Чому варто звернути увагу на це: Як насолоджуватися: українське кіно епохи незалежності

Image source: stretovych.com.ua

Книга Юрія Самусенка "Як це дивитися: українське кіно незалежності" пропонує читачам ненав'язливий огляд 34 фільмів незалежної України, структурований на чотири розділи. Кожен з них містить вступ та заключну частину, в яких автор детально аналізує чотири десятиліття розвитку українського кінематографу, акцентуючи увагу на його тенденціях, викликах, досягненнях та невдачах.

Ця книга пропонує легке читання і не ставить собі за ціль бути оригінальною чи несподіваною, хоча містить чимало нової інформації, оскільки автор зібрав багато свідчень учасників кінопроцесу в Україні останніх десятиліть. Тут повно особистого від автора, який майже ніколи не втрачає свого "я" в прямому й переносному сенсах. Це як ташенівська книжка у м'якій обкладинці, тільки без ілюстрацій. Як туристичний путівник містом. Як "100 шедеврів Баухаусу" або "99 нуарів, які має подивитися кожен". Це каталог фільмів, урізноманітнений цікавими фактами, який охоплює разюче різних представників одного явища. Дозу й порядок читання тут можна обирати майже довільно.

Втілення такого формату свідчить, що українське кіно цілком адаптоване до глобальних стандартів (добре це чи погано), а дискурс про історію українського кіно не просто існує, а є сталим. Його всесвіт є відомим, його епохи й мешканці названі та охарактеризовані. У цій книзі українське кіно постає сталою інституцією з викарбованою та зрозумілою історією, яка може бути охарактеризована й монетизована через ясний і всім зрозумілий набір механізмів. Результат їхньої діяльності, помножений на зусилля автора, і є цією книгою.

А втім, такий опис цієї книги є майже повністю фальшивим. "Як це дивитися: українське кіно незалежності" більше нагадує першу чернетку майбутньої книги, у багатьох місцях недодуману, похапцем написану й належно не вичитану. Її концептуальні рішення далеко не завжди здаються вдалими.

Книга складається з кількох десятків коротких глав, але більшість з них не є завершеними текстами. Часто це всього лише набір повідомлень, згрупованих під одним тегом. Найсумніше, що навіть на базовому, найпростіше рівні, конкретні абзаци та речення неодноразово показують труднощі в передачі думок, що надає їй, ймовірно, ненавмисного комедійного відтінку.

Image source: stretovych.com.ua Рівень концепції

Зазвичай перед виникненням книг такого типу з'являються інші, які формують історичний контекст і визначають явище, встановлюючи межі, що відокремлюють його представників від решти. Ці книги закріплюють періодизацію явища, його особливості, функції та сфери впливу. Таким чином, для формування стабільного дискурсу і досягнення консенсусу в питаннях визначень необхідний певний час.

Книга "Як це дивитися: українське кіно незалежності" є унікальним продуктом, що відрізняється впізнаваними рисами, проте, на відміну від інших видань, вона грунтується на певній вакуумі – адже історія українського кіно в період незалежності ще не була документально закріплена. В академічному середовищі досі немає єдиного погляду на цю тему. У цій книзі концепція історії формулюється переважно на основі загальних уявлень, які можна знайти в медіа, а також думок учасників кінопроцесу останніх десятиліть: автор спирається на численні інтерв'ю та повторювані стереотипи. Інколи здається, що цього матеріалу достатньо для створення цілісного образу українського кіно, але таких моментів є небагато. Все вищезазначене слугує лише основою для подальшої історії.

Водночас "Як це дивитися: українське кіно незалежності" і є історією українського кіно незалежності, адже це перша книга про наше кіно, що охоплює всю цю добу, до теперішнього часу. Книга переважно збудована як розповідь про 34 фільми з персональної позиції, і ця позиція наче звільняє автора від відповідальності за ту роботу, яка мали б передувати написанню такої книги. Мовляв, його задача -- передати персональний погляд, до якого долучене багатоголосся десятків кінодіячів і список цікавих фільмів. Утім звільняє не повністю, оскільки одне завдання сформульоване як "зрозуміти, що ж відбулося в українському кіно за останні чотири десятиліття" (С. 15). За відсутності ґрунтовної роботи з осмислення шляху інституції кіно в Україні останніх 35-40 років, виконаної кимось до автора або самим автором, у книги залишається лише один керівний принцип: читачам має бути цікаво. А цікавим є перш за все те, що наближає українське кіно до стандартів тих медіапродуктів, які читачі звикли споживати, або те, що є анекдотом. Частина назви книги "як це дивитися" наче взята з масового медіаринку, який вважає свою аудиторію настільки безтямною, що мусить їй прямо вказувати, що робити.

