Олена Турянська: "Я зросла в середовищі творів Олени Кульчицької, і в артбуці представлений мій діалог з її мистецтвом."

Зображення: Макс Требухов Олена Турянська "Я знайшла особисте відкриття у зв'язку Кульчицької з представниками швейцарського символізму."

На початку вашого артбуку ви згадуєте, що знайомство з творчістю Олени Кульчицької відбулося ще до того, як ви почали свою кар'єру як художниця. Що саме в її особистості надихнуло вас на переосмислення її творчості?

Коли ти зростаєш серед чиїхось творчих витворів, їхня присутність стає такою ж звичною, як і члени родини: ти живеш поруч, але насправді не знаєш, ким вони є. Чим ближче щось до нас, тим менше ми про це замислюємося і знаємо. У певний момент я зосередила свою увагу саме на цьому аспекті: я виросла серед творів Олени Кульчицької. Чи вплинув цей факт на моє становлення як художника? Якщо так, то яким чином? Що саме я знаю про цю художницю? Вважаю, що це питання стало вирішальним — адже важливо зрозуміти, чи справді її творчість вплинула на моє життя.

Мене завжди захоплювали її творчі досягнення. В дитинстві я просто насолоджувалася спогляданням її робіт, а згодом, під час навчання, часто порівнювала свої спроби з її шедеврами. Коли я вивчала акварельну техніку, в нашій вітальні висіла її чудова картина з вербою, і я намагалася зрозуміти, як їй вдалося досягти такого результату. Я вирішила звернутися до найближчого прикладу. Водночас в моїй голові крутилися думки про тяглість, історичні цикли та причинно-наслідкові зв'язки.

Власне, з цього виру думок про руйнування/відновлення, думок про те, що залишається, яким чином ми з уламків і залишків можемо щось реконструювати, що ми можемо збудувати і зрозуміти з того всього, в який спосіб це може на нас вплинути, з думок про постійну присутність Олени Кульчицької в моєму житті повстала ідея цього проекту.

Ви згадували, що виросли в оточенні її творів. Як вони опинилися у вашій сім'ї?

Способи, якими ми пов’язані з мистецтвом, були дуже різноманітними. У нашій родині була частина, що підтримувала зв’язки з художниками. Ми обмінювалися подарунками та творами мистецтва. Декілька картин, які я маю вдома, за розповідями родини, мій дідусь врятував із смітника біля Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, а деякі з них він придбав. Одна з наших родичок певний час була близькою до Олени Кульчицької і дбайливо зберігала графічні роботи, які художниця відкинула. Я вважаю ці відбитки найціннішою частиною своєї колекції, оскільки вони відображають сам процес творчості.

Сімейні історії - захоплююча тема для роздумів. Я не маю спогадів про ту родичку, адже була ще дитиною, коли вона відійшла. Проте я чудово пам'ятаю речі, які залишилися після неї. Альбоми з золотими краями, що закривалися на ключ, залишки бальної сукні, вишитої стеклярусом, які ми з сестрою перетворювали на вбрання для наших ляльок, та віяло з страусиного пір'я. Ці артефакти належали до іншого, загадкового, неймовірно красивого життя. Це були уламки зовсім іншого світу.

Зображення надане Оленою Турянською, артбук від Олени Турянської.

Досить цікаво спостерігати за цими впливами. Я їх помітила, хоча, чесно кажучи, мої знання про львівську школу в контексті її спадкоємності залишаються на досить низькому рівні.

На жаль, поза Львовом, про цю особистість мало хто знає. Це ще одне свідчення того, що ми живемо в одній країні, але маємо обмежене уявлення про її регіональні відмінності. Попередні режими доклали багато зусиль, щоб це сталося. Усе цінне та якісне свідомо знищували і відштовхували на маргінеси. І ця маргіналізація не зникла, а залишила нам у спадок методи дослідження, які далекі від ідеальних. Було зроблено чимало позитивного, зберігши багато за рахунок великих ризиків, але ще існує безліч питань, над якими потрібно працювати.

Це також пов'язано з тим, як саме вибудувана освіта і сама методологія дослідження мистецтва. Зокрема, чи не є проблемою те, що в освітніх програмах українське мистецтво часто подають дуже фрагментарно, особливо коли йдеться про регіони поза Києвом, а включення жінок у історію мистецтва нерідко відбувається без переосмислення самої дослідницької оптики?

