Історія українських коміксів в уривках

Фанатом коміксів я став у країні, де коміксів не малювали, не видавали іноземних і загалом не вважали їх складовою культури. Зі своїми традиціями, сегментами, культовими персонажами та неабияким впливом. Коміксів у радянській Україні не було настільки, що мені стало дуже шкода організаторів панелі про народження наших мальованих історій, яку відвідав на одному з Kyiv Comic Con, котрий проводили в другій половині 2010-х в "Українському домі". Адже для зразків пропонувалися дитячі книжки з картинками й мінімумом тексту, якісь версії пригод Піфа, песика з культової у Франції серії коміксів, яка з'явилася наприкінці 1940-х (але не оригінальне перевидання, а з малюнками російського художника Володимира Сутєєва) та чи не єдині зразки коміксів у автентичному форматі -- пригоди Перченяти та Мурчика з дитячої сторінки журналу "Перець", мальовані Анатолієм Василенком.

Згідно з спостереженнями учня, який виріс у СРСР, перший повноцінний український "дорослий" комікс був створений Радною Сахалтуєвим для анімаційного серіалу Давида Черкаського "Пригоди капітана Врунгеля" у 1979 році. Проте його ніколи не було надруковано. Водночас у форматі коміксу було представлено сповідь шахрая Фукса та створено візуальне оформлення для пісні гангстерів про "маны, маны, мы не люди, а карманы". Можливо, художник знав, як виглядають справжні гаманці, адже, напевно, тримав їх у руках. Також пам’ятаю, що в російському журналі "Юность" на останній сторінці, присвяченій гумору, публікувався комікс "Галки Галкиной". Цього було достатньо, щоб, незважаючи на відсутність навичок малювання, але маючи чітке уявлення про свої вигадані сюжети, я почав створювати власні комікси на аркушах зошитів у клітинку. І ось, через сорок років, я нарешті став автором свого першого героїчного коміксу "Позивний Голод".

На початку 1990-х років відбулося кілька незалежних подій. Я пам'ятаю, що вийшов, якщо не перший, то, принаймні, один із перших коміксів, який явно мав піратське походження. У ньому під однією обкладинкою були представлені історії про Конана-варвара та Флеша Гордона. Це видання згодом у мене забрали ті, хто прагнув розвивати український комікс, стверджуючи, що їм потрібен зразок. Але, на жаль, замість цього з'явився кольоровий "Буйвітер", який я продавав разом із газетами в електричках. Пізніше, працюючи у видавництві, я отримував заявки від художників, які стверджували, що створюють комікси. Проте чомусь зразки їхніх робіт мені не демонстрували.

Схожі спогади могли б стати частиною одного з перших документальних фільмів в Україні, присвяченого "Мальованим історіям про війну" (сценарист і режисер Сергій Дмитренко). Учасники, які згадують часи радянського періоду, торкаються постаті пана Василенка, вважаючи його батьком українських коміксів. Проте існує певна проблема: ці спікери говорять про епоху, яку вони самі не пережили або ж, щонайменше, тільки частково. Звісно, це на їхню користь. Однак такий підхід може призвести до іншої проблеми — деякої однобокості у висвітленні обраної теми.

Слово "проблема" в даному контексті не стосується серйозних труднощів, а радше вказує на акцент на нашому особистісному просторі, мікрокосмі та ізоляції. У цьому світі до нас нічого не дійшло (хоча про комікси -- справді, практично нічого не було) і немає нікого, окрім нас (тут ситуація складніша і викликає дискусії). Мене навіть вражає, що персонажі фільму згадали "Буйвітера" -- адже з їхньої перспективи, історію коміксів в Україні слід розпочати з героїко-фентезійної "Волі".

Можливо, причина полягає в тому, що автор запросив до роботи над своїм фільмом значну кількість — десять художників, перекладачів і видавців — які мають безпосереднє відношення до коміксів. Вони вдало представляють Україну в різних регіонах (Захід, Центр, Схід — Київ, Львів, Запоріжжя, Дніпропетровщина), хоча їхні творчі спільноти досить обмежені. Це зумовлює акцент на героїко-патріотичних малюнках, глибоко занурених у воєнний контекст, що є актуальним для нашої країни. Адже саме цими історіями займаються учасники фільму.

І тут нічого дивного. Адже щось подібне до індустрії коміксів у нас почало системно зароджуватися й розвиватися після Революції гідності та з початком російської агресії. Тож український бекграунд зрозумілий. Хоча, якщо говорити про переклади, пропозиція так само здебільшого однобока.

Спершу дублювалися вже перекладені російською, а тепер видаються автономно основні книжки з серій Marvel і DC, а також японська манга та трохи незалежного на кшталт Френка Міллера. Але це -- швидше на хвилі фільму "Місто гріха" -- у нас спершу бачили кіно, як спершу бачать супергеройські фільми, а потім читають коміксові першоджерела. За межами продуктів великих відомих брендів перекладається дуже мало. І так само небагато коміксів французьких, хоча в самій Франції це потужна національна індустрія. Комікси там є буквально про все. У книгарнях і на фестивалях я бачив, наприклад, мальовані історії під назвами "Горизонтальне колаборанство" та "Юність Сталіна".

