Оксана Брюховецька. "Голоси BLM". Фрагмент.

Знімок: "Човен" LB.UA - ми разом вже 16 років. Якість залишається на високому рівні.

Станьте нашими прихильниками!

Юліан Гайда — журналіст і активіст українського походження, що мешкає в Чикаго. Він займається проектами, які охоплюють теми Східної Європи, расових, гендерних та релігійних питань, а також ідентичності. Як журналіст, він часто висловлює свою думку про події в Україні. Свій професійний шлях розпочав у компаніях VIDIA.ua, WBEZ та інших. Після початку повномасштабної агресії Росії у 2022 році він став співкерівником київського бюро Національного громадського радіо (NPR). З 2024 року Юліан обіймає посаду віце-директора з громадських зв’язків в адвокаційній частині громадської організації "Разом для України". У червні 2020 року він також став одним із засновників Української антирасистської громади.

Історія українських емігрантів: трансформація в "білих"

Я народився і живу в Чикаґо. Журналіст за фахом, вивчав критичну теорію, яка досліджує питання гендеру, раси, національності, ідентичності в міжнародному контексті. Вчився на кінорежисера, і моєю студентською роботою був фільм про самоселів у Чорнобилі. Потім працював в організації, яка називалась VIDIA, якийсь час це був головний медійний портал української діаспори. Ми багато знімали для діаспорних сайтів, а також сюжети для новин в Україні. Коли почався Майдан, нам із друзями здавалося, що було мало інформації англійською у західних медіа про це. Ми заснували журналістський колектив Євромайдану. Працювали в Україні з англомовними журналістами, перекладали для них, допомагали з контактами. Тепер наша організація є частиною організації "Разом for Ukraine", яка існує в Нью-Йорку. Я належав до різних українських діаспорних організацій і досі беру участь у деяких заходах "Пласту". Я активний у церкві. Відколи мій батько, який був священником, раптово загинув, продовжую бути залученим до церкви.

Мій батько був священником в Українській греко-католицькій церкві. І він, і мама народилися у США. Вони -- діти емігрантів-біженців Другої світової війни, галичан і подоляків, які виїхали як остарбайтери на примусову роботу до Німеччини. Коли війна закінчилася, вони не мали вибору, точніше, був вибір їхати або до Сибіру, або до Америки. Моя бабця, яка недавно святкувала 85 років, дісталася до Америки кораблем -- з Німеччини до Нового Орлеана. Її разом із батьками взяли за контрактом збирати бавовну в Міссісіпі. Афроамериканці в той час почали виїжджати на Північ, до таких міст, як Чикаґо, Детройт, Клівленд, Нью-Йорк. Тож її перший крок на американську землю був пов'язаний із расовою політикою США. Звідси, власне, походить моє зацікавлення расовими справами Америки. Торік я відвідав ферму в Джексонвіллі, де вона збирала бавовну разом із сотнями інших українців. Я записував інтерв'ю з людьми, які там досі живуть.

Ставлення української діаспори до протестів Black Lives Matter багато в чому залежить від хвилі міграції, з якої люди походять, і від місцевості. Загалом українці живуть в Америці вже 130-140 років, одиниці жили тут ще раніше. Українська діаспора США мала чотири хвилі. Вважають, що тут, на Півночі, в Чикаґо, не було законів "Джим Кроу" й рабства, а отже, було менше расизму, ніж на Півдні. Але це не зовсім так. У Чикаґо є расовий територіальний поділ і пов'язаний із ним економічний поділ. І варто розуміти, хто тут чорний, а кого вважають білим.

Рекламное объявление

Коли українці прибули до Чикаґо століття тому, їх не включали до категорії "білих", оскільки для них не існувало жодної визначеної ідентичності. Аналізуючи історію арабської еміграції до США, можна зауважити, що вона є ще більш складною, адже араби не ідентифікували себе ані як білі, ані як чорні. Вони частково мають корені в Палестині, де народився Ісус Христос. Білі протестанти в Америці не могли уявити, що Ісус міг мати чорну шкіру. Тому араби стверджували: якщо Ісус — араб, тоді ми — білі. Такі обговорення мали місце 100 років тому.

