"Не варто очікувати, поки доставлять наступну партію польських паштетів з гуманітарних запасів."

Як внутрішньо переміщені особи сприяють розвитку економіки місцевих громад.

Внаслідок повномасштабної війни валовий внутрішній продукт у прифронтових регіонах впав на 30-40%, тоді як у центральних і частині західних областей цей показник скоротився на 10-30%. Це зазначається в дослідженні Центру економічного відновлення, проведеному у 2023 році. Проте в Закарпатській, Івано-Франківській та Кіровоградській областях спостерігається економічне відновлення, яке пов'язане зі зростанням чисельності населення через переселенців з зон бойових дій та тимчасово окупованих територій. Ми поспілкувалися з внутрішньо переміщеними особами, які взяли на себе ініціативу відроджувати українські села, що стали їм домівкою, і запрошувати туристів відвідати ці місця.

24 лютого 2022-го 47-річна Олена Купіна разом із родиною виїхала з Харкова. Мчала навмання. Раптом написав колега. Запропонував прихисток на Він­ниччині - в курортному місті Хмільник або селі Буша. Про Хмільник Олена чула, про Бушу не мала уявлення.

- Мій колега розповів, що Буша — це маленьке село, яке розташоване на межі з Молдовою. Оскільки там відсутня важлива інфраструктура, росіяни не вважають його метою для обстрілів. "Ми вирушили туди", — зазначає Олена.

Буша, що належить до Могилів-Подільського району, вразила своєю унікальною атмосферою. Це село може похвалитися старовинними кам'яними спорудами, міцними мурами, живописними ярами, зеленими лісами та чарівними пагорбами.

— Тут панували тиша і спокій, нічого не ставило перепон на шляху до нового життя, — ділиться Олена Купіна.

Вона зустрілася з активісткою з Бушанки Світоярою Качуренко, яка 13 років тому залишила велике місто. Жінки вирішили заснувати громадську організацію "Бушанська толока". У них виникла ідея створити центр для ретриту та реабілітації, який також міг би стати притулком для внутрішньо переміщених осіб. Хоча в регіоні вже розвивався зелений туризм, існуючі літні садиби не могли вмістити всіх бажаючих, а частина з них не була придатна для використання взимку.

- Грошей у нас не було зовсім, але я вирішила взятися за це, - розповідає Олена. - Архітектурний проєкт екобудинку на основі солом'яних панелей, що складаються з пресованих тюків у дерев'яній конструкції, вже був готовий. Під час європейського з'їзду екопоселень у Данії ми знайшли партнерів та розпочали спільний збір коштів. В результаті нам вдалося зібрати половину необхідної суми для будівництва. Також ми організували акцію "Подаруй панель", адресовану європейській аудиторії, де подібні збори вже мають традицію. Люди, які внесли кошти на солом'яну панель для нашого будинку, отримують в подарунок іменне дерево в нашому саду. Ці дерева ми посадимо на алеї вдячності.

У листопаді 2023 року група активісток заснувала центр для ретритів та реабілітації.

- Наша головна ціль - це розвиток Слободи Бушанської, віддаленої частини села, - каже за кермом автівки Олена. З нею їдемо до Буші. У центрі села бачу парк скульптури, музей трипільської культури, відреставровану оборонну вежу, магазини, кав'ярню, продавчинь сувенірів, рівний асфальт. Потім починаються поле і Слобода Бушанська. Нас похитує на нерівній вузькій дорозі поміж покинутих хат.

- Буша розвивається, а ця частинка села занепадає. Багато родин продало будинки й переїхало ближче до центру або в місто, щоб діти могли ходити до школи. Тепер тут живе зо 30 людей, занедбані будинки, але неймовірно мальовничо, - пояснює Олена.

Ми заїжджаємо на територію новозбудованого двоповерхового дому, до якого веде зелений схил, що спускається від тихої річки.

У центрі для ретриту та реабілітації панує спокій. Адміністратор Наталія спускається сходами з другого поверху. Раніше вона мешкала в Кадіївці, яка до 2016 року була відома як Стаханов на Луганщині. Зараз це місто опинилося під окупацією.

Серцем нашого дому є простора кімната з величезними вікнами, які відкривають приголомшливий вид на лісові масиви та пагорби. Це місце стало платформою для проведення зустрічей та тренінгів, переважно в рамках соціальних і освітніх ініціатив. Літом наш центр вперше прийняв ретрит для поранених бійців, організований спільно з громадською організацією "Палай". Назар Двірченко, лідер цієї організації, є ветераном та спортсменом, який активно допомагає іншим військовим відновитися після травм і повернутися до нормального життя. Команда центру взяла на себе відповідальність за комфортне розміщення, теплий прийом та харчування для чоловіків. Фінансування на це було зібрано завдяки благодійним продажам тістечок, які готує адміністраторка Наталія. Вони вийшли на щотижневий ярмарок у Ямполі, де зібрали 5 тисяч гривень. Дізнавшись про цю ініціативу, жителі села Буша приносили кролів, цукор, яйця, мед та борошно. А бабусі з сусіднього туристичного села Оксанівка запропонували військовим смачний обід та теплий прийом.

