Патрик Василя Дмитрика як баланс емпатії: вимір політичного та особистісного аспектів.

Проєкт включає в себе глиняні фігурки, які виготовлені вручну (МКФ-2, Слов'янськ; ангоб, Часів Яр). Вони створені шляхом лиття з прототипів:

Т та, яка займає місце.

Ота людина, що знаходиться на місці.

Той, хто насолоджується відпочинком.

Той, що ховається

Той, хто відроджується

На моєму робочому столі стоїть фігурка воїна з котом на колінах (на пам'ять про співпрацю). Унікальна, адже серед різних прототипів в експозиції ви її помітите не одразу -- це такий щемкий момент інтимності, що розриває невиразну монотонність купи людей в уніформі. Власне, концепція -- значною мірою про наше звичне сприйняття армії як маси людей, які усталено приречені померти за нас у разі необхідності.

Зображення: Юлія Манукян

Цитата з проєктного стейтменту: "Війна об'єднує життєві шляхи різних людей в єдину точку". Додаткове пояснення – це про вразливість людського тіла, яке "вимушене підкорятися вимогам державної влади".

Абсолютно випадково ми почали огляд виставки саме з Patrix. Розташовані на плінтах, фігурки потужно забирають обидва простори -- фізичний та емоційний. Ефектна мультиплікація об'єктів і примушення до уважного придивляння, згинаючись майже до підлоги, роблять свою справу.

Зрозуміло, чому складається враження про черговий омаж Теракотовій армії. Але цей референс оманливий, ба більше, підважуючий в першу чергу саму знахідку, адже вона не обмежувалася військовими - там були танцівники, музиканти і птахи. Народження цього світу було даниною поетичній мрії першого імператора об'єднаного Китаю, Ціня Ши Хуан-ді, про створення потойбічного елізіуму. Власне, армія мала охороняти його від "мстивих привидів" тих, хто зазнав від нього поразки. І там немає жодного натяку на нівелювання - враховуючи ретельну деталізацію усіх фігур.

У проєкті Patrix йдеться про втрату індивідуальності, і це зовсім не в поетичному сенсі. Мої перші враження сформувалися під впливом двох відгуків - куратора попередніх проєктів Дмитрика, Кирила Ліпатова, та історика мистецтв Іллі Левченка на їхніх сторінках у Facebook. Вони підійшли до теми з, здавалося б, протилежних позицій: один розглядає це як жертву ідеологічної системи, а інший говорить про "некрополітики" та "нових святих" у контексті більш широкої "комунальної" трансцендентності. Проте, гірка іронія першого та піднесений настрій другого врешті-решт зливаються в точці жертовної сингулярності.

Снимок: Эла Бялковска, OKNO Studio для PinchukArtCentre/Награда PinchukArtCentre 2025

Відверто кажучи, тоді мені здалося, що позиція Ліпатова має певну "нагрівальну" складову, навіть маніпулятивно виглядає через свою відстороненість. Полярність коментарів під його постом стала корисною для глибшого розуміння проєктних меседжів, адже вона продемонструвала вражаючу контроверзію думок щодо складних аспектів "ентропії людяності". Це стосується, зокрема, зростаючого негативного ставлення суспільства до демобілізованих. Можна провести аналогію з відеодокументацією, що показує реакції людей на ці фігурки у публічних місцях: деякі обережно обходять їх, інші з цікавістю розглядають, а дехто просто штовхає їх ногами.

З моменту перших вражень пройшов час і жорсткість цього критичного погляду не видається вже такою... зверхньою. Але що я знаю про зверхність? Коментар про "забагато поту" повернув мене до реальності, де замість вдумливості панує вульгарний снобізм. Концептуальність тут -- це віра у work smart, not hard та бритву Оккама, потягнена з коучінгу.

Коментар редакторки відділу "Культура" "Української правди. Життя", Тетяни Пушнової, став тригером для обговорення: "У цьому проєкті я вбачаю інфантильне, некритичне відтворення стереотипу про державу, яка нібито опирається свободі та самовираженню, а також про колективні дії і війну. У порівнянні з цим, проєкт Євгена Коршунова ("Пил зцілює" - від ред.) виглядає набагато більш концептуально цікавим, адже він досліджує військо як простір для життя і свободи" (орфографія - авторська).

Я незабаром знову звернуся до порівняння двох підходів (концептуального та реконструктивного), а наразі спробую розібратися в ідеях Ліпатова.