У Львові цією темою займаються вже давно. Жіночі постаті, як-от Марґіт Сельська чи Дебора Фоґель, уже достатньо оприявлені, і про них багато написано. Вони займають уже абсолютно свою рівноцінну позицію у історії мистецтва. Але це, знову ж таки, це достатньо локальна ситуація з точки зору решти української історії.

На мою думку, в Україні наразі спостерігається тенденція до інтеграції окремих жіночих фігур в існуючу історію мистецтва, а не до кардинального переосмислення та зміни самої основи цього наративу.

Контекст має для мене величезне значення. Саме тому я ціную місцеві дослідження: вони охоплюють не лише значущих особистостей, але й обставини, в яких вони діяли. Це дозволяє глибше усвідомлювати не тільки значення конкретної особи, а й її епоху, взаємозв'язки та впливи на навколишній світ.

Для мене стало справжнім відкриттям усвідомлення зв'язку Кульчицької з швейцарськими символістами. Це усвідомлення виникло завдяки уважному аналізу контексту. Я не проводила глибоких мистецтвознавчих досліджень; насправді я займалася простим збиранням та комбінуванням відомостей про неї, її епоху та творчість, спираючись на те, що було доступно на поверхні.

Однак я також не змогла відшукати жодного письмового доказу цього зв'язку. У часи Радянського Союзу визнати свою прихильність до швейцарського символізму було практично неможливо — люди часто самостійно знищували всі документи, що підтверджували їхні погляди, які могли бути небезпечними в контексті домінуючої ідеології.

Моє дослідження базувалося на співставленні візуальних образів, які в свою чергу відображали контекст. В артбуці я не випадково співставляю її роботи, роботи Фелікса Валлотона, Фердинанда Годлера та інших важливих для неї авторів. Постать не існує ізольовано. Саме принцип монтажу дав мені можливість прослідкувати взаємовпливи і зв'язки. Це трохи схоже на роботу археолога, бо маєш справу із рештками і уламками. В радянський час маса матеріалу була свідомо знищена. Знайти факти складно.

Мені стало легше сприймати, адже я дивлюся на все як художник. Моя перспектива є суб'єктивною, і мені не потрібні такі жорсткі докази у формі документальних підтверджень своїх думок, як це вимагають науковці та дослідники. Я намагаюся знайти для себе цю основу візуально, у мистецьких творах.

Отримати дозвіл на роботу з чернетками Олени Кульчицької в меморіальному музеї у Львові стало для мене великою радістю. Ці чернетки стосуються її праці ''Користь науки рисунку'', що є частиною її методичних розробок у викладанні рисунку, написаних у Перемишлі. У той період відділ освіти очолював чоловік, який знав про видатну освіту Кульчицької у Відні і мав глибоке розуміння предмету. Дипломна робота Олени в австрійській столиці була присвячена порівнянню теорій Джона Раскіна та Алоїза Ріґля — двох впливових теоретиків. У своїх чернетках вона аналізує їхні концепції, доповнюючи їх цитатами з інших важливих для неї авторів. Цей документ став основою мого дослідження. Раніше я намагалася навпомацки зрозуміти її світогляд і методику, спираючись на власне візуальне сприйняття, а тепер отримала теоретичні підтвердження своїх припущень завдяки цим нотаткам.

Зображення: Архів НМЛ Олена Кульчицька "Алоїз Рігль та Олена Кульчицька мають спільний зв'язок, зокрема, завдяки імені Дарії Віконської."

Ці текстові фрагменти, вочевидь, дозволяють зрозуміти, як формувалася її інтелектуальна оптика. Я зараз досліджую інтелектуальні мережі Києва початку 1920-х років, і там більшість авторів посилаються на праці Алоїза Рігля, тому особливо цікаво, що Кульчицька теж писала свою дипломну роботу саме про нього.

Чи відомо вам, що Рігль відвідував Тернопільщину? Це чудова історія та яскравий приклад того, як все в світі переплетене. Зокрема, Рігль і Кульчицька мають спільний зв'язок через особу Дарії Віконської, дослідниці, яка в міжвоєнний період створювала вступи до каталогів Кульчицької.

