Оксана Забужко: Роздуми над війною. Дві Європи в контексті.

"Війна РФ проти України сприймається фінами й естонцями як "ріпіт", якого можна було б уникнути, якби агресора вчасно було названо по імені", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

Ознайомитися з попередніми розділами есею можна за цим посиланням:

Повернемося до центрального театру військових дій XX століття - до матінки Європи. На противагу заплутаним у своїх міксах невігластва й образи колишнім супердержавам (адже очевидно, що і Путін, і Трамп демонструють подібний патерн "відновленої величі" - "ялтинський", коли трійка "сильних світу" спільно вирішує долі "менших", не зважаючи на те, що їхні плани можуть не витримати випробування дійсністю), в Європі сучасне сприйняття війни ґрунтується на досвіді, що, хоча й не зовсім чужий, але, безумовно, є власним. І, порівняно з традиційним, яке тривало тут тисячоліттями, його можна вважати історично молодим - ледве столітнім, адже воно виникло як відповідь на колосальну, невимовну нині травму Першої світової війни.

В українській колективній пам'яті Першої світової війни втілились лише початкові етапи до жахливих подій 1918-1921 років. З того спадку, що дійшов до нас, залишилось лише свято Соборності, або День Злуки, але вже без безпосередніх зв'язків із тим екзистенційним жахом, який пережили українські солдати 1914 року, коли дізналися, що по той бік фронту їхніми противниками є такі ж українці, одягнені в вишиті сорочки, виготовлені їхніми матерями, під чужими формами та співаючи ті ж пісні в моменти тиші. Це відкриття стало потужним імпульсом для прагнення до незалежності, аби "ніколи більше" українці не змушені були служити в арміях іноземних держав і стріляти у своїх братів. Проте, на жаль, це не залишило глибокого сліду в нашій свідомості: історичні події, які нас оточують, виявились надто важкими для осмислення, і ми досі не впорались із спадком минулого. Для Західної Європи ж ця війна стала переломним моментом, що розділила історію на "до" і "після", і досі залишається найбільшою катастрофою, яку пам'ятають живі покоління.

Друга світова війна (ДСВ), за якою ми досі оцінюємо масштаб військових конфліктів, залишила в Європі значно глибший слід, ніж це видно на перший погляд. Як зазначає Норман Дейвіс, ця війна стала лише "додатком до Голокосту". Незважаючи на те, що нацистська окупація була надзвичайно важкою для бельгійців, данців і французів, ці нації не вважалися "унтерменшами" і не були приречені на рабство, як слов'яни, або на знищення, як євреї. У Парижі, окупованому німцями, кінські перегони продовжувалися, як і раніше, а французькі чоловіки не були змушені зійти з тротуарів, аби поступитися дорогою німецькому солдату. Чеслав Мілош згадує, як потрапив на територію окупованої Польщі і отримав удар в обличчя від першого зустрічного німця, оскільки не знав про це неписане правило. Німецькі офіцери відвідували виставки Пікассо та прем'єру "Мух" Сартра, адже французька культура вважалася для них престижною, тоді як польську та українську еліту просто знищували, щоб усунути її з існування. Цей збережений, хоча й відносний, комфорт окупованих народів вимагав певної ціни: вони змушені були віддати гестапо своїх співвітчизників єврейського походження — свого роду "податок на совість". Тепер же західна історіографія ДСВ значною мірою зосереджена на темі Голокосту, що стає основою для культурного осмислення і сповіді перед майбутніми поколіннями.

Простіше кажучи, по той бік майбутньої "залізної завіси" ДСВ, поза Голокостом, не була війною на знищення, - така війна досі є там "літературною категорією", і саме тому нам так важко донести до свідомости "вестернерів", що кінцева мета путінської "СВО", від початку відкрито заявлена і чотири роки послідовно здійснювана, - то така сама "остаточна ліквідація українського питання", як для Гітлера була єврейського: Захід банально не йме цьому віри, він "культурно не готовий" це прийняти. Різниця в воєнному досвіді "двох Європ" стала предметом уваги істориків щойно в нашому столітті: і "Європа 1939-1945. Не така проста перемога" Нормана Дейвіса, і "Криваві землі" Тімоті Снайдера адресовані якраз західній аудиторії, доти такої різниці несвідомій (зайвий доказ, що виробником дискурсу був таки Захід, а Схід, навіть після трансформацій 1989-1991 років, довший час тільки слухняно за ним повторював). Тож по-справжньому ця різниця вийшла на яв щойно тепер, в російсько-українській війні, - ні один мешканець колишнього "східного блоку" не додумавсь би до того, що́ в пориві щирости сказав моєму знайомому бельгійський урядовець: мовляв, ну чого ви, українці, так мучитеся з тими росіянами, та здайтесь їм, як ми в 1940-му здалися німцям, - і бачите, як добре вийшло, ніхто нас не бомбив і не вбивав!.. Це мислення з цілковито іншої війни, тоді як діти "кривавих земель" сьогодні разом із нами волають Заходові, як ото фінка Софі Оксанен у своїй останній книжці ("В одну річку двічі"), аби ні на мить не вірили Москві, і її гірке "а ми ж вам казали, а ви нас не слухали" (книжка її, згрубша, про те, що такі самі "Бучі" росіяни влаштовували, коли прийшли в Естонію в 1940-му, і нинішня війна проти України сприймається фінами й естонцями як "ріпіт", якого можна було б уникнути, якби агресора вчасно було названо по імені) звучить сумним рефреном поразки цілого нашого покоління "східних" авторів - кожен із своїм, умовно кажучи, "Музеєм покинутих секретів", від Балтики до Балкан, - у намаганні переписати історію ДСВ на спільну для "обох Європ".

