Опанас Заливаха - сторічний ювілей: політичний в'язень, якому забороняли займатися живописом.

Художник відстоював українську мову, дружив з Аллою Горською і був одружений із племінницею Степана Бандери

Митець, шістдесятник, дисидент Опанас Заливаха народився на Харківщині 26 листопада 1925 року. Рятуючись від Голодомору, родина була змушена втечею у безпечніші місця шукати порятунок від запрограмованої радянською владою смерті.

Художник повернувся в Україну, коли йому виповнилося трохи більше тридцяти років. Спочатку він приїхав на практику в Косів, а через чотири роки осів у Івано-Франківську. Він став частиною епохи, яку сьогодні називають шістдесятниками, і мав два значні випадки опору радянському режиму. Перший з них трапився, коли його відрахували з другого курсу Інституту живопису, скульптури та архітектури "за неналежну поведінку радянського студента", оскільки він не з'явився на зустріч з депутатом, що сталося ще в перші післявоєнні роки. Пізніше він відновив навчання і завершив його у 1960 році.

У наступному році він відвідав Івано-Франківськ, де незабаром відкрилася його індивідуальна виставка. Проте, вона була закрита раніше запланованого терміну через неоднозначні реакції глядачів.

Засудили його як дисидента, зокрема, за відстоювання української мови. До того він створював з Аллою Горською та іншими митцями відомий вітраж у Київському університеті до 150-річчя Тараса Шевченка, що його радянська влада зруйнувала.

Укрінформ висвітлює постать видатного українського художника та мислителя, переглядаючи електронний архів Українського визвольного руху. У матеріалі розглядаються його кримінальна справа, листи до Алли Горської, а також історико-біографічні дослідження Олексія Зарецького. Крім того, особливу увагу приділено детальному спілкуванню митця з дисидентом Василем Овсієнком.

ЗНИЩЕННЯ ПОРТРЕТУ ШЕВЧЕНКА В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Одним із найзнаковіших аспектів творчості Опанаса Заливахи є його співпраця з Аллою Горською, Галиною Зубченко, Людмилою Семикіною та Галиною Севрук у створенні живопису на склі, який прикрашає центральний Червоний корпус Київського університету. Ця робота, відома сьогодні як "Шевченко. Мати", спочатку мала назву "Пролог".

Щоб глибше усвідомити значущість твору, який зазнав цензурних обмежень, важливо розглянути його в широкому контексті. Восени 1963 року питання про наближення ювілею Тараса Шевченка стало особливо актуальним через закладення основи для майбутнього пам'ятника українському поетові в США, зокрема у Вашингтоні. Ця подія зібрала близько двох тисяч учасників, про неї повідомляли американські ЗМІ. Відкриття пам'ятника відбулося наступного року, і його відвідали десятки тисяч людей з різних куточків світу. Водночас Радянський Союз намагався через Організацію Об'єднаних Націй перешкодити цій ініціативі з самого початку.

Коли радянські ідеологи та спецслужби усвідомили, що не здатні контролювати американські дії, вони вирішили відзначити ювілей Шевченка в Києві незвичним чином. Вітраж, створений художником на замовлення університету, отримав схвалення художньої ради. Проект, відомий як "картон", був офіційно затверджений на початку лютого 1964 року.

Автором центральної частини - зображення Шевченка й алегоричної постаті України - був Опанас Заливаха (1925-2007). Загалом у нього є три роботи з подібною фігурою Кобзаря, але без жінки, яку на вітражі пригортає рукою. Це ліногравюра, станкова мозаїка та робота в техніці гуаші на папері. Третій варіант - уже у співавторстві з Аллою Горською. Все це детально описав Олексій Зарецький у книзі "Алла Горська. Мисткиня у просторі толітаризму". На всіх трьох - фігура Тараса Шевченка на повен зріст із піднятою рукою.

На вітражі можна було побачити рядки з вірша Тараса Шевченка "Подражаніє 11 псалму": "...Я піднесу тих малих, безмовних рабів! Я поставлю слово на сторожі біля них". Завершена композиція з боковими зображеннями протрималася всього одну добу.

Враження справляє неймовірне, - ділилася спогадами Михайлина Коцюбинська, яка мала змогу побачити вітраж близько опівночі, за день до його офіційного відкриття о 16:00, коли він вже був розбитий. - Замислений і сповнений гніву Шевченко готовий захистити жінку та Україну, яка звертається до нього за підтримкою. Емоційний настрій та символічний зміст є зрозумілими без зайвих слів. Проте вони не є нав'язаними з точки зору публіцистики, а витворені художньо, з максимальною експресією.

Однак керівництво республіканської Спілки художників висловило альтернативну думку: "Вітраж представляє викривлений, архаїзований в стилі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який не має жодного зв'язку з образом великого революціонера-демократа..."

Як не дивно, найменше з виконавців тоді постраждав Опанас Заливаха. Його не могли звільнити із Спілки художників, що надавала митцям роботу, бо він не входив до цієї організації. Виключили зі спілки Аллу Горську і Людмилу Семикіну. Проте розправа над Опанасом Заливахою не забарилася.

ЧОМУ ХУДОЖНИКІВ У КИЄВІ НАЗИВАЛИ "МАЛЬЧІКІ" ТА "ЧУВІХІ"?

Руйнування вітража в Київському університеті в березні 1964-го набуло розголосу в сусідніх Польщі та Словаччині. А в серпні-вересні наступного року відбулася перша хвиля арештів української інтелігенції. Багатьох звинувачували в тому, що вони читали та поширювали іноземні видання.