Економічні і політичні аспекти життя визначалися не лише самоідентифікацією людей як білих, але також і тим, як їх сприймали інші. Статус "білого" надавався тим, хто володів англійською мовою і демонстрував расистські погляди стосовно чорних. Таким чином, можна обговорювати концепцію та прагнення досягнення "білої" ідентичності.

У українських громадах онуки та правнуки тих, хто мешкав тут століття тому, пишаються тим, що є українцями, проте в першу чергу вони відчувають себе американцями — англомовними і білими. Їхня етнічна приналежність стає важливою лише після цього. Етнічні білі можуть приготувати якусь традиційну страву на свято, наприклад, вареники на Різдво. Вони, хоч і є білими, також готують ковбасу на Великдень. Італійці, які також належать до білої раси, обирають спагеті як свою улюблену страву.

Коли мої бабуся з дідусем прибули до Америки, вони дізналися про важливість знання англійської не лише від американців, а й від інших українців. Останні вважали, що без вмілого володіння мовою, особливо без акценту, знайти роботу буде складно. Проте, оволодіння мовою, особливо без чужого акценту, також означало втрату частини своєї культурної спадщини. Біженці, які покинули Україну в 1930-1940-х роках, сприймали це як вияв нетолерантності до себе. І справді, лише небагато людей змогли зберегти свою рідну мову — економічні обставини змушували їх відмовлятися від власної ідентичності на користь адаптації до нових умов, ставши "білими".

Багато з них були освіченими, на Галичині працювали лікарями, адвокатами, мали певні привілеї. Мати свою ідентичність і розмовляти своєю мовою у США було привілеєм. Щоб бути українцем у діаспорному контексті, з якого я походжу, людина мусила ходити до суботньої школи, мусила платити, щоб потрапити на літні українськомовні табори, і недешево. Якщо ти ходиш до суботньої української школи чи до церкви в неділю, отже, ти в ці дні не працюєш, а маєш роботу, яка забезпечує тобі вільний час. Тобто люди, які були трохи багатші і привілейованіші, могли, як тут кажуть, перемкнути свій мозок з американського на український -- в суботу й неділю бути українцями, а з понеділка по п'ятницю -- американцями. Але це не було доступно всім.

Важливо також розуміти, що таке gaze -- погляд, яким на вас дивляться інші. Моя баба пам'ятає, як вона ходила колись у центр міста щось купувати, -- чорні люди тоді не мали такої можливості, хіба що вони працювали в тих крамницях. За законом наче й мали право, але був соціальний консенсус, який не дозволяв їм цього робити, вони не почувалися там комфортно. Моя баба, яка вдома пов'язувала хустку й одягала, як вона називала, фрака, -- одяг, який українські баби колись носили, ніколи б не вийшла зі своєї української околиці до центру міста вдягнута так, як вона любила вдягатися вдома. Коли вона йшла в центр, то перед тим відвідувала перукарню, щоб їй зробили американську "фрезуру", і вдягалася відповідно до того, як вдягалися білі люди.

Рекламное объявление

Представники першої хвилі міграції вважали, що повинні адаптуватися до "білої" культури, в той час як їх українські корені мають зберегтися лише у формі символів – таких як традиційні страви, мистецькі витвори та деякі звичаї. Проте ці звички втратили свою глибину та значення, які зазвичай їм властиві. Наприклад, українська сільська традиція – як можна вважати себе селянином, якщо ти працюєш юристом у хмарочосі в Чикаго? Але водночас це добре, що ти маєш свою унікальність у порівнянні з італійцями, а також разом з ними відрізняєшся від мексиканців і афроамериканців. Це не просто різниця, а визнання твого місця в "білій" касті, що панує в цій країні. Люди усвідомлювали це, навіть якщо не завжди могли чітко сформулювати цю динаміку, але їхнє розуміння було глибоким.