Дар'я Віконська — це псевдонім, а її справжнє ім'я — Іванна-Кароліна Володиславівна Федорóвич-Малицька. Вона була не тільки журналісткою, але й поетесою, філософом, мистецтвознавцем, а також надзвичайно освіченою та різносторонньою особистістю. Її батько, Володислав Федорович, був галицьким земельним магнатом, політичним діячем, публіцистом і меценатом. Він представляв свій округ у австрійському парламенті, володів величезною бібліотекою, колекцією народного мистецтва та європейського живопису. У своєму маєтку поблизу Тернополя, в селі Вікно, він заснував школу та виробництво килимів, які досліджували традиційні орнаменти місцевих виробів. Килими, виготовлені в цій школі, користувалися великим попитом у Західній Європі та конкурували з найвідомішими виробами з Персії та Туркестану. Діяльність навчального закладу привернула увагу етнографів, істориків та мистецтвознавців того часу. Володислав Федорович надавав велику кількість етнографічної інформації Алоїзу Ріглю, який відвідував його маєток і досліджував подільське килимарство. На жаль, у 1917 році маєток, школа та майстерні були знищені більшовиками.

Дар'я Віконська, позашлюбна донька Федоровича, з'явилася на світ у Відні. Її мати була австрійкою, і до двадцятирічного віку Дарія взагалі не володіла українською мовою. Щоб виправити цю ситуацію, Федорович залучив до навчання викладача Миколу Малицького, за якого вона згодом, всупереч бажанню батька, вийшла заміж. У їхньому маєтку часто проводили час такі гості, як Олекса Новаківський та Євген Маланюк.

Які зв'язки існували між Кульчицькою та Віконською, двома жінками, що належали до різних поколінь, але мали спільні інтереси? Про що йшлося в їхніх розмовах? Чи обмінювалися вони листами? Ймовірно, так.

Доля Дар'ї Віконської неймовірно трагічна. У 1944 році вона вона повернулася до Відня; коли до міста зайшла радянська армія, вона вже знала, що за нею полює СМЕРШ. За нею прийшли, вона викинулася з вікна. Їй було 53 роки. Літературної спадщини залишилося по ній не багато, проте все ж можна свідчити про ширину і глибину її інтересів, про непересічність її особистості, про глибокий зв'язок з інтелектуальним життям Європи.

Кульчицька, навіть якщо володіла якимись документами, пов'язаними з Віконською, напевно сама їх знищила. Мати папери, які свідчили про зв'язок з особою, на яку полював СМЕРШ, було вкрай ризиковано. Чи збереглися десь такі документи, які могли б пролити світло на взаємодію цих двох жінок? Знову ми стикаємося з перерваним зв'язком, знищенням, невідомістю і безліччю запитань, на які немає відповідей.

Моєю головною метою в цьому проекті стало певною мірою відновлення зв'язків та взаємодій, а також виявлення безперервності інтелектуальної традиції, що знаходить своє відображення у візуальному мистецтві.

Зображення надане Оленою Турянською, артбук від Олени Турянської.

Зображення надане Оленою Турянською, артбук від Олени Турянської.

Сьогодні у розмовах про мистецтво є тенденція: проголосити, що той чи інший художник, наприклад Малевич, є українським, і на цьому зупинитися. У вашому дослідженні, навпаки, відчувається прагнення показати складні взаємозв'язки між художниками, ідеями та контекстами. Наскільки для вас важливою є саме ця мережа взаємопов'язаних впливів у розумінні історії мистецтва?

Я глибоко впевнений, що все має свою взаємозв'язок. У артбуці можна знайти цитату відомого композитора Арнольда Шенберга. Спочатку може здаватись, що його думки не мають відношення до теми, але насправді те, що він висловлював у музиці, відображало ідеї, які в той час активно обговорювались у візуальному мистецтві. Обидві сфери порушували схожі питання, хоча і робили це різними засобами.

Згодом Шенберг мав неймовірну переписку з Василем Кандинським. Вони не лише обмінювалися листами, але й створювали малюнки, ділилися своїми поглядами на мистецтво. Таким чином, їхній обмін ідеями справляв значний вплив на обох. Особисто мені листи Шенберга здаються візуально більш привабливими, ніж ті, що Кандинський адресував йому.

Також є багато взаємопов'язань у житті. Згодом онук Шенберга, американський адвокат, доб'ється передачі ряду робіт Клімта його спадкоємцям. Про це фільм "Жінка в золотому".

"Я звернулася до цього дослідження, застосовуючи техніку монтажу та колажу. Інші підходи мені не знайомі."

Чи проводили ви раніше подібні дослідження?

Ніколи раніше. Я приступила до цього дослідження, застосовуючи техніку монтажу та колажу. Інші методи мені не знайомі. Я почала з візуальних паралелей, намагаючись знайти значущі взаємозв'язки, які, на мою думку, були важливими для Кульчицької.

