Осінь, яка відкриває шлях до весни: філософія мумі-тролів.

Авторка Ольга Романова є кандидатом філологічних наук та працює науковим співробітником у відділі світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України.

Мабуть, мало знайдеться людей, які ніколи не чули про мумі-тролів. Для багатьох вони стали теплим спогадом із дитинства. Нещодавно цій книжці виповнилося 80 років, і це добра нагода переглянути те, що здається таким знайомим. Бо за спокоєм Мумі-долини й теплом родинних сцен прихований значно глибший світ, аніж здається на перший погляд.

Книга про мумі-тролів з'явилася на світ після Другої світової війни, в період, коли Європа намагалася оговтатися від жахів конфлікту, і страх повторення цих подій був надзвичайно сильним. У цій атмосфері повоєнної невизначеності та прагнення знайти підтримку, в 1945 році виникли два нових казкових всесвіти, які згодом стали символами післявоєнної культури: "Пеппі Довгапанчоха" Астрід Ліндґрен та "Мумі-тролі" Туве Янссон. Ліндґрен працювала в Стокгольмі, де займалася цензурою листів для шведської розвідки, щодня переглядаючи німецьку кореспонденцію, що розкривала їй правду про воєнні злочини. У той же час Янссон створювала карикатури на Сталіна та Гітлера для журналу Garm, формуючи світ Мумі-долу як простір для опору авторитаризму.

Астрід Ліндґрен (зліва) та Туве Янссон (справа) у 1958 році.

Проте обидві письменниці вирішили уникнути темних наративів, презентуючи читачам нових персонажів, які спонукають до переосмислення трагедії війни та досвіду життя під тоталітарним режимом. На перший погляд, це може здаватися дитячою літературою, але насправді це культурний маніфест, що з'єднує естетику модернізму з антивоєнними цінностями.

Існує поширена думка, що Мумі-троль — це просто "добрий білий бегемотик". Однак таке визначення є надто спрощеним. Насправді цей персонаж виник із переживань і внутрішнього неспокою. Під час навчання в Стокгольмі Туве Янссон вступила в дискусію зі своїм дядьком щодо філософії Канта. Коли їй не вдалося його переконати, він придумав істоту на ім'я Moomintroll, яка живе за піччю і "дихає холодом у шию" тим, хто занадто багато думає. Початковий образ слугував радше метафорою "паразита розуму", аніж симпатичною істотою. "Я не писала для дітей. Я писала для свого власного порятунку", — підкреслювала авторка.

Туве Янссон відкрито висловлювала свою критику щодо дитячої літератури свого часу, вважаючи її надто "солодкою та повчальною". Її мумі-тролі не є "вихованими дітками", а персонажами, що живуть у світі ризиків і свободи. У своїх записах письменниця підкреслювала, що прагнула створити реальність, де панує справжня небезпека: "Світ дітей — це місце, де можливо все, де жахи переплітаються з чарівністю". У своєму есе "Підступний дитячий письменник" (1961) Янссон зазначала, що автор пише перш за все для себе, а "дитина" в його творах — це внутрішній художник, котрий намагається знайти вихід із тривожних думок.

Найцитованіший твір Туве Янссон про мумі-тролів "Комета прилітає" (1946) часто інтерпретують в "атомному" контексті, сприймаючи комету як алюзію на ядерну загрозу, що нависла над світом після війни. Але це дуже спрощене прочитання книги. Для авторки катастрофа була не конкретною бомбою, а радше внутрішнім станом -- відчуттям крихкості світу й постійної небезпеки, з якою людина живе після війни. Янссон тричі поверталася до цього тексту, намагаючись "вичистити" з нього воєнну травму. У першій редакції 1946 року світ постає агресивним і загрозливим. У версії 1968 року письменниця свідомо прибирає зовнішні ознаки війни, замінюючи слова, що асоціюються з армією чи прямою загрозою, на абстрактніші й більш філософські поняття. Це вже не втеча від ворога, а зіткнення з невизначеністю світу, де небезпека не має чіткого обличчя.

Еволюція назви: "Полювання на комету" (1946), "Мумі-троль у гонитві за кометою" (1956) та "Комета наближається" (1968). Ці три версії твору демонструють, як Янссон поступово звільняла текст від відбитків воєнної травми.