Ритуалізована "некоренність"

Коли Ліпатов говорить про уніфікацію як основоположний принцип для формування ідеального комбатанта, який втілює етику жертовної громадянськості, він акцентує на тому, що "першими ж жертвами цих процесів завжди стає різноманіття досвідів і ідентичностей". Стереотипне поняття "незламність" (яке, як херсонка, викликає у мене неприязнь, адже ним маскується безсилля захистити моє місто від "жертовного" руйнування) справді набуває ознак громадянського культу, що вимагає від нас надлюдської витривалості, сприяючи агресивному осуду публічних проявів слабкості. Цей постійний тиск звинувачень у "зраді" стає ефективним інструментом спотворення поняття справедливості, руйнуючи критичне мислення, адже для жертовності ці категорії є зайвими. Для держави вкрай зручно не помічати контраст між очікуванням колективної незламності та індивідуальною вразливістю, що підживлює небезпечну напругу між цивільними та військовими.

Снимок: Эла Бялковска, OKNO Studio для PinchukArtCentre/Награда PinchukArtCentre 2025

Насправді, "некрополітичні" методи, що ґрунтуються на силі ритуалів, не є новаторським підходом. Щороку "9 травня" демонструє традиційні зразки подібних практик. Оксана Забужко пропонує нам утриматися від аналізу танатократичних "глибин" агресора, оскільки "там усе очевидно, як жандармський чобіт". Захід витратив чимало зусиль на ці дослідження, намагаючись, так би мовити, виправдати "загадкову російську душу". І нам не варто ускладнювати ситуацію — достатньо звернутися до творів Салтикова-Щедріна з його Глуповим, щоб зрозуміти витоки їхньої андрофагії.

Такі спрощення мають свій конвенційний сенс, оскільки сприяють підтримці патріотичного настрою. Проте це зовсім не зменшує важливості компаративістики при аналізі наслідування згаданих практик, що особливо чітко проявляється в сфері комеморації, яка, безумовно, містить елементи монументальної "радянщини".

Таким чином, технологічний процес виготовлення тиражованих виробів відображає цю безперервність: "Заповнення форми глиною, серії випалів у печі та уніфікація шлікером багаторазово імітують прототип суспільного очікування patrix" (Ліпатов). Ідея "всі тіла належать державі", що формує вертикальний погляд суспільства на військових, виявляється через різні форми деперсоніфікації — іконографію щоденних втрат, "безособові" маркери на військових картах, стандартизовані надгробки на військових кладовищах тощо.

З життя проекту

Крихкість об'єктів натякає на те, що їхнє життя у просторі галереї може бути нелегким. Неминучим є мимовільне биття фігурок -- що, звісно, закладено в концепцію, разом з резервним набором певних прототипів.

Василь Дмитрик висловив свої роздуми: "Цікаво, що найбільше страждає той, хто прагне відновитися, і знаходиться десь усередині, а не на видному місці. Здається, саме він найбільш стійкий, адже перебуває в нерухомому стані. Я також помітив, як на фігурках, що лежать на підлозі, повільно накопичується шар м'якого пилу. Деякі з них ще не до кінця висохли, і на їх поверхні з'являється майже кракелюр, помітний особливо в місцях з’єднання. Так, кліматична вразливість і технологічні недоліки, що проявляються з часом, надають глибокого символізму — байдужість тилу до військових подій в українському суспільстві відчувається навіть у "білому кубі". Це перегукується з відео, яке зафіксувало прояви або байдужості, або, навпаки, болісної реакції на власний "вандалізм"."

Втім, "биття" документується і наразі є "колекція" відповідних фотографій, які теж стають частиною проєкту.

Зображення: Юлія Манукян

"Галерейні та публічні простори фактично ідентичні. Паралель із ритуальною турботою - чи то про експонат, чи то про солдата - є цілком очевидною," зазначає куратор. "Моє особисте спостереження: деякі представники аудиторії сприймають цей проєкт як шаблон лівої критики. Вони зосереджені на ідеї Patrix стосовно привласнення тіла державою, яка його уніфікує та використовує, хоча насправді основна увага має бути направлена не на державу, а на тилове суспільство, де все більше помітний розрив між цивільними та військовими. Цей розрив намагаються замаскувати через лаковану поведінку, вдячність і відповідальність з обох сторін, але за цим приховується страх. І він проявляється різними способами. Наші реакції на травматичні події демонструють, як змінюються соціально прийнятні прояви емоцій - люди постійно потрапляють у "етичні" скандали, намагаючись нав'язати іншим своє уявлення про допустиме. Ці межі надзвичайно тонкі і постійно порушуються, так само, як і ставлення до військових - від "слава захисникам" до "їхня присутність на наших вулицях загрожує нашій безпеці". В інтерв'ю ветерани дедалі частіше зізнаються, що відмовляються від форми, оскільки їх сприймають як працівників ТЦК. І це також є лінією розлому."

