Одеський конкурс на пам'ятник Лесі Українці: перемога банальності серед творчих амбіцій.

Однак результати конкурсу виявилися скандальними: переможців запідозрили у плагіаті, а загальний художній рівень проектів, які були рекомендовані для реалізації, перевищив усі сподівання. Чому вибір доводиться робити не між "найкращим із геніального", а "найменш жахливим із середнього", пояснює мистецтвознавиця з Одеси Юлія Манукян.

Колись медійники їдко коментували лондонський меморіал "Розмова з Оскаром Вайлдом": "Вайлд, мабуть, мав би щось дотепне сказати про це, як тільки-но оговтається від шоку".

Ця розповідь спливла в пам'яті, коли я переглядала результати всеукраїнського архітектурного змагання на найкращий проєкт пам'ятника Лесі Українці, який також передбачав благоустрій навколишньої території. Конкурс проходив з вересня 2025 року по січень 2026 року. Виставка конкурсних робіт була урочисто відкрита 10 лютого в Одеській науковій бібліотеці ім. Грушевського.

Пропоновані проєкти від авторських груп з Одеси, Києва та Рівного викликають невиправне бажання провести спіритичний сеанс із поетесою. Мені здається, що її реакція була б подібною — тривала пауза в спробах подолати відчуття здивування. Те, що ми спостерігаємо, виглядає як невдалий "скульптурний жарт": важко повірити, що роботи такого низького художнього рівня не лише отримали визнання журі, але й рекомендовані до втілення.

Зображення: надане автором Передісторія

Виконком ухвалив рішення про організацію конкурсу 28 серпня 2025 року. Пам'ятник планують розмістити у сквері на перетині Фонтанської дороги та проспекту Лесі Українки. Замовником та ініціатором розробки проектної документації виступив Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин міської ради.

До складу журі конкурсу були запрошені видатні фахівці: заслужена архітекторка України Ганна Бондар, архітектор Юліан Чаплінський, головна архітекторка Одеської області Надія Бєлєнко, голова правління Одеської обласної організації Національної спілки архітекторів України Микола Матюшенко, а також голова Одеської обласної організації Національної спілки художників України Анатолій Горбенко, разом з іншими експертами.

Призовий фонд склав 350 тисяч гривень: 140 тисяч за перше місце, 105 тисяч за друге та 70 тисяч -- за третє.

Конкурс привернув увагу лише невеликої кількості учасників — всього 14 заявок, з яких дві були дискваліфіковані через порушення принципів анонімності (авторство стало очевидним з наданих робіт, за словами відповідального секретаря журі Юрія Четакова). Проте їх все ж продемонстрували з позначкою "поза конкурсом" (так само, як в оригінальному написанні).

Зображення: надане автором

На презентації усі дотичні до конкурсу нарікали на слабку комунікацію. Хоча прозвучали й контраргументи, мовляв, анонс конкурсу лунав з "кожної праски". Проте обговорення результатів в соцмережах показали, що навіть не усі одеські митці знали про нього, а з інших міст й поготів.

Микола Матюшенко, обмежений цеховою солідарністю, намагався спростувати всі ці доводи, стверджуючи, що 12 фінальних проєктів є цілком прийнятними для сучасних умов. Невеликі відкриті конкурси без чітко окресленої архітектурної програми часто відштовхують висококваліфікованих спеціалістів. Якщо додати до цього обмежені терміни, які негативно впливають на деталі, ми отримуємо ситуацію, коли обирають не "найкраще з геніального", а "менше зло з посереднього".

Іншими словами, умови конкурсу фактично стимулювали авторів йти шляхом найменшого спротиву -- видавати консервативні, "безпечні" рішення замість пошуку нової візуальної мови.

Зображення: надане автором Переможці: найкраще з найгіршого

Проблема державних замовлень часто полягає у формалізмі -- бажанні закрити "гештальт" історичної справедливості за бюджетні кошти. Ригідний чиновницький апарат апелює не до художньої цінності, а до зрозумілої йому "виховно-патріотичної" складової. Тому й концепція переможця звучить як рефрен із радянських методичок: "поєднання класичних традицій та потужного ідейного змісту".