Опанас Заливаха був заарештований 27 серпня 1965 року. Його засудили за "поширення націоналістичної та ідеологічно небезпечної інформації", зокрема за правдиві оповіді про ОУН і малювання герба України. У звинуваченні художнику інкримінували читання книги про "відновлення капіталізму в Україні і створення держави буржуазного типу, так званої 'самостійної України'". Серед речей, які радянська влада визнала незаконними, були газета "Наше слово" та щомісячний журнал "Наша культура", які видавалися у Варшаві.

Зазначена претензія стосується рукопису в двох копіях під назвою "Як спілкуються у Києві", в якому автор аналізує вивіски, написані російською мовою, а також явище суржику. Він обґрунтовує негативний вплив слів на кшталт "мальчікі" та "чувіхі" на формування українського мовного середовища. Як підтвердження своїх слів, автору були вилучені рядки з народної пісні про знищення Січі та аркуш з ескізами портретів видатних українських діячів, таких як Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.

Опанаса Заливаху було засуджено на п'ять років згідно зі статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, що стосується "Антирадянської агітації та пропаганди". Перша частина цієї статті передбачала відбування покарання в умовах суворого режиму.

"Я завжди перебував у єдиній просторій зоні, відомій як СРСР. Спочатку це був інтернат, а потім — навчання в інституті в Ленінграді. І всюди видавали певну кількість їжі, звісно, якщо ти відповідав вимогам. А в тюрмі також отримував пайку. Влада завжди прагнула контролювати все, навіть у харчуванні та творчості. Така вже була ця система. Усе розподілялося за встановленими нормами," - ділився спогадами Опанас Заливаха.

У таборі ЖХ-385/11 у Мордовії політичним в'язням Кремля було заборонено займатися живописом. Це нагадує долю ще одного українця — поета та митця Тараса Шевченка, який зазнавав жорстоких утисків на російських землях, змушений служити в армії.

Хист до малювання в Опанаса Заливахи виявився ще в дитинстві. Про свого діда Михайла згадував, що той був мандрівним майстром, ходив з іншими ремеслярами Україною та будував вітряки й церкви.

Ось як згадує про свій виїзд з села Гусинка Куп'янського району на Харківщині: "...Чому ми залишили Україну? Це сталося, мені здається, восени голодного тридцять третього року. Влада не дозволяла нам виїжджати з села. Я спостерігав, як мій батько виготовляв два двосімейні вулики для сільського начальства. Я пам’ятаю, як він стругав дерево, а запах стружок і клею заповнював повітря. Це було для мене дуже цікаво. Коли він завершив вулики і передав їх начальству, нам нарешті дозволили виїхати".

Опанас Заливаха, володіючи аналітичним мисленням і вивчаючи численні джерела інформації, стверджував: "Без України Росія втрачає 90% своєї історії, яку вона привласнила". Це твердження підкріплювалося його особистим досвідом, адже він провів дитинство та юність на території Росії, здобув там освіту, а згодом зазнав ув'язнення через свої проукраїнські погляди. Таким чином, він мав можливість глибше зрозуміти імперську країну зсередини.

На питання "як нам звільнитися від ворога" дисидент відповідав: треба знати його методи, щоб ефективно боротися з імперськими наративами.

НЕОАВАНГАРД ТА ПІЗНІЙ МОДЕРНІЗМ З УКРАЇНСЬКИМИ СЕНСАМИ

"Ви мене поволі навчили висловлювати свою думку, враховуючи, що у людей може бути інша", - писала в одному з листів в ув'язнення Опанасу Заливасі Алла Горська. Митців здружив київський Клуб творчої молоді. Коли художник з Івано-Франківська приїздив у Київ - зупинявся в Зарецьких.

Листів, які Алла Горська адресувала старшому та досвідченішому митцеві, значно більше, ніж тих, що прийшли у відповідь. Можливо, Опанас Заливаха свідомо уникав створення для мисткині додаткових труднощів з КДБ, адже всі кореспонденції проходили ретельну перевірку перед відправленням. У своїх посланнях художник щедро ділиться своїми знаннями та розумінням художніх процесів.

Наприклад: "На мою думку, основи сучасного українського мистецтва, зокрема в монументальному жанрі, були закладені Бойчуком. Він обрав підхід, що акцентує увагу на людських фігурах, зображуючи образ людини як центральний елемент."

У 1970 році художник повернувся додому і одружився з Дарією Возняк, яка була племінницею Степана Бандери. Йому важко було знайти роботу, тому він займався оформленням інтер'єрів у різних закладах Івано-Франківська, таких як "Білий камінь", "Едельвейс" та "Медівня". КДБ не залишав його в спокої до самої своєї загибелі, переслідувавши дисидента.

Після перерви, що тривала чверть століття, у 1988 році нарешті у Львові відкрили виставку Опанаса Заливахи. Реабілітували художника 1992 року. Отримав Шевченківську премію 1995‑го за твори: "XX вік", "Мироносиці", "Українська Мадонна", "Портрет Василя Стуса", "Портрет Шевченка", "Козака несуть", "Початок".

Творчість шістдесятника мистецтвознавці називають модерною формулою української ідентичності. Працював у царинах монументального і станкового малярства, пластики і графіки. Один із яскравих представників неоавангарду та пізнього модернізму, в кожній роботі якого відчуваються українські сенси.

Зображення Юрія Рильчука, Анастасії Смольєнко, Валентини Самченко, а також з електронного архіву Українського визвольного руху.