Друга, повоєнна, хвиля намагалась зберегти українські цінності в Америці. Вони думали, що згодом повернуться в Україну -- після війни чи після кінця радянської влади. Але цього не сталося, дуже мало хто повернувся. Як на мене, вони мали дещо інше бачення расового питання -- вважали, що якщо я можу старатися говорити без акценту, одягатися так, як одягаються білі протестанти, щоб дістати те, що мені потрібно, то чому чорні люди не можуть поводитися так само? І насправді це расизм, бо вони нехтують те, що людина не може змінити колір шкіри. Я знаю, що афроамериканці на роботі стараються поводитися і говорити так, як білі, не говорити своїм акцентом, але при цьому вони знають, що ніколи не стануть "білими".

Люди, які приїжджають до Америки -- біженці чи заробітчани -- розуміють, що Америка -- місце для білих. Їм дозволені певні свободи, але треба поводитися по-білому, мати цінності білого американця, цінності білості й нерівності. Білість як така в американському контексті є ідеологією нерівності. І не треба довго жити в Америці, щоб це зрозуміти. Америка залежить від цих ідеологій, і саме тому вона така багата, бо в цій нерівності є люди, які прибирають, чистять чи серед ночі чергують у лікарнях.

Коли я зростав, мені вдома забороняли спілкуватися англійською -- ми розмовляли лише українською. Такі правила є і в сім'ях деяких новіших іммігрантів. Але є сім'ї, де вимагають удома говорити тільки англійською. Мої батьки в моїй присутності англійською не спілкувались, хоча послуговувались нею на роботі. Частково це вплив націоналізму й відчуття несправедливості через те, що де б українці не жили у світі, від них вимагають говорити іншими мовами, поводитись по-іншому. І це дуже подібно до расизму -- коли людина вимушена поводитися так, як більшість вимагає, і говорити мовою, якою говорить більшість.

Є насправді й расистське ставлення до нових іммігрантів з України, але ці іммігранти знають, що це з ними буде недовго, що за одне покоління вони зможуть стати "білими". Їхня дитина розуміє -- щоб мати бажану роботу, треба поводитися по-білому, говорити без акценту й тільки однією мовою -- англійською. Немає економічної причини спілкуватись українською мовою. Немає політичної причини для цього, можливо, лише для того, щоб спілкуватися з родичами. І протягом кількох поколінь така логіка расизму впливає на всі рішення -- прагнення стати "білим" дуже сильне.

Black Lives Matter і спогади про Майдан

Коли я знову згадую про протести Black Lives Matter, мене дійсно вразила реакція українців, зокрема української діаспори в Чикаґо, на цей рух. Я частково припускав, що наша громада може не проявити бажання підтримати його, але те, як рішуче вона його відкинула, стало для мене справжнім відкриттям. Особливо мене вразило, як за останні кілька місяців ставлення до чорних людей стало настільки жорстким. Я був приголомшений цим. Хоча я вже знав про наявність расизму в нашій українській діаспорі, мені не вистачало усвідомлення, наскільки він глибоко вкорінений у свідомості людей.

Рекламное объявление

Під час подій Майдану в Україні я був на місці подій і записував розмови з протестувальниками. Вони ділилися своїми думками про корупцію та владу, але найбільше обговорювали міліцію, особливо після того, як студентів жорстоко побили. У Сполучених Штатах відбувалися акції на підтримку Майдану; я навіть організував мітинг біля українського консульства в Чикаго, де всі говорили про права людини, демократію та європейські цінності. Ці ідеї сприймалися як важливі принципи та філософія. Проте в Україні я більше чув про людські потреби, фізичну безпеку та добробут. Чому люди виступають проти корупції? Це не лише через те, що корупція порушує основи порядку, а й тому, що вона безпосередньо впливає на якість життя, фізичне й психічне здоров'я. Люди мали конкретні свідчення того, як корупція позначається на їхньому повсякденному житті.

У американських медіа під час подій на Майдані та початку конфлікту на Донбасі постійно підкреслювалося, що люди виходили на площу, щоб протистояти Росії, нібито захищаючи цінності Заходу. Це стверджували навіть ліберальні голоси. Але чи є ще інші, хто виступає на захист Заходу? Наприклад, білі супремасисти. Бен Шапіро, Джордан Пітерсон, Річард Спенсер — всі ці представники білої раси говорять про необхідність охорони західної культурної спадщини. Багато американців вважали, що Майдан став символом підтримки західних ідей, але для них концепція Заходу асоціювалася з білою вищістю та європейським імперіалізмом. В Україні я рідко чув такі думки або взагалі не натрапляв на них.

