"Один фільм не здатен загоїти всі ті травми, які батьки залишили у своїх дітей," - підсумували на "Київському тижні критики".

Восьмитисячна аудиторія відвідала дев'ятий фестиваль арт-кіно "Київський тиждень критики", який пройшов з 16 по 22 жовтня в столиці, в кінотеатрі "Жовтень". У програмі було представлено 25 фільмів, серед яких визнані хіти з Каннського, Венеційського та Берлінського міжнародних кінофестивалів цього року. Кінокритики активно знайомили глядачів з новинками та обговорювали їх. Деякі з цих стрічок незабаром з'являться в українському прокаті.

"Сентиментальна цінність" - режисер Йоакім Трієр, Норвегія, Франція, Данія, Німеччина, Швеція, Велика Британія. У прокаті з 4 грудня

За сюжетом, дві сестри дізнаються, що їхній сімейний будинок у Осло все ще перебуває у власності їхнього батька - режисера, який залишив сім'ю багато років тому. Він раптово повертається в їхнє життя, прагнучи відновити зв'язки. Старшій дочці він пропонує роль у фільмі, який планує знімати в їхньому домі, де колись жило кілька поколінь їхньої родини.

- "Сентиментальна цінність" - один із найбільш очікуваних фільмів цього року, який отримав гран-прі Каннського кінофестивалю та буде претендувати на "Оскар", - каже кінокритикиня, співкураторка Київського тижня критики Анна Дацюк. - Попередній фільм Йоакіма Трієра "Найгірша людина у світі" був водночас love story та деконструкцією цього жанру. У новій стрічці режисер знову зосереджує свій погляд на невловимому перехідному стані непростої та неідеальної людини, але цього разу не в коханні, а в сім'ї.

Цей фільм досліджує різноманітні аспекти родинних стосунків. Він показує, як мистецтво сприяє нашому розумінню себе та тих, кого ми цінуємо. Крім того, у картині йдеться про невидимий зв'язок травми, що передається з покоління в покоління.

Центральним елементом цієї оповіді є сімейний будинок, що зберігає спогади про страждання, конфлікти, непорозуміння та мовчазні моменти. Йоаким Трієр, створюючи свій фільм, був натхненний роздумами про дім своїх дідуся і бабусі, який, за його словами, пережив усі перипетії XX століття. Проте остаточна концепція виникла в нього після народження двох доньок, коли він почав замислюватися над тим, що залишить їм у спадок і що було передано йому. Він також розмірковував, яким чином минуле століття вплине на його дітей, як це сталося з ним самим.

На мою думку, у своїх найвизначніших作品ах Трієр здатний витягувати справжні емоції з акторів. Він не просто дозволяє їм виконувати ролі, а фактично змушує їх жити в образах своїх персонажів. У "Сентиментальній цінності" актори виконують трансформуючу функцію. Сценарій зазнав значних змін після того, як його вперше прочитали Ренате Рейнсве та Стеллан Скашґорд, які вплинули на деякі моменти в ньому.

Героїня Ренате Рейнсве, Нора Борг, є акторкою, яка занурюється у тривожні та виснажливі ролі, переживаючи емоції, що не є її власними. У той же час, персонаж Стеллана Скашґорда, Густав Борг, постає як харизматичний егоїст, який ховає глибокі внутрішні травми, наче тріщини у старій будівлі. Батько і донька мають багато спільного: обидва не вміють відкрито спілкуватися і висловлювати свої почуття. Вони повністю віддаються своїй творчості, виправдовуючи свою ізоляцію прагненням до свободи та занурення в мистецтво.

Це оповідь про зв'язок між батьками і дітьми, що насправді залежить від вміння його висловити. У цій історії емоції знаходять своє втілення через мистецтво. Кінематограф слугує не лише засобом інтимного спілкування, але й універсальною мовою почуттів, якою обмінюються персонажі. Це чутливе відображення того, як кіно може одночасно лікувати і завдавати болю, а також яку ціну готова сплатити людина, що вирішила перетворити своє страждання на розповідь.

Режисер піднімає важливі питання про те, як війна впливає на наше життя, як безпосередньо, так і опосередковано, залишаючи сліди на численних поколіннях. У фільмі є елементи, натхнені реальними подіями. Дідусь Трієра був джазовим музикантом і експериментальним режисером, який взяв участь у русі опору. Йому довелося пережити важкі часи під час Другої світової війни, і він ледь вийшов живим із цієї катастрофи.