У процесі дослідження я дедалі глибше занурювалася в контекст подій, які відбувалися в місцях, де я перебувала, і в те, що могла спостерігати. У своєму артбуці я також включила програму виставок музеїв Львова того періоду. Ця інформація мене вразила: експонати, які спочатку демонстрували у Відні, згодом привозили до Львова. Вразила також можливість музеїв того часу купувати роботи на Паризькій всесвітній виставці, зокрема такі як прикраси Рене Лаліка. Навіть у той час, коли Кульчицька навчалася в приватній студії у Львові, ще до здобуття освіти у Відні, вона вже була знайома з творчістю митців, які згодом стали для неї знаковими. Вона вже вміла "бачити", як сама згодом зауважила.

На превеликий жаль, зараз важко знайти можливість насолодитися творами старих майстрів.

Звісно, щось можна знайти. Але для того, щоб отримати повне уявлення про певну епоху, цього не вистачить; необхідно докласти чимало зусиль і провести детальний пошук.

З елементів, фрагментів і здогадок я створювала свою роботу, формуючи її як колаж. Мене дуже радує, що цей колаж вийшов хоч трохи обґрунтованим, хоча міг і не бути таким. Не можу стверджувати, що у мене був принцип "я художник, і так бачу світ". Протягом процесу я виявила безліч нових аспектів, знань та інформації, які, по суті, мала б знати вже давно, але, на жаль, не знала. Багато речей я також змогла прояснити для себе, структурувати та організувати в певну, зрозумілу мені конфігурацію, на яку я тепер можу спиратися.

Ви згадуєте про цей проєкт як про спілкування з Оленою Кульчицькою. Для мене такий діалог завжди є можливістю відкрити нові аспекти не лише про іншого, а й про себе. Чи виявив цей процес щось таке, що ви раніше не помічали в собі?

Для мене стало справжнім відкриттям усвідомлення того, що якщо спробувати зануритися в метод когось іншого, а ще більше — дивитися на світ через призму його переживань та досвіду, то можна знайти спільну мову з цим методом. Найбільшим шоком для мене стало те, що після тридцятирічної роботи в абстрактному мистецтві я несподівано почала створювати міметичні зображення. Це не означає, що абстрактне мистецтво нічого не зображає — у ньому також є свої образи, але вони передають ідеї по-іншому. Реалістичні зображення, такі як дерева, брами, подвір'я (хоча, згідно з методом Кульчицької, вони не є абсолютно реалістичними), виявилися для мене дуже близькими і зрозумілими.

Також я стала усвідомлювати, що з урахуванням тривалості моєї роботи з цим підходом, я сама зазнаю змін. Метафора методу стає ширшою, варіюється тип виконуваних завдань. Для мене це особливо цікаво – сприйняття методу і його адаптація в якості особистого інструменту. Це надзвичайно захопливий досвід.

Коли я дивилася на ці роботи, мені було складно одразу сказати, що це саме ваші роботи -- вони виглядають досить відмінно. Як вам було працювати в цій оптиці? Чи був цей досвід для вас комфортним?

Я була вражена, наскільки все відбувалося без зусиль. Я відчувала себе як риба у воді, не зіштовхуючись з жодними труднощами. Я ставила цікаві для себе завдання, успішно їх вирішувала і бачила нові перспективи для подальшого розвитку. Це був захоплюючий процес. Можливо, саме мій власний досвід і знайомство з роботами Кульчицької, методи якої я намагалася інтерпретувати, сприяли цій легкості.

Чи було просто вибратися з цього стану?

Не можу стверджувати, що я повністю вийшла з цього досвіду. Своїми думками зможу поділитися лише після реалізації проєкту в галереї Shum, де будуть представлені як мої роботи, так і роботи Кульчицької. Мені потрібен певний відстань для осмислення.

Мене завжди вабить те, що художники діляться своїми враженнями про академію. Це, безсумнівно, досвід, що залишає слід: він може бути як травматичним, так і меланхолійним, і кожен має свою унікальну історію. Міметичне мистецтво, на мою думку, є справжнім втіленням академічності, адже академія навчає відтворювати природу шляхом композиції, рисунка та малюнка. Ваше посилання на метод Кульчицької виглядає для мене як повернення до академічних традицій.

Я не можу висловити це таким чином. Кульчицька розробила власний синтетичний підхід, вміло інтегруючи реальність та умовність.