- Хлопці отримали повне перезавантаження - смачне харчування, екскурсії, зустрічі, - додає Олена. - Насправді їм найбільше потрібні були тиша без сирен та вибухів і сон у комфортній атмосфері без недоречних запитань про війну.

Господиня зазначає, що їхня команда підтримує добрі стосунки з представниками місцевої влади, активно обмінюючись ідеями. В даний час вони спільно реалізують проект "Бушанської толоки", метою якого є очистка центральної частини села. Вже було встановлено дитячий майданчик завдяки благодійним внескам, але ще необхідно додати лавки для відпочинку. Однак взаємодія з місцевими мешканцями іноді буває різною.

Наприклад, ми вирішили підключити наш центр до комунального водопостачання. Виявилося, що труби в Слободі Бушанській вже давно зношені і постійно потребують ремонту, — розповідає Олена. — Ми запропонували сусідам об'єднати зусилля для їх заміни на нові. Для цього потрібно було прокопати яму в вуличці, де стоїть п'ять будинків. Ми пішли обговорити це питання. Сказали, що у нас є трактор, і потрібно лише скинутися на витрати за його роботу. Але сусіди відмовилися, бо вважали, що "трактор покопає - і тут буде бруд". Тож досі труби продовжують течи, а ми подали воду з криниці. Є очевидна різниця в менталітеті. Ми з сходу та центру, з великих міст, звикли діяти і налагоджувати взаємини. У цьому регіоні люди не можуть зрозуміти, як можна приїхати і протягом короткого часу реалізувати такий проект. Дехто вважає, що ми збудували церкву, адже якщо є якась спільнота, то вона має об'єднуватися лише навколо релігії. Ідея громадської організації для багатьох сприймається як секта. Місцеві жителі зазвичай не йдуть на розмову, якщо виникає проблема; відразу починають кричати і погрожувати. Але є й ті, хто ставиться до нас позитивно.

Олена Купіна додає, що ще рано говорити про розквіт цієї частинки села, адже ретритно-реабілітаційний центр - молодий. Однак уже дві людини купують хати у Слободі Бушанській.

- Ці люди - соціальний капітал, вони приїхали не просто жити й далі свого подвір'я нічого не знати. А хочуть співпрацювати, розвиватися разом, - додає жінка. - Все не повинно крутитися навколо нашого центру. Він - лише початок і інструмент для наступних великих кроків.

У 2014 році Лариса Михайлова разом із чоловіком покинули Маріуполь, що в Донецькій області. Танки, які з'явилися в місті, обіцяли лише лихо. Незабаром після цього російські війська почали bombardувати місто.

— Сподіваюся, маріупольці вже усвідомили ситуацію. На той час це місто більше схилялося до проросійських настроїв, і багато хто вірив, що Росія прийде, і їхнє життя покращиться — хліб коштуватиме всього 3 копійки. Саме тому нам там було важко, — ділиться 66-річна Лариса Михайлова.

Вона разом із чоловіком прибула до доньки в Київ. Невдовзі один із друзів запросив їх у своє село Рудня-Вороб'ївська, яке розташоване в Коростенському районі Житомирської області. Після забрудненого повітря Маріуполя, родині Михайлів дуже сподобалася чистота та краса поліського села, де проживає всього 50 людей. Тож вони швидко ухвалили рішення про придбання там будинку.

Удома подружжя мало бізнес - гуртову базу. Розраховували на забезпечену старість. Але все довелося залишити й думати, як почати з нуля.

Раніше я була захоплена туризмом, цікавилася горами та байдарками. Саме тому, приїхавши в це село, я побачила чудові перспективи для розвитку зеленого туризму. Наша вулиця знаходиться поряд з лісом, а всього в 200 метрах можна збирати ягоди. Сусіди не заважатимуть відпочинку гостей, - розповідає Лариса. - Тож ми вирішили створити три кімнати для туристів і назвали нашу екосадибу "Полісся". Відтоді до нас почали приїжджати відвідувачі, і ми почали купувати більше хатинок. Зараз можемо прийняти до 40 осіб. У кожному номері є всі необхідні зручності. Меблі виготовив чоловік разом із помічниками, вони дерев'яні. Ми прагнули зберегти поліський дух у нашому комплексі. Що стосується місцевої кухні, то її важко представити, адже тут переважають смажені страви на смальці, багато свинини і картоплі.

Господиня зазначає, що більшість відвідувачів прагнуть до спокою. Крім того, у цьому місці можна збирати гриби та чорницю, а також насолоджуватися риболовлею на ставках і грати з дітьми на майданчику.

Лариса нарікає на різке зменшення гостей із 2022 року. Адже раніше велику частку становили іноземці. Їхали з Нідерландів, Білорусі, Данії, Швеції, Польщі. Полюбляли зупинятися в "Поліссі", коли подорожували до Чорнобильської АЕС, адже Рудня-Вороб'ївська якраз по дорозі.

