Параноя і зручність. Паралельні реальності (кіно)оператора дронів Ярослава Пілунського.

А що, якщо час — це ілюзія, а насправді існують лише емоції, переміщення в просторі та потік свідомості?

Кінооператор Ярослав Пілунський, відомий своїм вмінням ефективно планувати час, пережив відчуття ілюзії часу, коли поглянув на світ через об'єктив дрона.

Зима, проведена в Бахмуті як частина тактичної групи "Адам", тривала для нього цілих дванадцять місяців. "Це було абсолютне відчуття, ніби пройшов цілий рік," - ділиться доброволець, який, подібно до героя фільму "Інтерстеллар", зважився на ризикований крок через червоточину, аби врятувати своїх близьких.

Коли часу не існує, полеглі побратими завжди присутні. А слово, що лунає на межі, не прив'язане до горизонту подій, до конкретної епохи. Якось, лежачи в окопі під час обстрілу, Пілунський звернувся до мухи з обпаленими крилами: "Привіт, мала! Бачу, тебе теж війна пошматувала?". Відтоді життя кожної комахи (не ворога) стало для Пілунського набагато ціннішим.

Вторгнення чужинців у чийсь простір - сюжет, який теж поза часом. "Я ставлюсь до них, як до якихось істот з іншої планети, - розповідає той, хто знімав "Оранжлав", "Вий" та сльози гурту "KAZKA". - Вони міцні, дуже небезпечні. Їх просто треба знищувати".

"Таким чином, мозок формує психологічну опору, за яку можна схопитися, - роз'яснює військовослужбовець. - І якщо це вдається, людина може адаптуватися до умов військової служби. Це своєрідна захисна реакція, необхідна для того, щоб перейти межу моральних принципів, з якими ти звик жити в цивільному житті."

Тим, хто хоче виправдати власну жорстокість, зручно розводити руками: війна є природним станом людства. Із вірою у це твердження живе і той, хто втомився розв'язувати питання життя, Всесвіту і взагалі.

"Війна - точно не моя стихія, - каже Пілунський. - Я завжди був пацифістом. Але треба рухатися".

Між словами "був" і "треба", у безмежжі часу та простору, він обрав шлях дії: "Я - кримський сам. Потрібно повертати своє." У 2014 році, навесні, після окупації півострова, я потрапив у полон. Коли мене звільнили, я пообіцяв своїй вагітній дружині, що не піду на фронт, а займатимусь волонтерством. Але коли син підріс, я зрозумів: "Все, настав час діяти."

Наче в фільмі чи на сцені.

"Не вірю, що все це реально", - казав журналісту УП актор та доброволець Віктор Стороженко. Це було в затінку дворика головного шпиталю Міноборони в Києві, де влітку 2022 року штурмовик "Легіону Свободи" проходив реабілітацію.

Це відбувалося і далі - під час бесід з іншими бійцями. "Важко усвідомити, що все це трапилося з тобою," - вони часто використовували подібні висловлювання, ділячись своїми фронтовими переживаннями.

"Я б не охарактеризував це як 'як у кіно', - зауважує Ярослав Пілунський. - Відчуття нереальності подій, безумовно, присутнє. Але кіно - це вигадки та розваги, і я не можу визнати, що війна - це просто гра."

Одного разу за десять метрів від нього розірвався танковий снаряд. Все було схоже на сон. А може, все й відбувалося уві сні?

"Кожного дня я бачив, наскільки руйнівні ці танкові розриви, а тут виходжу прямо з нього своїми ногами. Сприймати все це як реальність, як якусь логічну або просто послідовність подій - неможливо. Починаєш думати, що в якомусь із паралельних світів ти вже помер, а в цьому - ще живий".

Варто опинитися перед обличчям смерті або піти в бій, вдягнувши її маску, мозок чудить на повну. Коли під час мінометного обстрілу ворог коригує вогонь, а боєприпаси лягають все ближче, час сповільнюється.

Вони знають твоє місцезнаходження і націлюються саме на тебе. Вибухи, ще один вибух... Все ближче, ще ближче... Хвилини між detonations в ці миті тягнуться, як години. Кольори навколо починають сяяти яскравіше.

"Ти ніби людина, яка переживала клінічну смерть: вона бачить якийсь коридор або летить в тунелі, - продовжує Ярослав Пілунський. - Але це просто мозок добудовує фінальну частину, щоб ти зміг абстрагуватися від жаху. Щоб було не так страшно.

Коли на фронті важко знайти опору в образах та зрозуміти, що відбувається навколо, одразу виникає думка: "це схоже на кіно".