Не впевнений, чи варто ілюструвати сталінську юність в Україні. Але вже існує фільм "Убивство на сходах", що розповідає про життя та смерть Степана Бандери, а також анонсовано передпродаж книги "Шух", яка висвітлює біографію Романа Шухевича. Звичайно, не все можна охопити. Але в згаданій стрічці практично нічого не згадується про ті проекти, які не входять до видавничих планів залучених авторів.

Безперечно, дуже важливою є меморіалізація засобами популярної культури, якою є комікси і які дуже давно вийшли за рамки суто розважального, якщо не сказати комічного сегмента. Зокрема, доцільна згадка про комікс, точніше -- графічний роман (різні сегменти) донецького художника Сергія Захарова "Діра": справді мистецька подія, мальований досвід перебування автора "на підвалі" в окупованій Донеччині. Не менш важливими як форма нагадування про російські злочини й українську звитягу є комікс "Русалки" -- нагадування про жахи окупації Бучі, невеличкі за обсягом і максимально зрозумілі за змістом соціальні комікси з історіями реальних людей, постраждалих від російської агресії, чи збірка "Шлях до перемоги" з ухилом у більш художнє обрамлення. Проте після перегляду в людей, котрі цікавляться коміксами, але в силу різних причин мало поінформовані про розвиток індустрії, може скластися враження: коміксів іншого змісту -- та від інших видавців -- в Україні нема.

Насправді класикою українського коміксу слід вважати чомусь проігнорованого Ігоря Баранька. Його "Максим Оса" (2009) нехай створений у Франції, проте -- українським автором на питомо українському матеріалі. Являє собою не звичне для коміксів фентезі, а детектив з елементами нуару. І цей комікс поки що єдиний, який став основою для однойменного багатостраждального художнього фільму. Варто відзначити антиутопію Олександра Корєшкова "Серед овець", та й присутнє у фільмі львівське видавництво "UA Комікс" теж активно видає іншу, крім питомо просвітницько-патріотичної, продукцію.

Пояснити, чому автори фільму зосереджуються на одному конкретному напрямку українських коміксів, важливо, адже вони акцентують увагу на необхідності взаємодії з західною аудиторією та донесення правди про Україну, зокрема через візуальні історії. Це, безумовно, заслуговує на увагу. Проте існує кілька нюансів, які варто врахувати.

Автор коміксів Андрій Данкович має всі підстави для гордості, адже він став першим українцем, який презентував свої комікси на Comic Con у Сан-Дієго. Проте, він зауважує, що в Україні його творчість не отримала належного визнання. Це пов'язано з тим, що його роботи є неформатними та незвичними, тоді як за кордоном їх відзначили саме за унікальність. Виникає відчуття, що є певна образа: тут, на батьківщині, мистецтво не отримує належної оцінки, тому ми прагнемо підкорити Захід. Тим не менш, більшість з коміксів, які мають на меті "пробити" стіну байдужості, все ж виконані у знайомому "американському" стилі. Отже, комікси знаходять успіх, лише якщо зміст подається в максимально впізнаваній формі. У цій ситуації оригінальність і самобутність не є визначальними, особливо в умовах, коли індустрія, так би мовити, "неоригінального і несамобутнього" тільки починає свій шлях.

Ще один суттєвий момент: залучення західної аудиторії. Мальована драма сприймається дуже легко, що дозволяє в неї вкладати глибокий зміст. В результаті персонажі фільму, які обговорюють просування українських наративів на Захід, замовчують про наслідки цього процесу. Якщо не зважати на те, як глядачі в залі уникали погляду під час показу малюнків із "Русалок", виникає питання: хто займається розповсюдженням та популяризацією українських героїчних коміксів? Які їхні тиражі? Хто є їхньою аудиторією? Як це функціонує і чи дійсно працює? Адже наразі маємо сумну реальність: українська думка переважно не враховується на міжнародних культурних майданчиках, незалежно від того, хто її представляє.

Маємо нову історію, що не стільки висвітлює розвиток важливого культурного сегменту в Україні, скільки підкреслює щиру, але погано реалізовану спробу донести власну правду до світової аудиторії. Хоча вже неодноразово підкреслювалося, що навіть реальні знімки з місця трагедії та близькі плани жертв часто викликають лише дискомфорт. І якщо це так, то хто сказав, що художня оповідь буде більш ефективною? Я глибоко переконаний, що для внутрішньої аудиторії в Україні зараз важливіше досягти єдності та зрозуміти, що відбувається, а також як з цим жити. У цьому контексті комікси можуть виявитися набагато ефективнішими. Їхнє призначення полягає у створенні героїчних світів і популяризації героїв – чого, з різних причин, не досягають українські кіно та телесеріали.