У цьому фільмі відсутній типовий голлівудський катарсис, немає тієї розмови, яка мала б відбутися. Мені здається, що Трієр підкреслює, що ситуація є такою, як вона є, і одного лише фільму не вистачить, щоб загоїти всі ті рани, які батьки завдали своїм дітям.

"Благодать" - фільм від режисера Паоло Соррентіно, що з'явиться в кінотеатрах з 8 січня в Італії.

Президент Італії проводить останні місяці на посаді. Поважний лідер, який подолав шість державних криз, тепер має три проблемні документи, що чекають його підпису. Це помилування двох засуджених та закон про евтаназію. Але найбільше його мучить сорокарічна таємниця: хто був коханцем покійної дружини.

Фільм "Благодать" став відкриттям Венеційського кінофестивалю, де Тоні Сервілло, виконавець головної ролі, отримав нагороду за акторську майстерність, - розповідає Анна Дацюк. - Це одночасно типовий і нетиповий проект Паоло Соррентіно, який демонструє зрілість режисера. Ця робота більш стримана в порівнянні з попередніми, але все ж зберігає характерні риси його стилю. Тут спостерігається симбіоз між актором і режисером, адже Соррентіно акцентує увагу на непохитній присутності Тоні Сервілло в кадрі. Як завжди, актор вражає своєю майстерністю і залишається талісманом режисера. Крім того, стрічка містить традиційні для Соррентіно сцени вражаючої краси, несподівані музичні вставки та навіть моменти гумору.

Можна сказати, що "Благодать" - черговий після "Дивовижного" й "Сільвіо та інші" політичний фільм Паоло Соррентіно. Але це істотно інше кіно. І вигаданий президент замість реальних прем'єр-міністрів - не єдина відмінність. Як казав режисер, він хотів зняти про те, яким би мав бути політик.

Соррентіно робить майже радикальний крок - показує чесну людину при владі. Маріано Де Сантіс - стриманий та інтелігентний чоловік. Він зовні спокійний, але всередині його розриває багато сумнівів. Прекрасно усвідомлює вагу своїх рішень, тому так довго їх ухвалює.

Досить приємно спостерігати за політичним кіно, яке обходиться без скандалів і інтриг. Проте фільм не застряє в наївності, торкаючись важливих тем, таких як евтаназія та помилування. Також мені сподобалося, що Соррентіно зробив паузу в акцентуванні на фізичній красі жінок. Тут все ще відчувається захоплення жіночністю, але воно носить поетичний характер, адже героїня майже невидима.

Хорошою рамкою для розуміння "Благодаті" є цитата самого режисера. Соррентіно каже: "Коли ми старіємо, навіть у розумних та освічених людей з'являється спокуса вважати, що нинішній час жахливий, а минуле було золотим. Це зручно, бо не змушує розуміти нову реальність, яка нам не підвладна. Але я хотів, щоб мій герой не піддавався такій спокусі".

"Сират" – фільм, знятий режисером Олівером Лаше, спільного виробництва Франції та Іспанії. Прем'єра в кінотеатрах відбудеться 27 листопада.

Луїс разом із сином та їхнім чотирилапим другом вирушають у подорож марокканською пустелею, щоб знайти зниклу доньку. На своєму шляху вони зустрічають групу рейверів, що прямують на нову вечірку в Сахарі. Ця подорож через безкраї піски змушує їх поглянути на своє життя під новим кутом.

"Сират", що отримав нагороду журі на Каннському кінофестивалі, є одним із найрадикальніших та експериментальних фільмів нашої основної програми. Це неймовірний досвід на великому екрані, хоча стрічка може бути досить травматичною через несподівані та жахливі сцени вибухів, - зазначає кінокритик та співкуратор Київського тижня критики Сергій Битюцький. - Олівер Лаше - режисер, який переосмислює жанрове кіно, перетворюючи його на щось унікальне та незвичайне. У своєму четвертому повнометражному фільмі він прагне переосмислити концепцію пригодницького роуд-муві.

Ще 2011 року Олівер Лаше загорівся ідеєю зняти кіно про божевільні перегони вантажівок у пустелі. А 2013-го відкрив для себе рейв-культуру та вирішив писати сценарій про танці на відкритих просторах. Поступово дві ідеї поєдналися.