Читайте також: В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині

Подейкують, кінооператор Роберт Річардсон - який разом із Тарантіно вбив Білла, звільнів Джанго, зробив вісімку мерзенною, а виродків безславними - одного разу в Голлівуді ледь не згорів на роботі.

Під час роботи над фільмом "Авіатор" Річардсон настільки поринув у візуальні мрії Мартіна Скорсезе, що вогонь пошкодив його взуття. Але що б трапилося з Річардсоном, володарем трьох "Оскарів", якби він вирішив замінити традиційну кінокамеру на дрон?

"У нас в екіпажі була приказка, - згадує Ярослав Пілунський. - Навіть не приказка, а девіз: параноя та комфорт! Кожного разу, коли виходиш у кіллзону, треба боятися, бути на чеку.

Кожен крок супроводжується роздумами: куди ж ти зараз йдеш, чи не підвернеш ногу, чи не натрапиш на небезпеку. Кожен рух: чи все зроблено для того, щоб ніщо не відволікало від виконання завдань? Чи підготували ти позицію на всі випадки, взяли з собою воду, їжу та теплий одяг на випадок непередбачуваних ситуацій?

"Параноя та комфорт, - стверджує Пілунський. - Це постійний стан в умовах війни. Все повинно бути в гармонії, проте "параноя" завжди виходить на перший план. Страх ніколи не залишає. Тому життя на фронті зовсім не схоже на те, що ми бачимо в кіно чи на знімальних майданчиках. Тут тебе насправді хочуть вбити, і це відчувається кожну мить."

Ти постійно під оком. Обирай уважно, де ставиш ноги, і прислухайся до звуків небес.

Незадовго до розмови із "керівником", як Ярослав охоче називає свого командира, вони йшли стежкою, прагнучи знайти потрібну їм локацію.

"Я визначив курс і звертаюсь: 'Чи можеш йти попереду?', - ділиться Пілунський. - Розумію, що цей шматок землі не заміновано, але мені все ще незручно пересуватися по високій траві. Для нього (командира - УП) це не має значення, а мій розум вже намагається контролювати мої дії."

Параноя програє комфорту, коли Пілунський повертається додому.

"Він згадує: «Рік пройшов, а я не був тут. Коли ж я відчинив двері, мене охопило відчуття, що я покинув це місце всього лише вчора. Здається, що моє цивільне життя зробило лише коротку паузу. Уся служба в армії ніби злилася в одну мить і залишилася десь позаду».

Осередок війни та домашній затишок – це дві реальності, які співіснують поруч. Мені здається, що мій стан змінюється, як тільки я переходжу з одного світу в інший: ось я на фронті, а ось, переступивши поріг, вже звичайна цивільна особа.

"Здається, що цей рік з усіма його жахами, непоправними втратами, руйнівними розчаруваннями та безкінечною тривалістю просто не існував. Наче не занурювався в цю темряву, де три зимові місяці під Бахмутом сприймалися як ціла епоха," - поділився своїм особистим досвідом ПТСР Пілунський у Фейсбуці.

Ознайомтеся також: Ізюм, рука з прикрасами, Сергій Сова. Розповідь про одну фотографію та долю Героя України, який загинув від рук росіян.

Найдовший план Пілунського в кліпмейкерстві - три хвилини тридцять одна секунда. Стільки 2006 року рухалась камера, щоб зняти одним кадром відео, назву якого Ярославу важко згадати. Але гугл все пам'ятає: гурт "Мурени", пісня "Трек 22".

На передовій його "кадри" мають значно більшу тривалість. Наприклад, з "Мавіком" можна працювати близько п'ятдесяти хвилин, тоді як "Лелека" здатна виконувати завдання до трьох годин. Іноді виникають дні, коли робота не припиняється. Пілот здійснює до двадцяти вильотів один за іншим, а єдине, що встигає зробити під час підзарядки, - це "збігати під ялиночку".

У мене виникає внутрішня суперечність: я постійно стримую бажання використовувати дрон як засіб творчості, - ділиться Пілунський. - Наприклад, коли ми вирушаємо на позицію і натрапляємо на розквітле макове поле, я знімаю кадри, які згодом опиняються у різних фільмах.

У Часовому Яру Ярослав йшов дорогою, що постійно піддається обстрілам з "Градів". "Щодня в одне й те ж місце скидають снаряди", - підкреслює він.

"І ось одного разу захід сонця, - розповідає він далі. - Ще п'ятнадцять хвилин, і воно зникне за горизонтом, і саме у цей момент мають бути прильоти. В мене пауза в роботі. Я користуюсь можливістю: займаю позицію, піднімаю дрон. Далі пішов акуратний, кінематографічний "наїзд" - з композицією, всім іншим.

А потім полетіли "гради" - нереально красиво! Цей кадр увійшов у "Довгу добу" Бадоєва".