Останніми роками українська діаспора дійсно почала вірити в те, що українці є захисниками західних цінностей. На мою думку, це призвело до втрати важливої можливості: ще 3-5 років тому ми могли б налагодити зв'язки з чорними активістами та представниками руху за соціальну справедливість. Принципи, які я чув під час Майдану, насправді дуже схожі на ті, що звучать на протестах за соціальну справедливість тут, у Чикаго. Це контрастує з тим, що я чую від експертів у галузі політики.

Під час Майдану наприкінці листопада 2013 року в соцмережах і на незалежних телеканалах показували фото та відео, як міліція б'є студентів та журналістів. І дуже багато людей вважало, що влада так не повинна поводитися з людьми. В Україні тоді було кілька випадків міліційної брутальності, один із них -- катування у Врадіївці. Люди бачили це на власні очі й вийшли на вулицю, відстоюючи те, що влада не повинна так ставитися до людей, зокрема до журналістів і студентів. В Америці ми бачимо такі відео майже щомісяця, але тут цього не стається. Всі вже бачили десятки разів, як поліція стріляє, як арештовує звичайних людей і журналістів, але ніхто через це не виходив на вулицю. Або кілька сотень виходили, а не як на Майдані -- 3-4 відсотки всієї країни.

В Америці існує сприйняття, що "кримінали" є окремою категорією, і їх просто усувають. Ця логіка, безсумнівно, має коріння в расизмі. В Україні Майдан стався, коли люди стали свідками насильства над українськими студентами, і вони впізнали в них себе. В той же час, американці, спостерігаючи за жорстоким поводженням з чорними людьми, не відчувають з ними зв’язку; для них це "інші". Ці люди для них — "не свої", і вони вважають поліцію надійним захисником. Багато з них не вірять у наявність корупції в системі, хоча вона дійсно існує. Вони не пов'язують ситуацію з Майданом із жорстокістю правоохоронних органів, а навпаки, вважають, що протестуючі в США намагаються заступитися за "криміналів". Це поширене мислення, особливо серед українців. Як я вже зазначав, вони прагнуть адаптуватися до ідеології та цінностей американського суспільства, адже економічний успіх і соціальна мобільність в США залежать від процесу асиміляції. І коли ви входите в панівну культуру, ви мусите прийняти думку, що люди, яких затримують або по яких стріляє поліція, — це лише злочинці. Це те, у що потрібно вірити, і робити це досить швидко.

Зображення: "Човен" Українська антидискримінаційна спільнота

Отже, ми заснували Українську антирасистську громаду та чітко визначили наше призначення і мету. Ми — емігранти з України та її громадяни, тобто особи, які мають певний зв'язок з нашою країною. До здобуття незалежності українська діаспора в США була переважно етнічною. До 1991 року, якби єврей з Одеси захотів приєднатися до української організації, йому б відповіли: "Ви не українець, ви єврей, тому йдіть до своєї організації". Нині ж діаспора починає усвідомлювати, що Україна як нація є різноманітною, в ній проживають, зокрема, люди різних віросповідань. Протягом останніх 30 років українські організації намагаються налагоджувати співпрацю з усіма, хто вважає себе українцем на основі громадянства.

Ми прагнули, щоб наша організація була відкритою та дружньою для всіх. Ми не робимо висновків про те, хто і чому ідентифікує себе як українець — незалежно від громадянства, етнічного походження чи релігійних переконань. Українці мають свій досвід з нацизмом, радянським, царським та австро-угорським режимами, а також з боротьбою за незалежність і протистоянням путінській агресії. Серед нас є й кримські татари, які також глибоко розуміють суть расизму, але водночас є частиною України. Ми прагнули поєднати всі ці погляди та досвіди в рамках солідарності з рухом Black Lives Matter. Ми усвідомлюємо, що расизм — це реальна проблема, яку необхідно рішуче подолати.