Проект досліджує виснаження з обох сторін. На рівні "іншої" фізичності Дмитрик створив архетипи станів відпочинку та відновлення, які не потребують персоніфікації чи деталізації. Прототип з протезом відображає складнощі, з якими стикаються цивільні, намагаючись порівняти себе зі скаліченими воїнами. З'являються нові ритуали взаємодії та реагування, а обмеження природних реакцій і вимога адаптуватися до потреб цих людей стають подразниками для багатьох. Історично, Сталін вирішив проблему "самоварів" (так називали солдат без кінцівок), відправляючи їх на Валдай, щоб не псувати "переможну" картину. Це приклад дегуманізації, яку нам легко засуджувати, але чи є ми справді етично бездоганними?

Снимок: Эла Бялковска, OKNO Studio для PinchukArtCentre/Награда PinchukArtCentre 2025

Є ще один аспект, який варто врахувати. Коли ми обговорюємо дегуманізацію у контексті війни, зазвичай маємо на увазі ворога, як у випадку зі закликами типу "Знищуйте тарганів!" на радіо "Тисячі пагорбів" під час геноциду в Руанді. Проте така дегуманізація також стосується і військових. Для них тил часто стає чимось безособовим та безликим. Я спілкувався з багатьма солдатами, які відкрито висловлюють свою думку про тилових, сприймаючи їх як ресурс, з якого можна черпати допомогу: "Не хочете воювати? Ось і допомагайте". Це свідчить про споживацьке ставлення. Ми, до речі, спеціально розмістили всю експозицію на нижньому "поясі сприйняття", щоб підкреслити подібний погляд на армію. Така двостороння динаміка відносин, на жаль, сприяє не єдності, а взаємному відчуженню.

Вокабуляр "сакральної" уніфікації

На фоні сучасного політичного безглуздя ідеї Ліпатова органічно вписуються в дослідження лексичних практик в цій сфері.

За словами Скотта Шершоу, під час президентських виборів у США 2008 року обидва кандидати - Барак Обама та Джон Маккейн - відкрито висловили думку, що життя американських військовослужбовців в Іраку були змарновані. Проте згодом вони змінили свої висловлювання, підкресливши, що наші сміливі військові ... які здійснюють найвищу жертву.

Шершоу досліджує явище дискурсу воєнної пам'яті, яке "характеризується парадоксальною економікою оцінки: жертви минулих і сучасних конфліктів сприймаються як застава за незліченний фатальний борг... Чи не призведе передчасне завершення війни до "марнування жертв" тих, хто загинув? З одного боку, вважається, що безглузда жертва може бути знову сакралізована; з іншого боку, є думка, що вже віддана і вшанована жертва стає вразливою до подальшої десакралізації - усе було марно" (Час жертви: Дерріда проти Агамбена, 2011).

Зображення: Юлія Манукян

Це про спробу Аґамбена осмислити "остаточне усунення міфологеми жертвоприношення" через парадоксальну фігуру homo sacer, "священної людини", яку можна вбити, але не можна принести в жертву. І про тезу Дерріда, що навпаки, не може бути ніякого "поза" жертвоприношення. Коли йдеться про особу, що є одиницею військово-технічного розрахунку, треба мислити смерть як абсолютну втрату, що не підлягає жодному жертовному відродженню, яку ніщо ніколи не компенсує і не викупить.

Вшанування пам’яті після смерті є окремим аспектом. Ілля Левченко влучно помітив цю специфіку: "Перед рядами воїнів з'являються лише голови, безліч голів, які зрештою зникають. Святе воїнство на стародавніх іконах утворює щільну стіну, що простягається вшир і вглиб. Ця множина побудована на принципі редуплікації, де повторюються основні елементи слів з давніх мов. Тут повторюються голови святих з німбами, за якими слідують лише німби; а в випадку воїнства — поряд з кількома фігурами розташовані незліченні шоломи. Найвагоміша суперечність полягає у співвідношенні між суєтою, що зводиться до окремого, і святістю множини, яку можна досягти лише за рахунок виключення індивідуального. Гегель підносить цілісність до істини, тоді як Адорно перетворює це не лише на неістинне, але й на те, що руйнує саму суть життя.

