. Кожна принесла свої страви, і ми разом насолодилися чаєм. А щоб зробити вечір більш веселим, ми вигадали гру: я спочатку описала уявну атмосферу прийому, частування та свій наряд, а потім кожна з гостей по черзі ділилася, у що вона вбрана і що принесла. Кожен опис супроводжувався вибухами сміху, адже контраст між уявленими нарядами та нашим скромним вбранням був вражаючим. Після цього вечір тривав, немов нічого й не сталося. Ми співали чудові романси, декламували вірші, обговорювали музику, живопис і літературу, наче ми не були "подзаборницями" табору...

Ось такі світлі моменти. Були й інші. Наприклад, відчуття невимовної радості, коли лежиш у чистій лікарняній постелі. Радість, коли йдеш якихось двісті метрів без конвою, а над тобою нехай і чуже, але синє небо, сонце, а довкола весна. Гострі миті щастя, що ось, попри все - ти жива!

ВЕРНЕННЯ ДО РОДИНИ: "УМАНСЬКИЙ САЛОН"

Лише у 1957 році Надії Суровцовій повернулася на батьківщину. На ту пору їй був 61 рік. Найкращі, найпродуктивніші роки життя минули у таборах. У Києві жити заборонили, тож вона повернулася в Умань. Мешкала в старому будинку на вуличці Коммолоді, 6. Попри табори, сил вистачало. Надія Віталіївна працювала в місцевому краєзнавчому музеї - впорядковувала фонди, створювала нову експозицію. Збирала історичні матеріали про Умань, Софіївку. Іноді, для знайомих, проводила екскурсії - була неперевершеним за ерудицією гідом.

У 60-70-х роках минулого століття її оселя, відома як "уманський салон", перетворилася на один із ключових духовних осередків України. Сюди з'їжджалися люди з усіх куточків Радянського Союзу. Мистці, письменники, архітектори, реставратори, археологи, лінгвісти — всі вони знаходили притулок у цій атмосфері творчості та натхнення. Серед гостей можна було зустріти багато колишніх політичних в'язнів. Незабаром до них приєдналася й опозиційна молодь, відома як шестидесятники. Тут зібралися сотні видатних особистостей. Ярослав Дашкевич, який близько 22 років знав Надію Віталіївну (його мати, Олена Степанів, дружила з нею ще з часів Відня), описує їхні спільні миті: "ми разом блукали зеленими вулицями, відвідуючи небагатьох знайомих, які більше не боялися і не цуралися спілкування. Наші розмови, спогади та думки тривали годинами, торкаючись тем минулого, сучасного та майбутнього. Чи здійсняться сподівання Надії? Коли це станеться? Чи зможуть світлі мрії про вільну Україну витримати випробування часом, чи, навпаки, час здолає ці надії?"

Проте, спокійного існування у Надії Віталіївни в Умані не було: її життя постійно супроводжували спостереження, доноси та шантаж, які тривали практично до її останніх днів. Спроби ізоляції, залякування та тиску також зазнавали ті, хто приїздив до неї. Влада відчувала страх перед впливом Суровцової. Вона стала міфом, людиною, що, хоч і в молодому віці, була свідком зародження української державності, знала та бачила Грушевського, Петлюру, Огієнка, Винниченка, Коновальця, Хвильового, Курбаса та багатьох інших. Як диво, вона зберігала живу пам’ять про вже легендарну, втрату Україну — сплюндровану, розтоптану, розстріляну. Це дійсно було надзвичайним. І хоча масові політичні чистки та розстріли не відбувалися, влада все ще залишалася насторожі. Особливо занепокоїлися, коли в Умані почали з’являтися гості з західної України: наприклад, Галина Дидик, довірена особа Романа Шухевича, Дарія Гусяк, зв'язкова Центрального проводу ОУН, Катерина Зарицька, видатна діячка націоналістичного руху, а також їхні близькі знайомі.

Останні роки її життя стали справжнім випробуванням, адже Надія Віталіївна боролася з важкою хворобою. Похорон відбувся у квітні 1985 року, і на ньому зібралося небагато людей – представники далекої родини з Києва, Лариса Скорик, що колись дружила з Михайлом Скориком та Соломією Охримович-Скорик, і Ярослав Дашкевич. За похороном уважно спостерігали представники КДБ, які направили дві машини – одну до дому громадської діячки, а іншу на кладовище. Довгий час ім'я Надії Суровцової було під забороною, і лише з 1985 року його почали згадувати, а 15 березня 1990 року відбувся перший вечір пам'яті на її честь.

Як Суровцова захищала свої "спогади" від КДБ.

"Спогади" Надії Суровцової - це літопис кровожерної доби, де під книжковою палітуркою живе, пульсуюче людське Життя. Неймовірно насичене Життя - сотні вражень, подій, місць, доль, імен, облич, - захопливе, часом страшне, нестерпне, але все одно, неймовірно прекрасне.

Спогади Надії Суровцової почали формуватися раніше, ніж її перший арешт у 1927 році, і продовжилися навіть під час перебування в Ярославському політізоляторі. Вона писала, намагаючись уникнути божевілля в камері-одиночці, а завершила цей процес у 1959 році в Умані. Ці записи створювалися, як кажуть, на свіжих враженнях, але авторка ще тривалий час їх доповнювала та вдосконалювала.