Перше місце (скульптор Микола Білик, архітектори Андрій Коструба, Марія Матушенко та Олександр Вовк) -- найбільш контроверсійний проєкт, передусім через звинувачення в епігонстві.

Фото: ОМР Перша премія

У соціальних мережах почали з’являтися заклики провести паралелі між версією пам’ятника Лесі, створеною Галині Кальченко, та варіантом переможців, що встановлений на Байковому кладовищі. Під час відкриття виставки громадська діячка Наталія Делієва різко висловилася про їхню помітну схожість.

Загальна "естетична рамка" та деякі "схожості" – "вуха" цього надихаючого твору явно виділяються. Та ж сама статичність фігури, форма складок одягу, що переходять у масивну основу, схожий нахил голови та однаковий жест правої руки, притиснутої до грудей. Делієва інтерпретує це як "закритість від світу". Якщо в оригінальному творі Кальченка це символізує певну інтимність, то перенесення цієї ж пластики у відкритий простір Одеси виглядає невдало – пам'ятник не взаємодіє з містом, а замкнутий у собі повторює чужі ідеї півстолітньої давності.

Очевидно, що вимоги Делієвої переробити "копію" Кальченко через зміну позицій (посадити, покласти, розкритися) є абсолютно безглуздими. Запевнення чиновників про можливість внесення таких "покращень" вражало своєю абсурдністю – це виглядало, як спроба за будь-яку ціну заспокоїти хвилю незгоди. Проте звинувачення в плагіаті слугує підставою для серйозної ревізії проєкту.

Очі Коли та урбаністична суперечка: незважаючи на задекларовану "недомінантність" і "мінімальне втручання в архітектурно-планувальне середовище", візуалізації демонструють, як цей симбіоз псевдокласики та ідеології нависає над простором, несучи свій гранітно-бронзовий тягар. Постамент висотою 210 см в поєднанні з фігурою, що сягає 260 см, являє собою класичний радянський шаблон героїзації через масштаб. Текстурний граніт лише підсилює відчуття "зрілого сталінського ампіру", що нагадує дух ВДНГ.

Реакція публіки на подібні об'єкти з одного боку втішає - майже нікому не подобається. Але критики опиняються у полоні змішаних почуттів: традиційні монументи -- це ганебно, проте радикальні експерименти (як-от резонансний "Моцарт" у Львові) так само далекі від суспільного консенсусу. Саме в цій щілині між архаїкою та незрозумілим авангардом і народжується монструозна у своїй ніякості штамповка.

Зображення: надане автором Друга премія

Другий призер (скульптори Віктор Липовка та Олександра Рубан, архітектори Андрій Даниленко та Катерина Липовка) вражає своєю прихованою привабливістю, що виникає з естетики некрополів. Нічне освітлення в рендерах ефективно приховує відсутність роботи на місці та одноманітність формату "публічного простору з Pinterest". Етнографічні елементи у вигляді плаваючих орнаментів виглядають неприродними, а "рентгенівський" погляд на скульптуру перетворює комеморацію на іронічну виставу.

Третє місце (скульпторка Анастасія Козмінська, відома як Настя Мане, та архітектори Микола Чепелєв і Микола Волков) вражає своєю "людяністю". Ідея Лесі як живої особистості в контексті Одеси – міста, яке знаходиться у "паузі між болем і словом", використання місцевого черепашнику як метафори "кривизни" життєвого шляху Лесі та самого міста, концепція contra spem spero як символ внутрішньої зібраності – звучить надзвичайно переконливо. Однак між текстовим описом і його пластичним втіленням існує значна прірва. В результаті виникає образ, що дивним чином набуває японських мотивів.

Снимок: ОМР Третя нагорода

Один з небагатьох проектів, що намагаються вийти за рамки традиційного канону, належить Андрію Ахтирському. Автор відмовляється від звичної портретної ілюстрації, натомість зосереджуючи увагу на динаміці розломів і нашарувань. Його твір, який особисто викликає у мене асоціації з деконструйованою головою Афіни Паллади, явно прагне порушити монотонність звичних форм.

