Павло Шпегун висловився: "Ми перебуваємо в епоху бомбардувань і тривоги, і кожен з нас справляється з цим по-своєму."

Режисер і актор Павло Шпегун був удостоєний міжнародної премії Airone della Laguna на Венеційському кінофестивалі за свій перший фільм.

Режисер короткометражного фільму "Тиша", який отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі, Павло Шпегун, разом з продюсеркою Анною Яценко поділилися з "Детектором медіа" своїм досвідом створення цього проекту.

Звідки ж пішла концепція цього фільму? Що стало початковим імпульсом — образ, ситуація чи персонаж на ім'я Лука, або ж сама думка про випадкову зустріч двох чужих людей, яка раптово перевертає їхнє існування?

Павло Шпегун: Я вважаю, що в деяких аспектах та життєвих наративах українці мають багато спільного з представниками азійських культур. Я мав період, коли активно захоплювався японським, гонконзьким та корейським кінематографом. Особливо мене приваблювали сюжети випадкових зустрічей між людьми, які є типовими для азійських фільмів. Мене завжди цікавило досліджувати людську природу через концепції інь і ян, через контрасти, які переплітаються. Дві особи можуть бути абсолютно несхожими, але саме ця відмінність створює особливий зв'язок між ними та відкриває можливість зрозуміти себе через інших.

А ідея зробити головного героя стендапером виникла вже більше з нашої реальності. Ми живемо в ситуації, коли намагаємося сміятися і радіти навіть у дуже важкі часи. Стендап, театр і кіно саме зараз стали особливо популярними. На жаль, війна є одним із тригерів розвитку культури. Мені було цікаво помістити героя саме в цю реальність: людину, яка професійно змушена смішити інших, навіть коли сама перебуває не в найкращому стані.

Лука розпочинає свою розповідь з провального стендап-виступу, після якого зустрічає таємничу жінку. Чому для вас важливо було зобразити героя саме в цей момент невдачі та емоційної боротьби?

ПШ: Момент поразки робить людину особливо вразливою. Саме тому ця дівчина стає для Луки такою важливою. Вона єдина в аудиторії, хто сміється над його жартами. Для нього це маленький, але потужний сигнал: хтось його зрозумів. Це миттєво стає відправною точкою їхньої одноденної подорожі. Мені здається, Лука, як і кожен з нас, у цей момент шукає підтримки і прагне знайти щось спільне з іншою людиною.

-- Фільм поступово переходить від майже випадкового знайомства до духовного зв'язку між двома людьми. Як ви хотіли провести цю межу між фізичним потягом, емоційною близькістю та чимось, що вже можна назвати духовним досвідом?

ПШ: Я сумніваюсь, що між цими трьома станами можна провести чітку границю. Вони можуть плавно переходити один в інший, і багато в чому залежить від того, наскільки далеко кожен з них готовий зайти у цій інтимності.

У нашій історії герої ніби інтуїтивно приймають правила гри, які вибудовуються між ними просто по ходу цієї ночі. Фізичний потяг стає лише причиною познайомитися, але далі між ними виникає щось значно складніше. Мені особливо цікаві моменти, коли один із героїв намагається відкрити двері й піти далі, а інший ще пручається. А потім поступово піддається і теж робить крок назустріч. Саме в цьому русі, у постійному наближенні й віддаленні, і народжується їхній зв'язок.

Духовний досвід може виникнути не лише під час спілкування з іншою особою. Він може проявитися в будь-якій ситуації, коли здається, що час зупинився, і твоє сприйняття світу та ставлення до життя раптом зазнають змін. Такі миті часто приходять без попередження, і ми не можемо їх заздалегідь спрогнозувати.

Візуальна естетика фільму відіграє ключову роль у формуванні його атмосфери. Якими були ваші підходи до використання кольорової палітри, освітлення, просторових рішень і техніки зйомки, щоб відобразити поступові зміни у сприйнятті персонажів впродовж ночі?

ПШ: Це все робота команди. У нас була неймовірна команда, і візуальна мова фільму народжувалася разом із цими людьми.

Ми поступово ведемо глядача від суворого бару до затишного світу свічок, а потім – у безмежжя космосу і до фінального кадру. Цей маршрут був ретельно спланований, щоб глядач міг відчути історію не лише через гру акторів та їхні репліки, а й через навколишній простір і атмосферу.