Сподівання на те, що вона зможе опублікувати свої твори під час хрущовської "відлиги", не виправдалися. Суровцова надавала свою рукописну роботу Миколі Бажану та Юрію Смоличу для ознайомлення. Проте їхня реакція була негативною. Особливо їх обурило те, що уряд і війська періоду Української революції були названі "нашими". "Наші" – це ж червоні, радянські, чи не так? "Смолич навряд чи зможе написати правду. Я ж не в змозі створити роман," – іронічно зазначила Надія Суровцова в передмові 1963 року до розділу "Революція".

Переслати рукопис для друку за кордон вона відмовилась. Невдовзі про існування спогадів дізнався КДБ й розпочав на них полювання. "Я бачу, я відчуваю на собі пильний провінціальний догляд тої ж таки державної безпеки", - констатувала вона. Час від часу кедебісти проводили обшуки. Іноді щось забирали, але Надія Віталіївна надрукувала декілька машинописних копій і роздала на зберігання перевіреним людям. А потім - блискучий хід! - вирішила передати їх... на державне зберігання, де вони власне й перебували аж до розпаду Радянського Союзу. Лежали в Державному архіві-музеї літератури і мистецтва, а передрукований примірник - у відділі рукописів Бібліотеки Академії наук (ім. Вернадського).

Вперше "Спогади" Надії Суровцової були опубліковані у 1990-1993 роках в трьох випусках щорічника "Україна. Наука і культура", що стало можливим завдяки зусиллям Лесі Падун-Лук'янової. Згодом, у 1996 році, ці твори вийшли окремою книгою у видавництві Олени Теліги.

Врешті-решт, минулого року видавництво "Комора" презентувало їх у вигляді розкішного двотомного видання, повного та завершеного.

ДО МУЗЕЮ ТРЕБА ЩЕ ПОТРАПИТИ: СХОДУ НЕ ВИЙДЕ

З 2005 року в Умані, в квартирі, де протягом 28 років проживала Надія Суровцова, функціонує меморіальний музей її імені. Це невелике приміщення відтворене в такому ж вигляді, як і за життя художниці. Однак, відвідати його не так просто. Щоб потрапити на екскурсію, потрібно заздалегідь домовитися. Тож якщо ви плануєте просто завітати "до Умані" і сподіваєтеся, що музей-квартира Надії Суровцової відкритий для відвідувачів, ви можете бути дуже здивовані.

Проте саме так сталося з автором. Одного березневого дня, приїхавши до міста та знайшовши омріяний будинок у провулку Воїнів-інтернаціоналістів, я побачила замок на дверях. Як мені пояснили в Уманському краєзнавчому музеї, який є філією музею-квартири Надії Суровцової, чисельність працівників скоротили, тому не дивно, що музей переважно залишається зачиненим — його відкривають для екскурсій лише за попереднім записом. Ще одне неприємне враження справив стан красивого дерев'яного ґанку будинку, який виглядає дещо занедбаним. Дуже прикро, що в міста не вистачає фінансів на його реставрацію, або хоча б на банку блакитної фарби.

ВИЯСНИТИ СВІДКА: УМАНЬ НЕ ЗАБУДЕ

Однак, незважаючи на те, що авторка не змогла потрапити до музею, вона все ж отримала певне моральне задоволення. Коли я прогулялася по великій площі Соборності, зустріла поважну жінку з Умані, пані Світлану. Вона сиділа на лавці, насолоджуючись відпочинком. Ми почали розмову, і з'ясувалося, що вона була знайома з Надією Віталіївною.

Я знала її, хоча й не так добре, адже вона була набагато старша за мене, а я у той час була ще молодою. Але нам доводилося перетинатися. Що можу сказати про цю людину? Вона була надзвичайно порядною, освіченою, культурною та совісною. Зараз, на жаль, таких людей зустріти дуже важко. У її характері відчувалася якась внутрішня сила, а також доброзичливість. Вона ніколи не скаржилася на життя, незважаючи на те, що радянська влада завдала їй багато страждань. У нашому місті, в Умані, були й інші люди, які пережили тюрми та табори, і вони також не виявляли жалю. Вони жили так, ніби їхнє минуле не залишило жодного сліду, хоч як важко їм не було. Тоді я не думала про це, але тепер, згадуючи, бачу все це дуже чітко. Справді, у неї, напевно, була легка і чиста душа, яка не піддалася темряві долі.

Після ще кількох хвилин розмови ми вирушили в різні боки. Пані Світлана повільно направляється додому, адже її оселя зовсім поруч, а я - на автовокзал. Умань, залита сліпучим березневим сонцем і обдувана вітром, здається такою ж курною, як і в 1903 чи 1904 роках, коли семирічна Надійка Суровцова вперше її побачила. Вулиці, напівпорожні, оточені старими будівлями в центрі міста. Квіткові магазини, наповнені яскравими барвами, тішать око. На стіні медичного коледжу розташовані меморіальні дошки, присвячені випускникам, які загинули під час російсько-української війни. Усміхнені молоді обличчя на цих дошках нагадують про втрати і надії...

Нова доба, але протистояння триває.

Світлана Шевцова з Києва.