Проте, автору все ж необхідно приймати певні концептуальні рішення в книзі, і це неминуче. Оскільки ця рецензія має на меті не перевантажувати читачів великим обсягом інформації, ми зосередимося лише на одному аспекті з усіх можливих концептуальних виборів — питанні періодизації.

Фото: Антон Кулеба Зйомки кінофільму "Памфір" Рівень періодизації

У книзі періодизація історії українського кіно в часи незалежності подається досить просто: автор розділяє останні 35 років на розділи, кожен з яких присвячений фільмам відповідних десятиліть – 1990-х, 2000-х, 2010-х, 2020-х. Водночас на останнє ще не завершене десятиліття припадає більше ніж третина всіх згаданих у виданні стрічок.

Періодизація певного процесу не обов'язково має завершуватися на круглих числах, таких як п'ятірки або нулі. Процеси не зобов'язані вміщуватися в рамки кількох п'ятирічок, оскільки це більше стосується радянської традиції. Навіть якщо формат книги для широкої аудиторії вимагає спростити до чотирьох десятиліть, логічніше було б розпочати з п'ятирічок: 1985-1995, 1995-2005 і так далі. Включення радянського періоду не створило б перешкод для вивчення незалежності українського кіно, адже в заголовку книги не згадується виключно про епоху незалежності. Автор міг би показати, що вже наприкінці 1980-х років українське кіно виявляло певні ознаки незалежності. Це можна яскраво проілюструвати на прикладі фільму "Лебедине озеро. Зона" (1990), що дозволило б з'єднати другу половину 1980-х із першою половиною 1990-х, коли продовжувалися процеси, розпочаті за часів СРСР, а кіноіндустрія все ще функціонувала та випускала чимало фільмів.

За такої періодизації термін "малокартиння" не розпорошувався б протягом усіх 1990-х і 2000-х років (як це представлено в книзі) і не набував би некоректного значення (С.39). У межах однієї глави не виявилися б фільми, які стали знаковими для переходу між цілими етапами: "Молитва за гетьмана Мазепу" (2001), що уособлює гравітаційний колапс українського поетичного кіно в контексті радянської кінематографії з подальшим виникненням чорної діри, та "Штольня" (2006), яка від самого початку є проєктом відходу від кінематографічних традицій країни. Таким чином, можна було б почати новий етап українського кіно з Революції гідності та фільму "Плем’я" (2014) і продовжити його до сьогоднішнього дня.

Важливо зазначити, що в такому разі в заключній частині опинилися б більше 80 % фільмів, згаданих у цій книзі, що наочно продемонструвало б: ця книжка не є присвятою українському кінематографу періоду незалежності. Альтернативно, зміна хронологічного порядку могла б стимулювати перегляд вибору фільмів, які представляють певні десятиліття. Я не впевнений, чи хронологічна структура є найбільш вдалим рішенням для такого виду матеріалу, але навіть інший підхід до періодизації, на мою думку, міг би краще висвітлити, що відбувалося в українському кіно протягом останніх сорока років.

Зображення: kinorium.com фрагмент з фільму "Штольня" Рівень напису

Усі особливості книги можна було б сприйняти інакше, якби вона була написана легко й цілісно. Але це не так. Обмеження обсягу рецензії не дає можливості продемонструвати структурні особливості малих текстів книги та глибину їхньої неоковирності, але дозоляє показати, як ці особливості повторюються на рівні речень і навіть словосполучень.

Базовою вимогою для людини, яка пише нонфікшн, є вміння артикулювати думки так, щоб вони були зрозумілі іншій людині, а також вміння пов'язувати їх у єдине концептуальне ціле. Мінімальна вимога -- розуміти значення слів і поєднувати їх у синтаксичне й семантичне ціле. Артикуляційні проблеми є однаковими і для українського кіно, і для української критики. За останні п'ять років ситуація покращала на обидвох фронтах, але книга "Як це дивитися: українське кіно незалежності" повертає нас у ті нещодавні золоті часи, коли читання критики в українських медіа часто було неабиякою розвагою.

Якщо уважно вчитуватися в те, що пише автор, можна отримати безліч задоволення, адже ця книга є літературним аналогом наших перших фільмів, які дистриб'ютори позиціонували як треш-комедії: "Вересень" і "Морена". Чому видавництво Stretovych промотує книгу в цілком серйозному ключі, можна зрозуміти, адже практика продажу книг з підводкою "так погано, що вже добре" є незвичною для книжкового ринку. Можливо, дарма. Далі лише декілька прикладів з-поміж сотень, чому цю книгу варто розглядати не як "навігацію українським кінематографом, яка допоможе вам краще на ньому розумітися, а від того й сильніше любити", а як блукання лоцмана без компаса Бермудським трикутником у дирявому човні з туристами, що заплатили за веселу й цікаву прогулянку морем:

Якщо минуле десятиліття ще намагалося знайти своє місце в українському кінематографі, створюючи "первооснови жахів" та "перші блокбастери", то 2010-ті роки можна впевнено вважати епохою розквіту українського кіно. Це сталося не лише всупереч політичним викликам, а й завдяки активній підтримці з боку держави. З 2012 року головою Громадської ради при Державному агентстві України з питань кіно став Пилип Іллєнко, син відомого режисера Юрія Іллєнка. (С.85)

Без розуміння контексту цей текст видається безглуздим. Що значить "не лише всупереч політичним процесам, а навпаки -- завдяки підтримці держави"? Держава діяла всупереч політичним процесам? Але ж і "навпаки" держава теж діяла, тобто в гармонії з політичними процесами. Отже, держава, як і завжди, діяла, як їй заманеться. Можливо, автор мав на увазі, що пітчинги Держкіно, завдяки яким багато початківців отримали змогу зафільмувати перші стрічки, почалися ще за каденції Януковича? Справді, саме тоді з'явилася ця структура для послідовного фінансування українського медіапродукту, і в цьому, звісно, є своя іронія, адже подальше використання цієї структури не відповідало ідеї, яким саме проєктам планували давати гроші. (Я написав це складно; книга, яка намагається звабити ширшу аудиторію, аби та долучилася до споживання культурного продукту за назвою "українське кіно незалежності", не має робити це так.)

-- Багатьох зачепила проста і знайома історія фільму -- батько Памфір повертається із заробітків, а його син спалює місцеву церкву. (С. 239)

По-перше, чи існує різниця між "сюжетом фільму" та "сюжетом у фільмі"? По-друге, чи насправді історія про спалювання церков дітьми трудових мігрантів є відомою багатьом?

-- Разом з Кіностудією Довженка формується певна кількість продакшенів, які знімають українське, але спроможностей все ще не вистачає для того, щоб про Україну говорили не те що у світі, але й у нас вдома. (С. 79)

Цей вислів тільки що повідомив, що Кіностудія Довженка була заснована в 2000-х роках – саме про цей період йдеться у наведеному тексті.

Президент України Володимир Зеленський у 2010-х роках виконав свої найзначніші ролі в російських комедійних фільмах, таких як "8 найкращих побачень", "Ржевський проти Наполеона" та "Любов у великому місті". (С. 90)

Чи розуміє автор, що це речення дорівнює "Президент США Рональд Рейган у 1964 році зіграв у фільмі "Вбивці" Дона Сігела"? Чи коректні обидва твердження? Чи дійсно автор мав на увазі те, що Володимир Зеленський у статусі президента грав у російських фільмах?

Якщо детальніше описати сюжет фільму, то група студентів-археологів вирушила на практику разом із своїм професором. (С.70) [...] А якщо звернути увагу на основну лінію оповіді, то росіяни вбивають чоловіка Олени, Андрія. (C. 271)

Якщо бути точнішим щодо книги, то вчора йшов сніг, чи не так?

Коли я думаю про 2000-ті роки, то звертаю увагу на те, що, крім "Штольні", в Україні не було достатньо гітів. Це змушує замислитися, що чорнуха як жанр вже знайшла своє місце в Росії, але в Україні вона ще не встигла закріпитися, адже голлівудські блокбастери продовжували домінувати на ринку, витісняючи вітчизняні фільми. (С.109)

Чи можна порівнювати Росію та український кінопрокат? Як формується жанрова структура в прокаті? Як чорнуха змогла з'явитися в Російському кінематографі 2000-х, якщо вже в 1990-х роках книги про радянське кіно вказували на чорнуху як на характерний жанр пізнього радянського періоду, а сам термін існував ще раніше? Чому голлівудські фільми в українському прокаті "продовжують" витісняти національні стрічки? Чи змінилася ця ситуація? Чи дійсно варто говорити про витіснення, якщо нова система прокату в 2000-х роках фактично заповнила вакуум?

-- За останні три роки українське документальне кіно навчилося краще працювати з людською пам'яттю -- підступною річчю, яка маніпулює реальністю. (С. 290)

Автор, можливо, мав на увазі дещо інше, але чи змінює це сенс його слів? Ті, хто знайомий з фільмами, згаданими далі в тексті ("Крихка пам'ять", "Фото на пам'ять"), напевно, зрозуміють, що мова йде не про здатність пам'яті модифікувати реальність, а про спотворення пам'яті, переосмислення минулого та інші подібні явища.

Контрабанда повинна розпочати свою подорож під час святкування Маланки — ключового моменту фільму, з яким Сухолиткий-Собчук має глибокі знання. (С. 239)

Я навіть не зосереджуватимусь на жахливому синтаксисі та на тому, що це речення фактично неправдиве, але варто підкреслити, що сценарист і режисер фільму "Памфір", про який йдеться, повинні бути дуже обізнаними з ключовою подією свого твору.