У оновленому виданні твору акцент переноситься з концепції катастрофи як покарання на вразливість природи. Це сталося в ідеальний час, збігшись із початком глобального екологічного руху. Янссон першою усвідомила, що найбільший страх сучасної людини полягає не в загрозі бомби, а у непомітному зникненні світу, як, наприклад, висихання моря в її книзі.

У 1968 році, коли авторка представила вдосконалену і "очищену" версію свого твору "Комета", світ уже поринув у "мумі-манію". Проте сама Туве Янссон відчувала глибоке розчарування: її турбувало, що читачі обирають "привабливу оболонку", не звертаючи уваги на екзистенційну меланхолію, закладену в її творах. "Я перетворилася на бренд, хоча прагнула залишитися художником", -- зізнавалася вона.

Ще одним поширеним спрощенням є трактування ілюстрацій Янссон як "дитячих малюнків". Насправді її візуальна мова -- це "графіка стоїцизму". Вона не прикрашає світ, а структурує його. Відмова від кольору в перших виданнях була не економією, а естетичною позицією митця, який не бажав маніпулювати емоціями через яскравість.

Перший малюнок створіння, яке нагадує Мумі-троля, було виконано Туве Янссон.

Ілюстрації Туве Янссон не мали традиційного "дитячого" вигляду. Її стримана графіка і простір, наповнений тишею, створювали атмосферу спокою та паузи. Ці зображення виконували не лише функцію декору для тексту, а й стали невід'ємною частиною оповіді. Це був усвідомлений художній вибір авторки, який контрастував із гучною та агресивною риторикою воєнного часу, пропонуючи спосіб говорити про світ без емоційного тиску та прямолінійного моралізування.

Це не випадково, що Туве Янссон здобула освіту в кількох відомих мистецьких центрах Європи, таких як Стокгольм, Гельсінкі та Париж. Цей досвід дозволив їй вільно маневрувати в різних стилях світового мистецтва — від класицизму до сюрреалізму — та створити унікальну графічну мову. Її стиль відзначається стриманістю форм і поєднує експресіоністичні елементи з модерністською структурністю.

Туве Янссон за роботою у своїй студії в Гельсінкі

Не менш важливим аспектом її особистості було те, що вона володіла кількома мовами. Янссон вільно читала шведською, фінською, французькою та англійською, що дозволяло їй зануритися у величезний літературний світ. Дослідниця Боель Вестін підкреслює, що у всесвіті мумі-тролів присутні алюзії на твори Льюїса Керрола, Джозефа Конрада та Райнера Марії Рільке. Це поєднання художньої освіти і знання кількох мов створило неповторний культурний код Янссон, що дало їй можливість писати твори, які виходять за межі традиційної дитячої літератури.

Туве Янссон відстоювала ідею, що її ілюстрації повинні мати графічний характер та похмуру атмосферу. Вона активно відстоювала свою позицію перед видавцями, прагнучи використовувати насичену туш і тіні, які були характерними для її політичних карикатур в журналі Garm. Для Янссон "солодкість" асоціювалася з обманом, особливо після всього, що вона пережила під час війни. У першому виданні "Маленьких тролів і великої повені" (1945) ілюстрації відіграють ключову роль. Дослідниця Боель Вестін стверджує, що структура книги нагадує графічний репортаж: спершу Янссон "бачила" сцену — чи то повінь, чи темний ліс — фіксувала її модерністським штрихуванням, а вже потім додавала текстовий опис.

Окрім книжкових ілюстрацій, Янссон почала малювати й комікси про мумі-тролів. Але справжній міжнародний прорив стався пізніше -- 1954 року вона підписала контракт із британською газетою The Evening News, яка на той час була найбільшою вечірньою газетою світу. Відтоді комікси про мумі-тролів виходили щодня й зробили авторку світовою знаменитістю.

Саме ці комікси з 1950-х, а не літературні твори, вперше досягли Японії, формуючи уявлення про персонажів. Японські читачі більше звернули увагу не на сюжет, а на "чорну лінію" та ритміку графіки. Це стало фундаментом нової естетики сприйняття світу мумі-тролів.