Назва фільму в контексті ісламської культури символізує міст, що веде через пекло до раю. Основною темою цієї історії стала цитата Ніцше: "Я вірив би лише в Бога, який вміє танцювати". У фільмі переплітаються дві основні лінії, притаманні як роуд-муві, так і традиційній міфології. З одного боку, це подорож, яка є справжньою пригодою. З іншого - внутрішня трансформація і метафоричний розвиток персонажів. Крім того, в картині можна помітити численні кінематографічні алюзії, від "Шукачів" до "Шаленого Макса" та "Плати за страх". Музичний супровід створив електронний продюсер Kangding Ray, який зокрема зацікавлений у вираженні емоційної напруги в своїх альбомах.

Традиція Лаше полягає у залученні аматорських акторів та зйомці на перетині ігрового і документального кінематографу. У цьому фільмі лише один актор-професіонал — іспанець Серхі Лопес. Усі інші учасники — це справжні рейвери, які мандрують пустелями та організовують там нелегальні рейви. Стрічка розпочинається з великої, хоч і легальної, вечірки, створеної командою зйомок. Це своєрідний документальний вступ до незвичайної подорожі. Завершується ж вона атракціоном у стилі жанрового кіно з фіналом, що містить релігійні мотиви.

Стрічка пронизана посиланнями на ісламську культуру та відкрита для різних інтерпретацій. Я розглядаю "Сират" як метафоричну історію, притчу, майже поетичне кіно. Мені здається, це релігійний фільм про здобуття віри. Ключ до розуміння дає сам режисер, який порівнює тусовку рейверів із персонажами "Пітера Пена". Їхня подорож - це втеча від суспільства та від дорослішання. У мене була теорія, що це взагалі переосмислення "Пітера Пена" через Коран.

"Батько, мати, сестра, брат" - фільм, поставлений режисером Джимом Джармушем, спільного виробництва США, Італії, Франції, Ірландії та Німеччини.

Цей фільм містить три окремі сюжети, які досліджують стосунки між зрілими дітьми та їх віддаленими батьками, а також між самими дітьми. Кожна з історій розгортається у різних країнах: США, Ірландії та Франції.

- Не взяти цей фільм ми не могли навіть за такої дивної умови правовласників, як показ мовою оригіналу без жодних субтитрів. По-перше, це переможець Венеційського кінофестивалю. А по-друге, це Джим Джармуш, - говорить Сергій Битюцький. - У попередній стрічці "Мертві не помирають" режисер експериментував із жанром фільмів про зомбі. Тепер він повертається до своїх витоків - до того кіно, за яке його полюбили в 1990-х.

"Батько, мати, сестра, брат" розповідає різні маленькі історії, пов'язані темою сім'ї та дому. Це чимось нагадує ранні роботи режисера "Кава та сигарети" й "Ніч на Землі", які теж були альманахами. Можна знайти цікаві паралелі з цими стрічками. У новому фільмі герої часто їздять на машинах, як у "Ночі на Землі", де всі події відбувалися в автомобілях. Також персонажі кожної частини щось п'ють, як у "Каві та сигаретах". Але, можливо, герої Джармуша просто люблять їздити на машинах і щось пити.

На мою думку, у своїй новій стрічці Джим Джармуш наближається до стилю одного з його обожнюваних режисерів – Ясудзіро Одзу. Він майстерно зображує спокійну повсякденність і звертає увагу на здавалося б прості деталі. Іноді в сюжет вплітаються незвичайні, чарівні моменти та маленькі жартівливі ситуації, які підкреслюються легким іронічним настроєм.

Джармуш зазвичай витрачає на розробку своїх сценаріїв від року до двох. Проте "Батько, мати, сестра, брат" виявився винятком. Режисер працював над ним всього кілька місяців, а сам процес написання зайняв лише два тижні. Саме тому він характеризує цей фільм як швидкий і спокійний. Однак це, напевно, іронічно, адже більшість фільмів Джармуша також можна назвати тихими.

Водночас у цьому тихому, камерному фільмі є певний парадокс. Це кіно начебто про звичайних людей. Але спродюсував його модний дім Saint Laurent, а в ролях тут купа зірок - від Адама Драйвера та Маїм Бялік у першій частині до Вікі Кріпс, Шарлотти Ремплінґ і Кейт Бланшетт у другій. Тоді як у третій і найбільш щемкій частині грають моделі-актори Індія Мур і Лука Саббат.

"Таємний агент" – це фільм, створений під керівництвом режисера Клебера Мендоси Філю, спільного виробництва Бразилії, Франції, Німеччини та Нідерландів. Прем'єра стрічки відбудеться 19 лютого.