Це виявлення суб'єктності (а не прагнення до першості, як могло б здатися) робить "Земля блакитна, ніби апельсин" гідним місця серед найкращих фільмів за версією Довженко-Центру, а також відкриває можливість для діалогу з мізантропічним Сергієм Лозницею. (С. 230)

Для тих, хто не зрозумів, чому фільм Ірини Цілик автор хоче згадати в діалозі із Сергієм Лозницею, повідомляю: автор, мабуть, має на увазі його фільми. Для тих, хто ніколи не чув про топ найкращих фільмів за версією Довженко-Центру, повідомляю: йдеться про опитування "представників національної та міжнародної кінокритичної спільноти" з метою визначення 100 найкращих українських фільмів усіх часів, які ініціював Довженко-Центр.

-- Це був трилер, у якому містика перемішувалась з драмою, але разом з тим воно схоже на трилер. (С. 119)

"Це" і особливо загадкове "воно" -- "Брама" режисури Володимира Тихого, фільм химерний і загадковий; у таких "воно" часто присутнє, що робить їх трилерами, але разом з тим схожими на трилер.

Численні інтерв'юери, які брали участь у створенні цієї книги, намагалися змусити мене погодитися з тим, що цей фільм є безглуздим, але я залишався непохитним. (С. 126)

З даного висловлювання випливає, що автор не лише провів численні інтерв'ю з різними людьми, але й сам поділився ними не менш активно. Більшість опитуваних намагалася переконати його в нерозумінні "Скаженого весілля".

-- Головний поінт цього фільму -- це спроба вирватися із повторюваних завчених патернів, які нам дісталися від "совка", тому, відповідно до контексту, персонажі розмовляють суржиком і можуть навіть матючка підкинути у свої діалоги. (С. 148)

Отже, справді: яка ж це спроба вийти з замкнутого кола, якщо в ній немає ані ненормативної лексики, ані суржикових елементів? Як можна оцінити зусилля? Невідомо, чи суржик і ненормативна лексика в "Коли падають дерева" Марисі Нікітюк є свідченням нових рис у поведінці героїв, що вказують на їхнє прагнення до змін, чи це всього лише залишки тієї радянської дійсності, від якої вони намагаються втікати? І що читач(к)ам робити з двома ідеями, поєднаними лише граматично, але не логічно? Як завжди — продовжувати читати.

У 2012 році Павло вперше відправився на фестиваль в Одесі і був вражений тим, що в Україні також створюють кіно. Тоді молодий глядач у залі вирішив прийняти виклик і задумався, що може створити не менш якісний фільм. Через шість років він реалізував свою мрію, знявши свій перший повний метр. (С. 313)

Павло — це Павло Остріков, режисер стрічки "Ти — космос", яка вперше була представлена у 2024 році. За словами автора, Остріков, явно в таємниці, зняв повнометражний фільм "Ти — космос" ще в 2018 році. Проте не виключено, що тим "молодим глядачем" міг бути зовсім не Остріков — така ймовірність цілком реальна, враховуючи звичку автора стрибати з однієї теми на іншу без будь-якої логічної зв'язки між ними.

Image source: stretovych.com.ua ***

Безумовно, книга — це не лише передача думок автора на папері. Вона є відображенням не тільки самого автора, а й видавництва. Видавництво Stretovych вважає за норму випускати тираж у три тисячі екземплярів для книги, в якій стверджується, що фільм "Рай: Любов" отримав "Золоту пальмову гілку" на Каннському кінофестивалі 2012 року (С. 189) (насправді цього не сталося); а також у якій "Памфір" двічі згаданий у переліку фільмів "Щоб захопити дух" наприкінці видання (і це ще не враховуючи конструкцію "захопити дух", через яку доведеться почати розмову з самого початку). Книга також представляє мережу книгарень, які охоче беруть її на реалізацію, демонструючи, або що не заглядали далі за обкладинку, або що їм це не має значення. Всі учасники літературного ринку вже поставили на книзі "Як це дивитися: українське кіно незалежності" знак якості. Хоча, точніше, не всі. Залишаються читачі.

Та що залишається читачам, як не скоритися, купити книгу й насолодитися читанням? Нічого, адже "Як це дивитися: українське кіно незалежності" є книгою майже видатною. Я цілком згоден з порадою Дмитра Сухолиткого-Собчука обов'язково мати її на полиці -- утім з інших причин, ніж каже він. Що б він не написав, ця книга не є аналізом, результатом структурування і ретельного донесення всього цього до читача. Але я таки згоден, що до цієї книги дійсно буде цікаво повернутися за роки й "подивитися, яке становлення пройшла в тому числі українська кінематографічна думка". Плекаю надію, що вона принаймні навчиться ясно висловлюватися.

Ольга Бірзул. "Твоя література про кінематограф". Витяг.