Комікси Янссон часто ставлять поруч із творчістю Чарльза Шульца, автора "Снупі" (в Україні видано як "Пуцьвірінки"). Обидва митці зробили героями не суперменів чи хитрунів, а меланхолійних спостерігачів. Чарлі Браун, який завжди програє, і Мумі-троль, що ніяковіє перед світом, уособлюють "нову чутливість" повоєнного часу. В академічних колах США навіть є дослідження про "дзен Снупі": його здатність лежати на даху й споглядати небо ідентична вмінню Нюхмумрика сидіти на містку й нічого не робити. Це протест проти культу успіху та продуктивності. Зокрема Роберт Л. Шорт у книжках "Євангеліє за "Пінатс" (1965) і "Притчі "Пінатс" (1968) аналізує філософію персонажів як форму повсякденного стоїцизму й екзистенційної етики.

Астрід Ліндґрен була особливо вражена ілюстраціями Янссон. Вона вважала її генієм візуального ряду й навіть запросила проілюструвати шведське видання "Гобіта" Дж. Р. Р. Толкіна (1962). Ліндґрен розуміла, що графіка Янссон здатна передати "прадавній жах" і самотність, які не під силу звичайним ілюстраторам.

Таким чином, світ Мумі-долу формувався поступово. Він виступає як своєрідна модель ізоляції, де простір набуває більшої значимості, ніж самі персонажі. Це безпосередньо пов'язано з особистим досвідом Туве Янссон, яка тривалий час мешкала на острові Кловхарун. Для неї це було не просто романтичне втеча, а усвідомлена практика самотності, що створює відчутну атмосферу в її творах.

Але світ Мумі-долу живе не лише простором, а й тими, хто його населяє. Герої книги -- це не "дитячі герої", а філософські архетипи, кожен із власною концепцією. Мумі-троль уособлює екзистенційну тривогу й пошук себе, Нюхмумрик -- свободу від власності та радикальний індивідуалізм, Морра -- самотність і відчуження, Ондатр -- песимізм і безсилля теорії перед природою, а Туу-тіккі -- стоїчне прийняття хаосу як природного стану речей.

Вони живуть поруч, не намагаючись змінити одне одного, і саме ця незалежність формує основу соціальної поваги. Таким чином, персонажі Янссон постають не як казкові "симпатичні істоти", а як філософські образи, які дозволяють глибше осмислити страх, свободу та самотність у повоєнному контексті. У всіх її творах простежується концепція недоторканності внутрішнього світу. Її герої не підлягають перевихованню: навіть Морру не намагаються змінити, а сприймають безумовно. Це вираження стоїцизму проти тоталітарних ідеологій, які прагнули стандартизувати особистість.

Успіх книг про мумі-тролів призвів до створення безлічі анімаційних серіалів. Однак не всі адаптації змогли втілити ідеї Туве Янссон. Перший японський серіал "Moomin" (1969) викликав у неї невдоволення: вона була незадоволена тим, що Мумі-троль б'ється, а в долині з'являються гроші та автомобілі. Янссон вимагала повернути атмосферу тиші та філософської медитації, оскільки в її сприйнятті "японізм" асоціювався з пошуками дзен, а не з комерційною культурою.

Вона так само рішуче відмовляла Волту Діснею у пропозиціях придбати права на своїх персонажів. Янссон побоювалася, що "солодка" анімація знищить глибину існування її героїв. Для неї мумі-тролі не були лише "симпатичними" істотами, а скоріше дивними й відчуженими персонажами, які балансують на межі суму.

Сучасні трактування історії про мумі-тролів прагнуть зберегти її глибокий зміст. Відеогра "Нюхмумрик: Мелодія Мумі-долу" стала першою вдалою спробою перенести графічний мінімалізм Янссон у цифровий формат. Розробники з компанії Hyper Games активно співпрацювали з Moomin Characters, щоб створити світ, який нагадує "ожилу ілюстрацію", виконану тушшю та аквареллю, а не звичайний яскравий анімаційний фільм.

Завдяки світу мумі-тролів, ми набуваємо їхнього сприйняття життя: осінь завжди настане, адже без неї весна не з'явиться. Це проста, але глибока істина, яку Туве Янссон перетворила на культурний маніфест. У її всесвіті немає місця моралізаторству чи "солодким" урокам — натомість цінується прийняття хаосу, повага до особистої свободи та значущість дрібниць. Саме тому Мумі-долина залишається актуальною й сьогодні: вона нагадує нам, що навіть у непрості часи можна знайти спокій в чашці кави, чистій сорочці чи прогулянці в лісі.