Утікаючи від найманців, бразильський вчений повертається у своє рідне місто Ресіфі. Тут Марсело опиняється в епіцентрі карнавального безладу, поліцейських репресій та таємничої опозиційної діяльності. Його головне завдання — разом із сином втекти з країни.

- Клебер Мендоса Філю сьогодні є одним із найшанованіших бразильських режисерів, хоча "Таємний агент" - це лише його четвертий ігровий фільм. Як і три попередні, він стартував на Каннському кінофестивалі, де отримав приз за режисуру, приз за акторську роботу Ваґнера Моура та приз Міжнародної федерації кінопреси, - каже кінокритик, співкуратор Київського тижня критики Сергій Ксаверов. - Це велике кіно, про яке цікаво думати й говорити. Воно вміщує набагато більше, ніж сума слів, яка може бути про нього сказана.

Події розгортаються у 1977 році, коли Бразилія перебувала під військовою диктатурою. Саме в цей час ліберальний середній клас з вищою освітою відчував найбільше незручностей. Ця група є основним об'єктом уваги Клебера Мендоси Філю, який звик знімати фільми про їхні переживання. Цей фільм можна вважати своєрідним продовженням його документальної роботи "Примарні образи" 2023 року, яка висвітлює історію його рідного міста Ресіфі.

Головною темою "Таємного агента" є пам'ять. Які трансформації відбуваються з людьми та як сприймаються події в свідомості майбутніх поколінь? Для Бразилії це питання набуває особливого значення, адже період між 1964 і 1985 роками залишився маловивченим і став чорною дірою в історії країни. Фільм майстерно відтворює культурний контекст того часу і атмосферу, а через призму міської легенди про волохату ногу демонструє, як людство справляється з жахливими переживаннями.

Незважаючи на назву, головний герой зовсім не є таємним агентом. Він фактично нічого не вчинив, але в цій незвичайній країні змушений жити під іншим іменем, перебуваючи в нелегальному становищі, ховаючись і отримуючи якісь загадкові повідомлення. Режисер натякає на те, що перед нами, здається, розгортається шпигунська історія. Проте, попри всі свої захопливі наративні прийоми, фільм викликає відчуття реальності. Він демонструє, що це справді відбулося, і ось воно перед нами. Мені здається, ця стрічка створена саме для цього: не для того, щоб навчити нас чомусь, а щоб просто розповісти історію, яка трапилася.

"Без жодної альтернативи" - стрічка від режисера Пак Чхан Ука з Південної Кореї. Фільм виходить в прокат 11 грудня.

Ман раптово втрачає свою стабільну роботу в паперовій компанії. Після кількох місяців без працевлаштування він намагається зберегти своє житло та підтримати родину. Для того щоб знайти нову роботу, він розробляє стратегію, як усунути суперників.

- "Жодного вибору" - це екранізація роману "Сокира" Дональда Вестлейка. Фільм розповідає про сім'янина, який втрачає роботу та намагається знайти нову і прибрати інших кандидатів на посаду, - говорить запрошений кінокритик Юрій Самусенко. - До цього проєкту режисер готувався майже 20 років. Він довго шукав фінансування. Хотів, щоб стрічка не просто була найдорожчою в кар'єрі, а відповідала цілісному уявленню про її побудову.

Фільми Пак Чхан Ука відкривають безмежні можливості для аналізу. Три ключові риси його творчості - це абсурдизм, чорний гумор та насильство. Хоча подібні характеристики можна застосувати до багатьох корейських режисерів, у випадку Пак Чхан Ука їх вираження варіюється в залежності від конкретної стрічки. Наприклад, у фільмі "Жодного вибору" домінує чорний гумор, хоча насильство та абсурдизм також присутні. Сам режисер стверджує, що його підхід до кіномистецтва можна охарактеризувати трьома словами: точність, ефективність і класичність. У його сценаріях він прагне, щоб головний герой досягав своїх цілей, але при цьому не отримував те, чого бажає.

Між книжкою та екранізацією є багато відмінностей. Головна полягає в тому, що в романі немає великої сюжетної лінії з родиною. А вона здається мені однією з найсильніших у цьому кіно. Режисер фактично взяв тільки фабулу й побудував історію, актуальну для нашого часу.

Референсами для фільму були роботи Альфреда Гічкока, яким надихається Пак Чхан Ук. Але що цікаво, режисер також згадав Looney Tunes як один із референсів. Тому що дії головного героя великою мірою дублюють дії Багза Банні в мультсеріалі. Це якраз про абсурдність, яка присутня в цій стрічці.