Рекламное объявление

Ми не вважаємо себе беззастережно "білими союзниками" у боротьбі чорних людей проти расизму. Адже сама концепція союзництва часто виявляється опортуністичною та умовною. Наприклад, пакт між Молотовим і Ріббентропом був угодою, що ґрунтувалася на опортунізмі та мала расистські корені. Існують білі ліберали, які прагнуть стати союзниками в боротьбі за расову справедливість, але їхня підтримка часто базується на певних умовах і ідеологіях, які не включають, наприклад, чорний націоналізм чи чорних консерваторів, а також не забезпечують дійсно широкого представлення досвіду чорних американців.

Отже, ми хотіли створити нашу Українську антирасистську громаду не ідеологічною, а солідарною. Знаємо, що українці в Америці -- біла і привілейована група, але ми не отримуємо цих привілеїв одразу, ступивши на американську землю, і ці привілеї не тотальні -- ми не англосаксонські протестанти, нас немає у Конгресі. Привілеї залежать від здатності діяти в цьому білому світі, і чорні люди також це розуміють.

Є українці, які протистояли асиміляції, зберігають свою культурну пам’ять і несуть у собі досвід подій на Донбасі. Ми говоримо про солідарність, що базується на спільному досвіді, яка здатна розпізнати однодумців. Можемо знайти спільні знаменники, що ведуть до колективного звільнення. Як зазначала активістка Фанні Лу Гамер, "Ми не можемо вважати себе вільними, поки всі не будуть вільні". У нашій організації ми прагнемо об'єднати людей з різних хвиль міграції: українців, які спілкуються українською, російською, англійською, а також кримських татар і недавніх емігрантів, внутрішньо переміщених осіб. Ми запрошуємо всіх, хто частково усвідомлює, що їхній досвід може перетинатися з досвідом чорношкірих людей — досвідом несправедливості. Ми цінуємо нашу приналежність до України та української ідентичності так, як ми її уявляємо і розуміємо. Деякі наші критики стверджують, що ми намагаємося зруйнувати українську спільноту, але це абсолютно неправда і цілковита брехня. Ми знаємо, звідки походять наші корені, і віримо, що, борючись з расизмом, ми наповнюємо нашу українську діаспору новими силами.

У Чикаго проживає греко-католицький священник, отець Сергій Ковальчук, який порушує тему "самогеноциду", пов'язану з процесом асиміляції та перетворення на "білих". Він зазначає, що в ХХ столітті як нацистський режим, так і радянська влада намагалися різними шляхами знищити українську ідентичність і стерти саму Україну з карти. Через це багато людей, або ж під тиском, або внаслідок економічних труднощів, були змушені емігрувати до Америки. Частково це сталося не за їхнім бажанням, адже вони залишили рідну землю через невідворотні обставини. Проте, саме це стало продовженням геноциду, який здійснювався радянською владою та нацизмом.

Тому ми повинні бути надзвичайно уважними до ідеологій, що призвели до геноцидів у ХХ столітті, таких як Голодомор, Голокост та нацистські табори для остарбайтерів, і пам’ятати, як ставилися до слов’ян, зокрема до українців. Ці проблеми залишаються актуальними й сьогодні. Ми прагнемо запобігти повторенню цього самогеноциду. За даними ООН, до 2050 року чисельність українців може становити 35 мільйонів, з яких половина житиме за межами України. Нам необхідно знайти шляхи для збереження ідеї українства в гомогенних культурних контекстах колоніальних імперій, таких як США, Великобританія та Росія. Як ми можемо протистояти цьому, коли расистські уявлення є невід’ємною частиною подій, що відбуваються в Україні та серед української діаспори?

Щодо підтримки чорних людей у їхній боротьбі, існують два основні підходи. Перший з них стверджує, що антирасистський рух має бути ініційований виключно чорними людьми, які і повинні стати його лідерами. Інший підхід, з яким я більше погоджуюсь, акцентує на тому, що чорні люди, які живуть в Америці, завжди прагнули до змін та працювали над своїм становищем, виховуючи безліч лідерів і вчених. Вони втомилися від постійного повторювання історії, адже подібні дискусії, як наша сьогоднішня, мали місце ще в 1960-х, 1930-х роках, і в цілому про це говорять в Америці вже 400 років. Чорні люди усвідомлюють, що не можуть вирішити свої проблеми самостійно. Тепер настав час для білих людей змінюватися.