Велике значення в цьому процесі мали оператор Михайло Любарський та художник-постановник Влад Одуденко. Вони стали ключовими фігурами у створенні цього світу та його поступового розвитку разом із персонажами. Для мене було важливо, щоб візуальний стиль не лише доповнював розповідь, а й ставав невід’ємною частиною її емоційного зростання.

Ознайомтеся також: Венеційський бієнале 2026: на перетині мистецтва, політики та сформованих етичних поглядів.

Дія розгортається здебільшого впродовж однієї ночі. Чи вважаєте ви цю ніч особливим простором, що виходить за межі буденного життя, де персонажі можуть вільно проявляти інші свої грані?

ПШ: Звичайно. Вночі люди часто відчувають свободу, яку не мають удень. Це ніби відкриває нові горизонти. Правила, що регулюють наше життя вдень, наче втрачають силу, і ми можемо дозволити собі бути трохи іншими.

Мені хотілося перетворити цю ніч на місце, де герої можуть дозволити собі те, на що, можливо, не ризикнули б у звичних умовах. Вони залишаються наодинці, і поступово між ними зникає та бар'єр, який спочатку намагалися зберегти для власної безпеки.

Дівчина продовжує бути таємницею як для Луки, так і для глядачів. Чому ви обрали не показувати її справжню сутність з самого початку? Наскільки важливо для вас, щоб глядач мав можливість сформувати своє власне враження про неї протягом певного часу?

ПШ: Ми так само у звичайному житті створюємо враження про людей, яких бачимо вперше. Ми не знаємо, хто сидить поруч із нами в барі, у театрі чи в тролейбусі. Чи ця людина втратила когось? Чи, можливо, завтра вона поїде на фронт захищати нас? Це наші реалії. І, на жаль, ми не можемо скасувати того, що в цій невідомості є певна романтика і величезний потенціал для творчості. Коли ми не знаємо, а лише здогадуємося, починає працювати наша уява. Ми самі створюємо людину, яку бачимо перед собою. А коли нарешті дізнаємося правду, відбувається, так би мовити, катарсис. Мені було важливо дати глядачеві можливість пройти цей шлях разом із Лукою, спочатку створити власний образ цієї жінки, а потім побачити, наскільки він відрізняється від реальності.

У стрічці спостерігається виразний контраст між комедійними елементами, що їх вносить Лука зі світу стендапу, та більш особистою, майже містичною атмосферою, що розгортається в подальшому. Яким чином ви впоралися з цим переходом від комедії до драми?

ПШ: Це також частина нашого існування. Сюрреалістичний парадокс. Ми переживаємо часи бомбардувань і тривоги, і кожен з нас знаходить свій спосіб справитися з цим. Ми можемо сміятися навіть тоді, коли звучить повітряна тривога і лунають вибухи. Містика, здається, проявляється саме в той момент, коли герої перестають жартувати і намагаються торкнутися особистих тем. Наче за захисним шаром гумору, який допомагає нам уникати реальності, раптом відкривається щось набагато більш суттєве.

Читайте також: Ваня не одягається в Prada.

Ми почали працювати над цим проектом з кожним актором ще до старту зйомок. Провели численні репетиції, на яких обговорювали деталі і шукали відповідний настрій. Завдяки чудовим акторам Іоланті Богдюн і Григорію Наумову, на мою думку, ми змогли знайти ідеальний підхід.

Я зазвичай досить скептично ставлюся до акторів, адже сам є одним з них. Я знаю, на що вони здатні, і довіряю їм, особливо коли сюжет стає для них близьким і важливим. Ця близькість виникає, коли вони намагаються зрозуміти своїх персонажів через власний досвід.

-- А як виникла назва фільму? Чому ви обрали саме цю назву і який додатковий сенс вона повинна відкрити для глядача після перегляду?

ПШ: Назва фільму була обрана з самого початку на честь головної героїні. Проте в процесі його створення вона набула нових значень. Справжня "Тиша" у нашому житті, напевно, відсутня. Проте іноді ми сприймаємо свої миттєві внутрішні відчуття як тишу. Наприклад, коли ми згадуємо про когось або щось значуще, що стало для нас важливим досвідом чи справило глибоке враження. Це може бути той момент, коли навколишній світ ніби завмирає, і ти залишаєшся наодинці зі своїми думками.

Крім того, у стрічці відсутній традиційний саундтрек. Вона спирається на те, що можна охарактеризувати як звуки "тиші": шум вулиць, вітер та інші природні і міські звуки. Значну роль у цьому відіграє звукорежисер Сергій Степанський. Таким чином, "Тиша" для нас стає не просто відсутністю звуків, а особливим внутрішнім станом, який кожен глядач може сприймати по-своєму.