Незважаючи на жахіття війни, краса пробивається крізь цей хаос, з іншого світу, де панують затишок, близькі люди та улюблені заняття.

Під черговим обстрілом в окопі Пілунський розмірковував над тим, який кадр він втрачає. Ось - лежать побратими поруч. "Вийшло б круто он з того ракурсу". Але ні, внутрішній режисер каже: "Лежи, не ворушись!".

"Постійно виникає бажання зафіксувати якусь сцену з війни, створити документальний матеріал, але я навчився контролювати це бажання: я - солдат. Моя основна мета - виконувати бойові завдання, а не займатися мистецтвом. Мені потрібно підтримувати бойову готовність, адже без цього мої товариші по службі не зможуть мені довіряти," - ділиться Пілунський.

Кілька місяців тому він уперше після вторгнення взяв цивільну камеру. На зйомки кліпу для "Антитіл" їхав із острахом. "Боявся, що все забув, що буду "тупити", - пояснює. - Хвилювався, що не впораюсь із щільним графіком, у який треба вписатися".

Проте він виявився в правильному місці, хоча й у невідповідний для військових обставин момент.

"Я так давно не відчував емоцій знімального процесу! Коли я прийшов, це було наче відчинилася шухлядка спогадів: я бігав, наче молодий хлопець, експериментуючи з ракурсами та займаючись усім, неначе це була гра."

Ознайомтеся також з публікацією: "Бігунець по лезу". Як фотограф Рістенко потрапив під окупацію, став аеророзвідником і перетворив ранкові світанки на вечірні сутінки.

Коли дрони в повітрі, музика замовкає. В найкращому випадку вона тихо нашіптує.

На фестивалі "Молодість" 2014 року ще цивільного Пілунського запросили в журі. "Це був такий треш! - згадує він стрічки про війну, які йому довелося судити. - Так завжди: коли відбуваються доленосні, трагічні події, першим вистрибує той, хто мало розуміє суть того, про що він розповідає іншим. Він просто користується обставинами".

Вже військовим, у період переведення з одного підрозділу в інший, Ярослав сів писати сценарій. Думав, набутий бойовий досвід полегшить задачу. Але чи не вперше від початку вторгнення йому знадобився час - той, звичний, не ілюзорний, якого в нього зараз обмаль.

"Щоб повернутися у стан митця, мені треба щонайменше кілька днів, - розповідає. - Можливо, я просто вимогливий до себе. Але виконуючи бойові завдання, військову роботу, неможливо створити щось велике, якийсь справжній меседж для інших. Для цього потрібно трішки часу, подивитися на все зі сторони".

"Думаю, зараз справжнє кіно про війну неможливо зробити, - ділиться міркуваннями Пілунський. - У когось є на це час, можливості, натхнення, але ті, хто дійсно відверті, допомагають фронту або у війську.

Щоб створити справжній кінематографічний шедевр, необхідно зупинитися і зануритися у роздуми. Знайти такі слова, які б спонукали до розвитку, а не підсилювали відчуття безнадії, наразі неможливо. Витягнути всю палітру емоцій і почуттів з подій, що продовжують відбуватися навколо, і зібрати їх в єдину поетичну композицію – це справжня титанічна задача.

Якось Ярослав Пілунський подивився "На західному фронті без змін". Стрічка 2022 року йому не сподобалась. На відміну від книги Ремарка, яку той написав за кілька років після завершення Першої світової, все у фільмі здалося ляльковим.

"Сучасна кінематографічна драматургія вже не викликає захоплення, - зазначає оператор БПЛА. - Всі емоції здаються приземленими в порівнянні з тим, що відбувається на фронті. На війні, якщо відчуваєш відчай чи радість, то це завжди по-справжньому. А зрада там набуває неймовірних масштабів."

Справжніми в тилу залишаються дім та пам'ять. Після року відсутності у цій, позафронтовій реальності, Ярослав Пілунський поїхав з родиною на дачу. Коли сонце сховалось за горизонт, пішов на річку, де "тиша зіткана із тисячі звуків життя".

"Я ділюся своїми враженнями із загиблими побратимами - так, наче вони й досі поруч, наче дійсно сприймають все, що зараз сприймаю я. Підходячи до річки, відмічаю ідеальні для тіла температуру та вологість - і уявляю, який уїдливий жарт з цього приводу видає "Убер" із Херсона. Заходячи у воду, уявляю, як повз мене, розгоном з берега, наперегонки один з одним проносяться "Раста" з Києва з дредами, що розлітаються у повітрі, та "Наруто" з Маріуполя, чий дзвінкий голос щирого дитячого захоплення збурює навколишню тишу, і обидва одночасно зникають у вибухах води".