Ми щиро прагнемо змін, які зроблять світ більш справедливим. І якщо справедливість запанує у світі, це також торкнеться й нас. Тому важливо уважно слухати голоси чорних людей, читати їхні думки та твори. Ми повинні активно брати участь у протестах, бути присутніми на цих подіях, слухати їхні переживання з терпінням, відкритістю та любов’ю. Необхідно просто бути поруч, де вони є, і не відчувати страху.

Люди бояться їхати в деякі райони Чикаґо. Моя наречена -- афроамериканка, і вона виросла на півдні Чикаґо. Там є 60 околиць і кожна з них має свої особливості. І лише у трьох із них є проблеми з насильством. Але я чую майже щодня: "Юліане, чому ти ходиш до церкви на півдні міста?" Тридцять миль відстань від однієї південної частини міста до іншої, я навіть не наближаюся до кварталів, де багато насильства. Я бачу на півдні міста багато бідності. Дуже багато людей страждають, не мають доступу до їжі, до ліків. Багато страждання, але немає насильства. І навіть самі чорні мешканці не ходять до кварталів, де є насильство. Однак існує упередження, що всі 60 районів, де здебільшого живуть чорні люди або мексиканці, -- небезпечні. Люди це повторюють, і це -- вияв расизму. Це недобре.

Церква, до якої я відвідую на півдні Чикаго, є однією з найстаріших українських храмів у цьому місті, її історія налічує 105 років. У той час тут проживало чимало українців, які й стали ініціаторами її зведення. Сьогодні віряни, які приходять до церкви, складаються з місцевих українців, а також тих, хто приїжджає з інших місць, адже це була їхня рідна церква в дитинстві. Я часто пропоную друзям приєднатися до мене на службі, адже після богослужіння є можливість вийти на вулицю і поспілкуватися. Нині українців у районі залишилося зовсім мало, а домінуюча громада складається на 95% з афроамериканців. Проте люди тут дуже доброзичливі та відкриті. Це стає очевидним, коли заходиш у ресторан або кафе, або ж відвідуєш сусідню протестантську церкву. Головне — це спілкуватися і слухати. Хоча у них можуть бути певні стереотипи щодо білих, багато хто з них не знає нічого про Україну. І справа не в їхній байдужості, а в тому, що ми, українці, рідко ділимося своїми історіями та культурою.

Українські громадські організації дуже люблять їхати до Вашинґтона, говорити з конгресменами, люблять протестувати в даунтауні в центрі міста перед крамницями, куди ходять білі, брати участь у подіях на кшталт "фестивалів світових культур", переважно в білих школах. Українці, мабуть, завжди вважали, що чорні люди їм нічим не допоможуть, і тому ніколи не ділилися з ними тим, що відбувається в Україні, думаючи, що їм нема діла до України.

Однак майже всі афроамериканці, з якими я спілкуюся, а я маю справу з багатьма, знають про Україну та проявляють інтерес до глобальних питань нерівності. Для багатьох з них Україна стала символом боротьби проти поліцейської жорстокості, прикладом, що надихає їх на боротьбу за свої права в Америці. Багато з цих людей мають гарну освіту та слідкують за подіями в Україні, Азії, Африці та Південній Америці. Я пояснюю їм, що відбувається в Україні, і їхня реакція миттєва — вони одразу висловлюють співчуття. Коли ж я обговорюю цю тему з білими людьми, їхня реакція часто байдужа. Чимало білих тут мають певну симпатію до Росії, і багато американців, на жаль, також. Білі американці не сприймають ситуацію, оскільки вони є більшістю і мають привілеї, тоді як чорні люди швидко розуміють, що відбувається в Україні, на такому рівні, який іноді мені важко усвідомити.

Кеноша та зростання насильства з боку ультраправих угруповань.

Протести руху Black Lives Matter у Чикаго здебільшого проходили у спокійній атмосфері. Однак у дні, коли ситуація виходила з-під контролю, було очевидно, що поліція була готова до ескалації насильства. Безсумнівно, на місці подій також діяли провокатори, незалежно від їхніх расових ознак. Про ці моменти я рідко чув у новинних репортажах, але мав можливість спостерігати їх на власні очі.