Взаємини персонажів стартують як випадкове знайомство, але з часом вони починають ділитися думками та почуттями, які, можливо, навіть не наважувалися висловити. Як ви сприймаєте цю оповідь: як романтичну історію, шлях самовідкриття або як відображення людської потреби бути щиро зрозумілим іншими?

ПШ: Для мене цей фільм більше нагадує подорож у світ самопізнання. Ви дійсно влучно зазначили це у своєму запитанні. Персонажі поступово відкривають нові істини про себе, досліджуючи власну сутність протягом сюжету. Сподіваюся, що глядачі також проходять цей шлях разом із ними.

Проте, безумовно, це також історія про кохання. Лише, можливо, не в традиційному сенсі, коли ми слідкуємо за еволюцією романтичних стосунків між парою. Мене більше цікавить момент, коли між людьми виникає справжня інтимність, коли вони раптом починають розкривати один одного на глибшому рівні, ніж сподівалися. Тут переплітаються самопізнання, бажання бути поміченим, близькість і кохання.

-- Як режисер і продюсерка, чи по-різному ви спочатку бачили цей фільм? Чи були під час роботи моменти, коли виробничі рішення -- кастинг, бюджет, локації або монтаж -- суттєво змінили початкове бачення історії?

ПШ: Насправді, ключова зміна відбулася лише на початковому етапі. Спочатку головний персонаж планував бути кіномеханіком, але ми з продюсерами Анною та Вовою Яценками вирішили, що це варто змінити. Образ кіномеханіка виявився занадто романтичним для нашої історії, а сьогодні ця професія майже вимерла. Аня та Вова — дійсно неймовірні продюсери. Вони не лише професійно займаються продюсуванням, але й самі є митцями. Їхня пристрасть до роботи надихає всіх навколо.

Вони настільки майстерні, що багато аспектів були враховані ще на етапі планування. Завдяки цьому, під час виробництва нам не доводилося постійно коригувати початкову концепцію через непередбачувані ситуації. Ми мали чітке уявлення про те, що і чому робимо, що дозволило команді зосередитися на реалізації фільму.

Анна Яценко: Дійсно, найбільші зміни відбулися на етапі кастингу. У першій версії презентації, яку я отримала від Паші, були запропоновані інші актори, ніж ті, що з'являються на екрані сьогодні. Паша був впевнений у здібностях цих артистів втілити своїх героїв. Однак ми, як продюсери та фахівці, запропонували йому переглянути стратегію відбору. Для такої інтимної історії важливо було провести живий кастинг. Саме завдяки цьому процесу ми змогли знайти персонажів, які по-справжньому вдихнули життя в цю розповідь, зробивши її емоційною та щирою.

Щодо бюджету, то тут нічого не змінилося: яким його заклали на початку, таким він і залишився. Ми вміємо знімати так, щоб вкладатися в бюджет, і для нас це важлива частина продюсерської роботи.

Ми справді вдало обрали місце для зйомок. Познайомившись з чудовим власником "БарменДиктату", ми отримали можливість знімати там у вихідний. Завдяки цьому ми змогли створити інтимну та естетично привабливу історію, а сама локація значно підкреслила атмосферу фільму.

Процес монтажу зайняв у нас чимало часу. У нашій практиці ми зазвичай діємо так: спочатку створюємо майже остаточну версію фільму, а потім залишаємо її на місяць або півтора. Після цього повертаємося до роботи з новими враженнями. В цей час ми перестаємо бути "включеними" в проект, як це відбувається щодня, і можемо оцінити матеріал з точки зору глядача. Це дозволяє нам краще зрозуміти, чому обираємо ті чи інші кадри, а також визначити, що дійсно працює в наративі.

Отже, наше сприйняття фільму залишилося незмінним. Ми почали з чітко прописаного сценарію і дотримувалися його під час роботи. Єдине, що ми внесли під час зйомок, це фінальні репліки в історії. Коли глядачі побачать нашу стрічку, я впевнений, що вони відчують, як цей заключний акцент підсилює емоційний вплив фільму.

Співпраця з Пашею була дійсно легкою. Він справжній професіонал, чудово взаємодіє з акторами, має відмінне чуття до мізансцен і вміє їх ефективно організувати. Тому ті два з половиною дні зйомок, які ми провели разом, стали для мене справжнім задоволенням.