Ті, що колись були в ряд на плінті, тепер скинуті, знищені та розкидані на підлозі, створюють нову множину — хаотичну пляму. І саме це падіння, або ж миттєвість після нього, відкриває нам не лише крихкість, а й показує, що "тиражність" може виявитися оманливою...

Ця цитата є прямою відсилкою до радикальної сингулярності за Аґамбена - яка є "майбутньою спільнотою" поза владними нормами та демонтажем ідентичностей, коли власне "я" має бути принесене в жертву.

Ці безкінечні ряди святих з німбами, що зникають за горизонтом, викликають роздуми: як маніпуляції з оцінкою значущості чи доцільності принесених жертв можуть стирати (десакралізація) і водночас відновлювати (ресакралізація) їхні німби? Це завдання для ідеологічної машини на всі часи.

Вимірювати приреченість військових — як у контексті смерті, так і в процесі "сходження драбиною Якова" в мирному житті — через призму емпатії, раціональної детермінації (економіка війни в аспекті людських ресурсів) чи політичної теології з її риторичними концепціями боргу та жертовності — це справа кожного. В будь-якому комеморативному дискурсі важливо "не знецінювати конкретні жертви, які індивіди щодня приносять з різних причин". Також варто уникати використання терміна "крихкість" у негативному контексті. Слід зазначити, що ця "крихкість" суттєво змінилася з моменту початку вторгнення, ставши критичною не лише до державного "зловживання", а й до самої себе.

Слід зазначити, що після скандальної "зустрічі на вершині" (Трамп проти Зеленського) рівень готовності до жертв значно зріс. Гідність все ще має вагу, і ми, у своїх білих пальтах, сповнені відрази до грубих ідеологічних штампів, можемо лише спостерігати, як стрімко розпадаються вчорашні уявлення про реальність.

Розширення досвіду

Ця відмова від політичного полону підкріплена концепцією "Маленьких прав" (тіла) Катерини Лісовенко, учасниці виставки. Вона зазначає, що зростання насильства та вбивств як звичної практики є наслідком посилення правих сил. Її кольорові "медальйони" символізують клітини, що існують за своїми власними законами, незважаючи на спроби "владного суверенітету" знищити їх задля досягнення високих цілей.

Спроба "музеєфікувати" фейсбучний звіт Євгена Коршунова з бліндажа виявилася невдалою. Нажаль, захоплення живою документацією втрачає свою силу внаслідок невдалої адаптації в галерейному середовищі, де стерильність простору знищує саму ідею імерсивності. Такий підхід виглядає "інфантильним", адже просте перенесення складної реальності призводить до втрати її основних ознак.

У цьому контексті виграють інші дві роботи, представлені на виставці. Інсталяція Михайла Алексеєнка "Мирний пейзаж неіснуючого музею" також має реконструктивний характер, але в більш витонченій формі. Відкриті "рани" на класичному паркеті і зловісна рама в стилі ванітас з білим полотном, на якому тонко виглядає чорна лінія, запрошують нас у потойбічний світ зруйнованих мрій. Це справжній "Шлях" до облівіону, який втілює реальність.

Василь Ткаченко, подібно до Вергілія, мандрує "живописними" краєвидами Маріуполя, спираючись на свої спостереження. Не потрібно занурюватися в підземелля, адже сучасне "інферно" розгортає свої фронти на поверхні ("Спроба 1, 2, 3...").

Зображення: Юлія Манукян "Спроба 1, 2, 3...", Василь Ткаченко, 2025

Зберегти те, що невловимо, напевно, є ключовим аспектом сучасного мистецтва. Проте ми вже не можемо обмежуватися "щоденниковим" форматом роздумів. Я згідна з Ліпатовим у тому, що індивідуальний досвід, яким нас "підживлювали" групові виставки з 2022 року, часто недостатній. Хоча проєкти, що фокусуються на досвіді однієї особи, безперечно, мають свою цінність, нині відчувається нагальна потреба в досвіді, здатному охопити широку аудиторію. Patrix Дмитрика є яскравим прикладом такого підходу.

Друга світова в українському кіно: пропаганда, білі плями і туманне майбутнє