Коли я був у Кеноші два тижні тому, поліція перекрила всі шляхи в'їзду та виїзду з міста, і мені довелося об'їжджати 20 миль, щоб потрапити туди. Я брав участь у багатьох протестах — на Occupy Wall Street, на Майдані, на акціях Black Lives Matter, але жодного разу не відчував такої важкої та гнітючої атмосфери, як у той день у Кеноші. В повітрі панувало щось тривожне, і мені не хотілося виходити з автомобіля. Я їхав навколо місця, де відбувалися запеклі протести, спостерігаючи за новинами та лайвстрімами. Під час поїздки я помітив сотні молодих білих людей з татуюваннями та зброєю, правих активістів. Вони каталися на великих автомобілях, закриваючи номери або знімаючи їх, щоб їх не можна було ідентифікувати. Вікна їхніх машин також були затулені, і вони годинами кружляли навколо протестів. Учасники акцій усвідомлювали їхню присутність, і це створювало додаткове відчуття небезпеки. Я виїхав з міста за годину-півтори до того, як Кайл Ріттенгаус відкрив вогонь по двох протестувальниках.

Вплив молодих ультраправих у Сполучених Штатах є значним. У Чикаго проживає численна українська ультраправова спільнота. Приблизно 15 років тому партія "Свобода" відкрила тут свій діаспорний офіс. Чикаго має тривалу історію расизму та серйозні проблеми з расовим розподілом, водночас тут знаходиться одна з найбільших українських громад, на яку ультраправі мають помітний вплив. Це не спостерігається, наприклад, у Торонто або Нью-Йорку, де українські громади менше піддаються расизму. Минулого року, під час виборів президента України, кандидат від партії "Свобода" отримав близько 30% голосів у Чикаго, хоча в Україні він займав приблизно 20-те місце.

Люди це помічають. Інші американці усвідомлюють, що українська громада в Чикаго має серйозні проблеми з расизмом. Особливо представники крайньої правої течії відкрито висловлюють свої расистські погляди англійською на різних фейсбук-форумах та інших платформах. На початку протестів одна російськомовна українська організація в Чикаго оголосила про створення "самооборони українського району". Її учасники звернулися до мера міста з листом, в якому заявили, що як українці Чикаго вони більше не довіряють міському голові і вирішили організувати власну поліцію для захисту від афроамериканців. Український Конгресовий комітет Іллінойсу, стародавня організація діаспори, також надіслав листа меру, в якому підкреслив свою підтримку поліції Чикаго та відхилив ідею "незалежної самооборони". Я розумію, чому вони підтримали поліцію, адже це офіційний орган, що займається правозахистом. Проте, варто зазначити, що українці висловлюють підтримку поліції в той час, коли багато людей не довіряє правоохоронним органам і виходить на протести проти них. Водночас вони хотіли чітко заявити, що не підтримують ультраправих, які самоорганізувалися.

У 1960-х роках, коли біженці ще зберігали спогади про війну та нацизм, вони більше схилялися до відчуття солідарності, адже усвідомлювали, що, хоч і в різних формах, але все ж переживали подібні ситуації пригнічення. Мені здається, що в той час українці в США виявляли більше симпатії до руху проти расизму, навіть якщо це було не так явно, ніж у сучасності.

Насправді, в протестах 1960-х років брало участь багато білих людей. Тоді існувало безліч різних рухів. Якщо розглянути історію кампанії, очолюваної Мартіном Лютером Кінгом, можна помітити, що вона почалася після вибуху в його церкві та вбивства білого протестантського пастора поліцією в Алабамі. На його похороні зібралося багато білих, які активно долучилися до боротьби проти расизму. Серед них був, наприклад, грецький архієпископ Північної Америки, представник Мелькітської греко-католицької церкви арабського світу. У ті часи протестували також араби та греки, які сьогодні вже не так помітні. Українці, які частково брали участь у протестах 1960-х, нині також не з’являються на таких заходах.