Якщо розглянути її творчість з позицій справжнього академічного підходу, то можна помітити, що її графіка — я, зокрема, спираюся на цю частину її творчості, оскільки вона мені найближча — значно відхиляється від канонів академізму. Це є відображенням її світогляду та тих ідей, які вона підтримувала. У своєму артбуці я намагаюся простежити цю лінію через поняття, такі як Stimmung (настрій), Kunstwollen (художня воля, намір в мистецтві), Lebenswende (зміна життєвих обставин) та інші.

Зараз модно називати такий підхід міждисциплінарним.

Чудово, що ви звернули увагу на питання міждисциплінарності — це стало одним із ключових факторів, які спонукали мене до проведення цього дослідження. В певний момент я задумався: Кульчицька займалася багатьма різними аспектами мистецтва: графікою, живописом, проєктуванням килимів і меблів, ілюстрацією книг, а також дослідженням архітектури. Це настільки широкий спектр діяльності, але при цьому її творчість має чітке авторське обличчя, і вся ця різноманітність виглядає цілком органічно.

У який спосіб? Тоді я зрозуміла: вона мала свій міцний метод і застосовувала його у всіх цих галузях, видозмінюючи і пристосовуючи до завдань і матеріалу. Це дуже цільна первинна основа.

В чому ж суть цього підходу?

Вона володіла ясним та структурованим уявленням про процес. У її записах під назвою "Яка роль науки рисунку в мистецтві" чітко відображаються її робочі принципи, які мали універсальний характер і могли бути застосовані до різних видів візуальної діяльності. Особливо важливим вважається вміння спостерігати, на що також звертають увагу теоретики, яких вона цитує. У неї був унікальний підхід до спостереження, що дозволяв їй "бачити світ" у новому світлі. Мене вразила її вислів: "дивитися та усвідомлювати".

Свій спосіб дивлення-бачення вона застосовувала до всього, через це проєктувалася її індивідуальність на все, за що вона бралася. Міцна внутрішня концепція.

Чи відчували ви тимчасову відстань у спілкуванні з Кульчицькою?

Звичайно, я відчувала дистанцію, не намагалась копіювати її. Кульчицька, вивчаючи твори близьких їй митців, теж не копіювала. Тут питання інтерпретації.

Зображення надане Оленою Турянською, артбук від Олени Турянської.

Зображення надане Оленою Турянською, артбук від Олени Турянської. "У артбуці - спроба оприявнити приналежність творчості Кульчицької до мистецького контексту центральної і східної Європи"

Коли ви почали працювати в методі Кульчицької, чи був цей перехід неочікуваним для вас?

Якраз ні. У мене було таке враження, що я з одних домашніх капців в інші одяглась. Може тому, що все ж таки ментальність у нас одна. Може тому, що моя родина належала до того самого середовища, до якого належала свого часу Кульчицька. Тяглість традиції, виховання - мені зрозумілий її погляд на світ, таким були погляди старшої генерації в нашій родині.

Здається, артбук являє собою колаж творів Кульчицької, об'єднаних з роботами інших художників, а також містить текстуальні паралелі її ідей з думками мистецтвознавців.

Більше за все, це цитати та їх тлумачення. Кульчицька активно посилається на конкретних авторів, що викликає інтерес до того, як вона порівнює та аналізує їхні погляди. Саме через ці зіставлення ми можемо частково вловити її світогляд. Наприклад, в одному з абзаців вона зазначає, що Джон Раскін є естетом, тоді як Еріх Геккель — реалістом. Подібні коментарі відкривають нам її особисті уподобання.

Це виглядає як спроба відтворити її сприйняття, особливо через візуальні порівняння. Чи можна стверджувати, що виставка є вашим особистим діалогом з нею та практикою в рамках її підходу?

У артбуці - мій діалог з нею як спроба оприявнити приналежність творчості Олени Кульчицької до мистецького контексту центральної і східної Європи, підкреслити тяглість європейської візуальної традиції у її творах. А виставка більше є спробою зрозуміти себе, звізуалізувати свій зв'язок із Оленою Кульчицькою.

Існує думка, що вказувати на авторів – це своєрідний акт подяки. Мені здається, що ваше дослідження Кульчицької також можна розглядати як жест вдячності – за її внесок у науку та, можливо, за досвід, який виник під впливом її творчості.

Спробуючи зрозуміти своє місце в цьому контексті, я почала глибше усвідомлювати і власні думки. Виникло безліч причинно-наслідкових зв’язків. Якби не її творчість, що оточувала мене в родині та за її межами, я сумніваюся, що цей проект взагалі б з'явився. Її методи, які вона застосовувала навіть у радянські часи, продовжуючи європейську традицію, стали тією ниткою, за яку я вхопилася і пішла далі. Інакше, можливо, я б обрала зовсім інший шлях в мистецтві. Я щиро вдячна за це. Було приголомшливо створювати своє власне бачення загального потоку, в якому вона також була маленьким струмочком, як і моя діяльність тепер.