Зображення: надане автором Третя премія і проєкт Ахтирського

Натомість решта робіт -- це чергове "свято високодуховності", що прикриває страх перед виходом за межі шаблону та рабську прив'язаність до паркової фігуративності.

Скандальне відкриття

Виставку урочисто відкрили Надія Новікова, виконуюча обов'язки директора Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, разом із депутатом ОМР Ольгою Квасніцькою.

Після запальних виступів виник скандал — крім звинувачень у плагіаті, Наталія Делієва висловила своє глибоке обурення щодо процесу підготовки та проведення конкурсу. Її ключова позиція полягала в тому, що громаду, яка роками боролася за встановлення пам'ятника та перейменування парку Космонавтів на честь Лесі, просто ігнорували. У складі журі не було жодного представника з громади чи активісток, які підтримували цю ініціативу. Пані Наталія також звернула увагу на те, що серед оцінювачів не було жодного скульптора. Незважаючи на обіцянки організувати виставку та обговорення до оголошення переможця, результати були оголошені без жодного діалогу з мешканцями.

Делієва наполягає: сучасний меморіал -- багатофункціональний простір, а не просто поодинокі скульптури. Це був запит на сучасне, зручне та змістовне місце для родинного відпочинку, зі сценою для виступів та проведення заходів, облаштування алеї видатних жінок тощо. "Квіти до пам'ятника носитиме не комісія, а саме ці жінки та громада, чиїми інтересами знехтували", -- зауважила вона.

Зображення: надане автором Наталія Делієва

Делієва також озвучила звернення від громади, яке вже підтримали 15 громадських організацій. У цьому документі висловлюється вимога про "публічне, професійне та громадське обговорення, перегляд конкурсної процедури з урахуванням думок одеситів, а також створення не лише пам'ятника, а й живого культурного простору в парку імені Лесі Українки". Її особиста рекомендація для влади полягає у необхідності оновлення законодавства щодо комеморативних конкурсів, оскільки чинний закон був прийнятий ще в 1990-х роках і не відображає інтересів громад.

Коментар архітектора Миколи Чепелєва, який брав участь у проєкті, що зайняв третє місце, був доволі зваженим. Він детально пояснив як технічні, так і концептуальні аспекти їхньої роботи. Микола підкреслив, що конкурс відбувся без жодних порушень, і всі зауваження слід адресувати діючому законодавству, яке не передбачає участі представників громадськості у складі журі таких конкурсів. Відкриті конкурси дозволяють громаді передати право на розробку та реалізацію проектів професіоналам, а вибір — експертам. Принцип "відкритих дверей" для всіх бажаючих не є загальноприйнятою практикою у світі. Важливі об'єкти мають розробляти команди з відповідним досвідом і репутацією. Це не є звуженням демократії, а, навпаки, захистом від непрофесійних рішень. Втручання в професійні рішення з емоційними пропозиціями, які не мають належної підготовки, не є адекватною реакцією на результати конкурсу.

Усе так, як є — ми щиро прагнемо до чесного співробітництва: громада формує запит на значення, а фахівці перетворюють цей запит на мову сучасної архітектури та пластики. Проте є одна важлива умова — їхні концепції не повинні принижувати сенси через свою "вторинність". І навіть якщо сприйняття сучасних комеморативних практик може бути складним. Часто люди очікують або радикальних інновацій, або звичної класики, а спроба знайти "третій шлях", грунтуючись на психологізмі та матеріалах, може викликати неоднозначну реакцію. Насправді, ніхто не заперечує, що поки конкурси будуть визначатися бюрократами, а не урбаністами, ми будемо отримувати об'єкти, які не мають зв'язку з контекстом міста.

Чого ще насправді не вистачило, так це безпосередньої презентації проєктів від самих їх авторів. Хоча дискусії з чиновниками та активістами, безумовно, мають свою цінність, було б цікаво дізнатися більше про процес творчого мислення. Адже більшість людей не можуть повністю зрозуміти масштаб задуму через спеціалізований жаргон, який часто використовується в поясненнях.