Думаю, що нині люди більше бояться. У 1960-ті економічна нерівність була не така помітна, як тепер. Мартін Лютер Кінґ казав, що якщо ви справді вірите в те, що підтримуєте, це означає, ви маєте бути готові до того, що вас арештують, готові йти до тюрми. У той час, коли когось арештовували, то могли за кілька днів випустити, і людина поверталася до роботи. Сьогодні, якщо хтось арештований, це має значні наслідки. Нині набагато легше когось звільнити з роботи. Людина повинна знайти нову роботу, але вона не має заощаджень, щоб кілька місяців чи тижнів бути без роботи. Сьогодні, щоб протестувати, треба більше ризикувати. І чорні люди вважають, що ризикувати варто, бо знають, що від цього насправді залежать їхні життя. Але для білих людей ризикувати чи ні задля когось іншого -- це питання.

Проте я завжди залишаюсь оптимістом, адже без цього мені було б важко знаходити сенс у житті. Я мушу вірити, що цей рух здатен щось змінити, хоча усвідомлюю, що історично такі ініціативи часто не вирішують усіх проблем. Мої діти матимуть африканське коріння. В Америці, якщо дитина має хоч одного чорного предка, її юридично зараховують до чорної спільноти. Отже, мої діти будуть частиною цієї громади. Я також прагну прищепити їм любов до української культури. Хочу, щоб вони відвідували Україну, вивчали українську мову. Невідомо, чи зможу цього досягти, але я докладу всіх зусиль.

Отже, я змушений залишатися оптимістом. Вважаю, що цей рух вже приніс чимало змін. Я сприймаю цю динаміку як "два кроки вперед, один назад". Звичайно, у мене є побоювання, щоб не сталося щось на кшталт революції чи громадянської війни. Все залежатиме від результатів виборів і від того, як діяти Трамп, незалежно від того, виграє він чи програє. Я щиро молюся, щоб уникнути громадянського конфлікту, адже про це справді серйозно говорять. Деякі представники афроамериканської спільноти вважають, — і, на мою думку, вони частково праві, — що ситуація для них стає надзвичайно небезпечною, і вони починають запасатися зброєю. Якщо озброєні праві білих з'являться в містах через заклики президента захищати свої громади, то й афроамериканці можуть також взятися за зброю. Це, звісно, не обов'язково призведе до громадянської війни, як у ХІХ столітті, але збройні конфлікти в містах цілком реальні. Крім того, Америка може стикнутися з конституційними кризами.

Сподіваюся, існує безліч шляхів уникнути цієї ситуації; я вірю, що проблеми можна вирішити без насильства. Однак, перш ніж щось робити, важливо, щоб суспільство усвідомило існування проблеми. Я не впевнений, що всі присутні готові визнати, що расизм і концепція білої переваги є серйозними викликами. Навпаки, багато людей не сприймають це як проблему. Навіть деякі представники чорної спільноти можуть не визнавати цієї реальності. Так функціонує расизм: особа з африканським походженням може проявляти расистські погляди, а українець — ставитися негативно до українців. Це явище добре відоме.

***

Оксана Брюховецька -- дослідниця, художниця і кураторка з Києва.

Протягом чотирьох років я проживала в Сполучених Штатах. У 2020 році, під час протестів Black Lives Matter, я перебувала в Новому Орлеані, де разом із сім'єю брала участь у вуличних акціях. Після цього я вирушила у подорож південними штатами, такими як Луїзіана, Міссісіпі та Алабама, щоб глибше зануритися в історію афроамериканців та їхні рухи за свободу. Зібрані мною понад 20 інтерв'ю в США стали основою для дослідження, яке представлено в цій книжці.

Тексти авторки опубліковані у книжках, а також у Korydor, YourArt, paradoxa, blok magazine, Artslooker та в інших виданнях. Співредакторка -- із Лесею Кульчинською -- книжки "Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм" (2019) та редакторка мистецької збірки "Віднайдене у втратах" (2025). Здобула ступінь магістра з мистецтв в Університеті Мічиґану, де згодом викладала курси з сучасного українського мистецтва. Була реципієнткою The Igor Zabel Award for Culture and Theory Grant.