Зображення: надане Оленою Турянською. Твори Олени Кульчицької (ліворуч) та Олени Турянської. Уривок з експозиції "Чарівність повсякденності".

Це схоже на перехід від індивідуального досвіду до загальної картини і назад.

Абсолютно вірно. Артбук відкривається розповіддю про те, як виник задум цього проекту. Ідея спалахнула в моїй свідомості під час перебування в Італії, коли я відвідував інсталяцію Мікеланджело Пістолетто, одну з частин його серії "Третій рай". Це знак безмежності, в центрі якого розташоване ще одне коло. Опинившись у його обіймах, ти стаєш свідком безперервного злиття минулого і майбутнього, які символічно і нескінченно переплітаються в тобі.

У концепції "трьох раїв" Мікеланджело Пістолетто, рай виступає як символ утопії. Останнім часом я часто розмірковую над цим поняттям з різних ракурсів. Наприклад, під час мого життя в Харкові, відчуття буття там стало дуже інтенсивним через близькість до фронту; водночас, майстерня Павла Макова ставала оазисом гармонії і спокою — простором, де можна зупинитися та провести роздуми. Виходячи з неї, відчувається, ніби повертаєшся до зовсім інших, дуже приземлених реалій. Чи можна вважати, що для вас у цьому проєкті рай також уособлює короткий момент гармонії або внутрішньої рівноваги, що співіснує з реальністю?

Моменти переключення у власну реальність в майстерні я дуже добре розумію і знаю. Коли я приходжу в свою майстерню, я перемикаюся.

Водночас, під цією концепцією про рай ви пишете власну історію, де згадуєте багато символічних речей.

Місцевість, в якій Пістолетто втілив свою інсталяцію, зазнала серйозних руйнувань через землетрус. Міста були знищені, а сама інсталяція складається з каміння, витягнутого із зруйнованого муру. Поруч із нею височіють скелясті гори, які створюють атмосферу заповідника. Коли-то ці камені були вирубані з гір, з них збудували стіну, але внаслідок землетрусу вона була знищена. Потім Пістолетто використав ці уламки, щоб створити символ свого "Третього раю". Ця робота відображає ідеї безперервності, змін та трансформації. В центрі композиції розташований знак нескінченності з додатковим колом всередині. Я почала розмірковувати над своїм місцем у цьому контексті: які сили впливають на мене, і на що я можу впливати? Як усе це взаємодіє між собою? Ці питання стали для мене важливими у пошуку відповідей.

Чи є це намаганням дати відповідь на ідею утопічного раю? Або ж намаганням продемонструвати, що така утопія є недосяжною?

Ні, мені здається, що для мене це скоріше символічне значення. Тоді я не могла, та й зараз мені важко з'єднати це з теоретичними концепціями Пістолетто. Його ідеї про "третій рай" викликають у мене певну відстороненість.

Мене зачепив сам цей символ, викладений із каменів, які мали таку довгу історію різноманітного, навіть абсолютно утилітарного використання. Утопічний символ викладений не з якоїсь космічної пилюки, а з конкретних предметів, кожен із яких має свою конкретну історію. Які мали своє місце там, потім мали своє місце тут, тепер вони мають своє місце де мають, і ніхто не знає, яке місце вони матимуть далі. Це мені ще раз підкреслило плинність і видозмінність усього в світі. Взаємозв'язок усього і постійна видозмінність усього.

***

Олена Турянська вручила артбук Художньо-меморіальному музею Олени Кульчицької. Цю роботу вона розробила за допомогою програми "Key Work: мистецькі гранти" від RIBBON International у співпраці з Jam Factory Art Center. Виставка під назвою "Краса буденного", що проходить у Shum Art Gallery, буде тривати до 10 травня 2026 року.

Зображення: надане Оленою Турянською Виставка "Чарівність повсякденності"

Знімок: Олена Турянська представила виставку "Чарівність повсякденності".

Мисткиня Марія Куліковська висловилася: "У цьому тендітному просторі, який я створюю, відкривається шанс відновити контроль над власним життям."

Проєкт "Території культури" реалізується у співпраці з "Першою приватною броварнею" і має на меті вивчення історії та еволюції української культурної ідентичності.