Важливо усвідомити, що майже всі країни "східного фронту" по Другій світовій війні залишили свої "недоговорені" питання. Кожна з них не змогла подолати власні травми, свої "волині" та "катині". Наприклад, наше нерозуміння причин, чому Польща здобула перемогу в інформаційній війні 2000-х, а Україна – ні, є одним з наслідків тієї ж війни, але вже на нашій медіаарені. Таким чином, західноєвропейське сприйняття війни стало міцно закріпленим у нашій культурі як єдине правильне, хоча насправді воно базується лише на досвіді однієї, хоч і визначної, війни – Першої світової.

Саме з ПСВ завершується вся попередня етап історії західної цивілізації, в якій війна була невід’ємною і шанованою константою — основною темою національних епосів, захоплюючою грою з чітко визначеними правилами, а також рушієм прогресу (як зазначав Карл Маркс, "повитуха історії"). Люди зі зброєю, bellatores, займали друге місце за впливом після інтелектуалів-oratores у суспільній ієрархії. На питання Богдана Хмельницького до Владислава IV про його судову скаргу, той відповів: "А хіба пан не має шаблі?" — цю відповідь можна по-різному інтерпретувати, але зрозуміло, що за нею криється певний спосіб життя, в якому оспівані Кіплінгом "коні, жінки, влада та війна" безумовно вважаються бажаними "великими речами" для кожного шляхетного чоловіка.

Іпр і Верден розтрощили цю парадигму на друзки. (Звісно, вона й до того вже була хиталася, досить Наполеона згадати, але його тому й ловили цілою Європою як монстра-різника, - а тут мов вирвались із пекла всі монстри разом!) А ще ж перед тим була сорок літ цвіла-буяла неймовірна Belle Epoque, Європа багатіла-аж-лускалась, такого несамовитого технологічного стрибка за одне покоління - від коня з возом до літака й електростанції! - вовік іще не бувало (як у нашу "Бель Епок-2" - від пера з чорнильницею до диктування комп'ютеру), - і от увесь цей стрімкий технічний прогрес, що кільком поколінням замінив був собою релігію ("і машини прекрасні всюди,/й без мозолів кожна рука" [Євген Плужник] - омріяний образ от-от досяжного раю на Землі, втілена утопія "Міста Сонця" й "загірних комун"!), враз перевертається зі служби життю - на службу смерті, і небо падає на землю! Замість "чудового світу нового" - зброя масового нищення, багатомільйонні людські гекатомби, хмари отруйного газу над полями й виноградниками, а найстрашніше - приголомшливе відкриття, що людина, під тоненькою плівочкою цивілізації, і далі є звір, найгірший з усіх можливих: як тільки він виривається на волю, починається, як у Тичини, - "звір звіря їсть" ("Замість сонетів і октав")...

А що на волю його випускає, як усі мали нагоду побачити, сука-війна, то рішення просилось саме собою: маємо навіки викреслити цю кошмарну хтонь з нашого цивілізаційного репертуару - цур-пек, на нетря-на болота, в одну шухляду вже не з кіплінґівськими "великими речами" (прощавай, поетико колоніальних воєн!), - а з тими найпотворнішими, яких у цивілізованому світі за визначенням "не повинно бути": епідеміями, стихійними лихами, голодом, торгівлею людьми тощо... І коли оголосимо її поза законом і (як зовсім не жартом пропонував Гемінґвей у передмові до "Прощавай, зброє" 1948 року) розстріляємо всіх, хто її провокує (sic!), то зможемо знову повернутися до точки перелому, - і настане знову Belle Epoque, яка ніколи вже не скінчиться.

У цьому контексті варто згадати Фукуяму з його концепцією "кінця історії", яка стала об'єктом численних критичних зауважень. Але це частково пояснюється тим, що ми маємо можливість спостерігати лише за фіналом цієї п'єси, тоді як сам сюжет, що триває вже більше ста років — називемо його Новою Столітньою Війною — залишається для нас малозрозумілим. Після 1991 року наша освіта не змогла заповнити ті прогалини, які залишилися в українському суспільстві через "залізну завісу", і ми не усвідомили всіх екзистенційних уроків ХХ століття, що охоплювали безперервну "війну на три дії" — Першу світову, Другу світову та "холодну" — разом із супутніми ідеями і пристрастями. Тому, поки Захід переживав свій розвиток, ми в нашій "тюрмі народів" залишалися під впливом авторів на кшталт Горького та Булгакова, і це, звісно, ускладнює наше порозуміння з союзниками.

Отже, нам слід повернутися до 1920-х років – до "чужих", західних 1920-х – і уважніше дослідити, як виникла західна традиція політичного пацифізму.

Далі буде...

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.