Батько з дредами та право на смерть: де межує закон і де розпочинається "Благодать"

22 грудня 2025 року президент Італії Серджо Маттарелла підписав указ про помилування 77-річного Франко Чіоні, чий вчинок викликав глибокі суперечки в суспільстві щодо меж милосердя. Чіоні вирішив припинити страждання своєї невиліковно хворої дружини, з якою провів разом пів століття, обравши для неї "легку смерть", а сам залишився з тяжким тягарем вини. Цікаво, що всього за рік до цього Паоло Соррентіно почав знімати фільм "Благодать" (La grazia), в якому вигаданий президент стикається з аналогічним вибором. ZN.UA досліджує, як реальність не лише наздогнала художнє кіно, але й підтвердила пророчі інтуїції режисера.

"Бюрократія повинна бути повільною. У цьому й полягає її суть: надання людям можливості поміркувати". Ця фраза звучить на початку фільму "Благодать" і стає етичним орієнтиром для всієї стрічки. Вигаданий президент Італії, Маріано Де Сантіс, втілений Тоні Сервілло, вимовляє її з такою делікатністю, що глядачі майже не усвідомлюють провокаційності висловлювання. У світі, де політичні рішення приймаються миттєво через Твіттер, а популісти змагаються у швидкості реакцій, Соррентіно презентує екранну апологію уповільнення. Це не є ознакою слабкості, а радше усвідомленою позицією.

Протягом останніх п'ятнадцяти років дует Соррентіно і Сервілло досліджував всі грані італійської політики. У фільмі "Дивовижний" (Il Divo) 2008 року актор втілив образ Джуліо Андреотті, семиразового прем'єра, чия кар'єра була переплетена з мафіозними злочинами та політичними інтригами. У "Сільвіо та інші" (Loro) 2018 року він зобразив Сільвіо Берлусконі, медіа-магната, для якого корупція стала буденною справою, а політична діяльність – продовженням розважального бізнесу. Між цими двома стрічками розташовується оскароносний фільм "Велика краса" (La grande bellezza) – декадентська історія про римського журналіста, який загубив себе серед безкінечних вечірок. У всіх цих ролях Сервілло втілював чоловіків, що контролюють систему, але цього разу її механізми звертаються проти нього.

Маріано Де Сантіс є повною протилежністю всіх попередніх персонажів, створених Сервілло. Він не піддається корупції, цинізму чи жорстокому прагматизму. Його прізвисько — "Залізобетон" (Cemento armato) — вказує на його характер як президента, що відзначається обережністю та схильністю до глибоких роздумів. За шість місяців до завершення свого семирічного терміну, він стикається з виборами, які вплинуть на його спадок. Водночас він намагається розкрити таємницю коханця своєї покійної дружини, що з'явився сорок років тому. Минуле не відпускає навіть тих, хто має контроль над майбутнім.

Цей сюжет міг би стати матеріалом для телевізійної мелодрами. Але Соррентіно перетворює його на філософський трактат про природу рішень. Режисер, відомий своїм візуальним бароко -- пригадаймо оргастичні вечірки "Великої краси" чи неаполітанський гедонізм "Партенопи", -- несподівано обирає аскетизм. Оператор Дарія Д'Антоніо, яка працювала з ним над трьома останніми фільмами, знімає коридори Квіринальського палацу (офіційна резиденція президентів Італії) так, ніби це келії бенедиктинського монастиря. Кольорова палітра -- приглушена, майже рембрандтівська: теплі тіні, золотисте світло крізь важкі штори, сіре небо над Римом. Кадри підкреслено статичні.

Тоні Сервілло, який вісім разів працював із Соррентіно, грає з мінімалістичною точністю, яка різко контрастує з його попередніми ролями. Андреотті був маскою -- застиглим обличчям, за яким ховалися десятиліття змов. Берлусконі -- карикатурою, гротескним утіленням італійського егоїзму. Джеп Гамбарделла з "Великої краси" -- декадентським фланером, який розгубив життя між коктейлями. Натомість Де Сантіс -- стомлений від власної непохитності. На Венеційському кінофестивалі 2025 року Тоні Сервілло вручили Кубок Вольпі за цю роль.

Хоча Соррентіно відкидає ідею прямих аналогій, для тих, хто обізнаний в італійській політиці, очевидно, що реальний прототип персонажа має своїм корінням Серджо Маттареллу — дванадцятого президента Італії, який почав виконувати свої обов'язки в 2015 році і встановив рекорд за терміном перебування на цій посаді в історії республіки. Як і вигаданий Де Сантіс, Маттарелла є католиком, має юридичну освіту, а також вдівцем, у якого є дочка-юрист. Він родом із Палермо, Сицилія, і здобув освіту в Римському університеті Ла Сапʼєнца. Трагічні обставини в його житті включають вбивство його брата Пʼєрсанті, який у 1980 році обіймав посаду президента регіонального уряду Сицилії і був застрелений на очах у родини за наказом мафії "Коза ностра". Ця особиста трагедія спонукала Маттареллу залишити юридичну кар'єру та зануритися в політику. Відлуння цієї біографічної травми відчувається у фільмі, адже Де Сантіс також є людиною, яка здобула владу через втрату.