Коли почалася повномасштабна війна, садиба "Полісся" дала прихисток військовим, людям, які втратили житло. Потім подружжя Михайлових залишило Україну майже на півтора року. Але зрозуміли, що не можуть жити на чужині, й повернулися.

Михайлови домоглися від місцевої влади прокладення якісної дороги до села, встановлення вказівника, організації освітлення на вулицях, розміщення сміттєвих контейнерів та створення дамби.

— Але ж ніхто навіть не висловив нам подяки за це, — зауважує Лариса Семенівна.

Бізнесмен Павло Ярмій на початку повномасштабної війни вивіз родину з Нової Каховки на Херсонщині. Сам повернувся в окуповане місто допомагати людям. З іншими волонтерами збирали гроші й закуповували людям продукти, бо з харчами почалися проблеми. У місті говорили про затримування тих, хто не йшов на співпрацю з росіянами. Павло знав, що скоро прийдуть по нього, адже чоловік іще до війни був відомий у місті як український патріот. 24 квітня 2022 року він опинився на підконтрольній Україні території та осів в Умані Черкаської області. На Херсонщині залишив усе - ресторанний бізнес, майно.

На новому етапі Павло створив команду, до якої увійшли представники трьох громадських організацій з Херсонщини, включаючи його власну Агенцію регіонального розвитку Таврійського об'єднання територіальних громад. Протягом місяця в Умані було відкрито офіс Херсонського центру розвитку громад.

19 серпня відбувся перший економічний форум, на якому було представлено концепцію агротуристичного кластера "Шляхами трипільської Праматері". Ця ініціатива об'єднала громади з Вінницької, Черкаської та Кіровоградської областей, - ділиться Павло.

Його команда розробила проєкт під назвою "Міфологізація Трипілля" і отримала грант у розмірі 50 тисяч євро. Протягом двох років в Умані було реалізовано чотири туристичні форуми, на яких виступали експерти з України та інших країн. У жовтні 2024 року в Ямполі Вінницької області відбувся форум "Туристичними шляхами українського Поділля". Варто зазначити, що Павло Ярмій не є новачком у сфері туризму, адже раніше він реалізовував громадські проєкти в цій галузі на Херсонщині.

- Якось ми з групою переселенців поїхали з Умані в Легедзине на Черкащині, до Влада Чабанюка, який має музей трипільської культури. Він зробив прекрасну екскурсію, і я закохався в те, що він казав. Потім ми проїхалися місцевими громадами й винесли спільну для цієї території ідею - Трипілля. Адже в усіх громадах, які увійшли до нашого кластера, є сліди трипільської культури. Так, вона була експансивна, але мені подобається така експансія, бо трипільці принесли сільське господарство, кераміку, ткацтво. Це та культура, а трипільці - це ті люди, які вплинули на формування мене й моїх предків. Увесь світ шукає коріння там унизу, а ми цього уникаємо. Думку, що ми не повноцінна нація, а невідомо хто, нав'язав нам Радянський Союз. Я пережив окупацію і точно знаю, що ці виродки воюють із нами за нашу культуру. Бо культура формує людей.

Команда Павла Ярмія задля реалізації туристичного шляху працює з громадами, проводить навчання для органів місцевого самоврядування, представників локального бізнесу, громадських активістів.

У рамках програми "Економічний розвиток громад" від 25 до 30 відсотків учасників складають внутрішньо переміщені особи, зазначає Павло Ярмій. Ми зацікавлені в їхньому успіху, адже самі пройшли через подібні труднощі і знаємо, як складно їм знайти роботу з гідною оплатою та соціальним статусом. Багато людей вважають, що переселенцям потрібні лише базові потреби, як хліб і ковдра. Але ми не просимо жалості; ми прагнемо знайти своє місце в житті і готові працювати на благо суспільства, перевершуючи очікування. Внутрішньо переміщеним особам важко започаткувати власний бізнес, оскільки у них недостатньо стартового капіталу, і вони змушені починати з нуля. Це викликає у багатьох страх, адже ще живе надія повернутися додому. Ми ділимося своїм досвідом, адже самі є підприємцями, навчаємо створювати громадські організації та подавати заявки на гранти для реалізації проектів.

У Поділлі команда Павла виявила два основні напрямки для економічного зростання: сільське господарство та туристичну інфраструктуру. Тому вони зосереджують свої зусилля саме на розвитку цих секторів.

Крім того, Павло Ярмій разом із своїми колегами ініціював проєкт "Це крафт", який сприяє розвитку місцевих виробників та майстрів, а також просуває продукцію, виготовлену з натуральних матеріалів.

- Серед учасників проєкту багато переселенців. Частина з них мала виробництва на Херсонщині, а тепер продовжує розвивати бізнес як ВПО. Крафт - це один із найшвидших шляхів робити щось корисне й економічно спроможне, - продовжує Павло Ярмій. - Не треба чекати, коли принесуть чергову порцію польських паштетів із гуманітарної допомоги. Ми закликаємо самим учитися заробляти на життя. Безпосередньо допомагати потрібно лише дітям, неповносправним і людям похилого віку.