Депутатка Ольга Квасніцька, яка опікувалася конкурсом і, вочевидь, була рада, що він нарешті відбувся, не поспішала доєднатися до голосів невдоволених. Проте її намагання зупинити промову Наталії Делієвої були марними -- присутні хотіли почути щось більш живе, ніж формальні подяки одне одному за цей сумнівний "успіх".

Зображення: надане автором Ольга Квасніцька і Надія Новікова (праворуч)

Втім, мотивація депутатки зрозуміла: після семи років "кіл пекла" боротьби з чиновниками та топонімічними комісіями будь-який скандал загрожує встановленню пам'ятника взагалі. Правда в тому, що тільки повномасштабне вторгнення змусило владу почухатися в цьому напрямку. Навіть вибір локації для пам'ятника супроводжувався тривалими дискусіями. Серед початкових варіантів розглядали Приморський бульвар, парк Шевченка та проспект Українських Героїв. Остаточної згоди вдалося дійти лише тоді, коли проспект Гагаріна перейменували на честь Лесі Українки.

Квасніцька спростовує звинувачення в недостатній комунікації, зазначаючи, що інформація була офіційно розміщена на сайті ОМР. Вона також особисто закликала митців з усієї України поширювати цю інформацію, включаючи використання радіо та звернення до впливових осіб.

Уникнення живого обговорення (депутатка буквально втекла, посилаючись на іншу зустріч — дивно, адже чи могла вона передбачити, що ця важлива подія займе лише 10 хвилин?) та відсутність онлайн-коментарів (жодного слова про відкриття виставки у її пості) свідчить про явну неприязнь до занурення в проблемні питання, які можуть затьмарити "урочистість" моменту. Натомість, в її оцінці панує безкритичний пафос — аж кишить ним. Немає жодних згадок про звинувачення у плагіаті. Депутатка впевнено дивиться в безхмарне майбутнє переможця — "автори працюють над кошторисом", а БФ "Французький бульвар" розпочав збір коштів від небайдужих громадян.

Незважаючи на побоювання, що будь-яка спроба анулювання результатів може затримати встановлення пам'ятника на невизначений термін, виникає очевидний висновок – необхідно продовжити конкурс. Однак депутатка не сприймає цей сценарій з оптимізмом. По-перше, це буде порушенням закону, адже скасувати результати можна лише через суд, якщо була порушена процедура. По-друге, бюджет на 2026 рік не передбачає коштів для проведення повторного конкурсу, і в умовах війни добитися цього практично неможливо. Більше того, фінансування немає навіть на будівництво пам'ятника. "Мій заклик: якщо жоден із проєктів вас не влаштовує, будьте готові шукати меценатську підтримку для альтернативи, яка влаштує всіх", - підсумовує Квасніцька.

З анонімного джерела (коментар юриста), місцеві сили навряд чи зможуть домогтися ревізії результатів. Це можливо лише за умови тиску впливових мистецько-архітектурних кіл Києва. А поки що одеситам пропонують залишати свої відгуки у спеціальному журналі в бібліотеці до 26 лютого -- цікаво, як це може вплинути, якщо переможець вже визначений? У чиновників чітко зарктикульованої відповіді немає.

Зображення: надане автором

В будь-якому випадку, для мене це все одно програш у "боротьбі саме за українську Одесу". Чіткий меседж від відповідальних осіб -- з арсеналу "їжте що дають або зробіть краще". Його згубна маніпулятивність у сфері культури доведена роками просування популістського трешу. Напрочуд одесити не згодні ним давитися. І я з ними солідарна. Можливо, впливові столичні експерти скажуть своє слово?

Одеська архітектура в стилі конструктивізму

Зображення: надане автором Зображення: надане автором Зображення: надане автором Зображення: надане автором Зображення: надане автором Зображення: надане автором Зображення: надане автором

Проект "Культурні простори" реалізується у співпраці з компанією "Перша приватна броварня" і має на меті вивчення історії та еволюції української культурної ідентичності.