В Італії президент республіки виконує роль гарантів конституційних принципів, слугує посередником між різними гілками влади та символом національної єдності. Його функції в основному носять церемоніальний характер: він зустрічає іноземних гостей, вручає нагороди та підписує закони. Однак у часи політичних криз, яких Італія зазнає досить часто, саме президент стає арбітром ситуації. Він має повноваження призначати прем'єр-міністра, розпускати парламент і може накладати вето на законодавчі ініціативи. Крім того, президент має право грації (grazia), що означає можливість помилування конкретної особи. Це і є джерело назви фільму. Проте термін grazia також означає "благодать" у контексті релігії. Таке подвійне значення не є випадковим, а служить важливим ключем до розуміння.

Тема евтаназії в Італії -- політичний мінний полігон. 2022 року Конституційний суд відхилив референдум про легалізацію "смерті за згодою", визнавши його несумісним із конституційним захистом людського життя. Водночас рішення 2019 року дозволило надавати медичну допомогу в суїциді за суворих умов. Опитування показують, що 74% італійців підтримують легалізацію евтаназії, і найактивніше цю ідею поділяє молодь. Але парламент не може ухвалити закон: керівна коаліція Джорджі Мелоні, яку підтримують консервативні католицькі кола, блокує будь-які ініціативи.

Соррентіно підвищує рівень складності, представляючи дві справи про помилування. Перший — Крістіано Арпа, шанований викладач, який вчинив вбивство своєї дружини, що страждала на деменцію і вже не могла його впізнати. Другий — Іза Рокка, молода жінка, яка уві сні вбила чоловіка-агресора після тривалих років знущань. Обидві історії мають свої реальні прототипи.

Як президент вирішує, кого помилувати? Де проходить межа між убивством і звільненням від страждань? Чи має значення гендер жертви та злочинця? Чи є різниця між тим, хто вбиває з любові, й тим, хто вбиває захищаючись? Соррентіно не дає відповідей -- він показує процес. Де Сантіс читає матеріали справ, відвідує ув'язнених, сперечається з дочкою Доротеєю (Анна Ферцетті), яка лобіює закон про евтаназію. Одна зі сцен -- візит Де Сантіса до в'язниці, де він сідає в загальній черзі відвідувачів, серед простих людей, які прийшли до своїх родичів. Ніхто не підводиться й не аплодує. Президент -- просто ще один громадянин, який чекає.

Соррентіно, творець серіалів "Молодий Папа" та "Новий Папа", знову заглядає у світ Ватикану, але цього разу його підхід є радикально новим. У "Благодаті" понтифік постає як темношкірий чоловік з сивими дредами і срібною сережкою, який вільно переміщається садами Ватикану на скутері. Івуарійсько-італійський актор Руфін До Зеєнуен грає цю роль з таким спокійним авторитетом, що абсурдність його образу перетворюється на глибоку духовну істину. "Брехня — для сільських священників", — заявляє він. "Бог ставить перед нами запитання, а не дає готові відповіді". І, застерігаючи Де Сантіса, він виступає проти закону про евтаназію. Цей Папа виявляється консерватором, замаскованим під прогресивного лідера.

У світі, де політики створюють образи "сучасності" для здобуття голосів, Соррентіно підкреслює: ідентичність — це не просто ідеологічна конструкція. Образ темношкірого Папи з дредами не є ані утопічним, ані фантастичним. Це переворот у звичних уявленнях, який спонукає глядача переглянути свої стереотипи. Темношкірий Папа не є автоматично представником ліберальних поглядів. Так само, як і президент, що виглядає непохитно, не завжди є прихильником консерватизму.

Окрему увагу варто приділити музичному рішенню. Де Сантіс -- літній чоловік, який слухає італійський реп. Конкретно -- треки репера Guè (Козімо Фіні), що з'являється у фільмі як камео. У сцені, яка балансує між смішним і зворушливим, президент вчить напам'ять текст пісні та декламує її кірасиру -- елітному кавалеристові, що належить до особистої охорони глави держави. Де Сантіс шукає leggerezza -- легкості, про яку говорить йому Папа. Він утомився від ваги власних рішень і знаходить полегшення в чужому ритмі.

У завершальній сцені Де Сантіс приймає рішення дати інтерв'ю для Vogue, на яке спочатку не бажав погоджуватися. Журналістка ставить питання про його стиль, його одяг та улюблені бренди. Проте, замість того щоб обговорювати власні вподобання, він згадує гардероб своєї покійної дружини Аврори — розповідає, що вона носила, як виглядала в кожній з суконь і чому все ще зберігає її речі. Це не просто сентиментальність, а вияв благодаті. Це показує його здатність вбачати красу в минулому та мужність приймати той факт, що деякі питання залишаються без відповідей.

"Благодать -- це краса сумніву", -- каже Де Сантіс в одному з монологів. Паоло Соррентіно міг би підписатися під цим визначенням. Він зняв фільм, який не боїться бути повільним, залишати глядача без катарсису або показувати політика як людину, а не функцію.