Пекло для державних службовців: як оформлення церкви на Львівщині призвело художників до судового розгляду.

Митці зобразили своїх сучасників в пекельних ландшафтах, що викликало незадоволення у представників влади.

Церква в селі Бутини, розташованому в Шептицькому районі, колись привертала увагу всієї Галичини. Художники, які прикрашали її інтер'єр, опинилися на лаві підсудних через зображення представників влади в пекельних сценах. Деталі історії цього храму було опубліковано на сайті місцевої громади.

Маленьке село Бутини, що знаходиться на півночі Львівської області, відоме з принаймні 1535 року. Воно розташоване на берегах річок Рата та Біла, на шляху між Великими Мостами та Равою-Руською. Церква, яку присвячено Архангелу Михаїлу, була зведена в XIX столітті видатними митцями. Проект цього храму розробив архітектор Сильвестр Гавришкевич у 1879 році, а його оздобленням займався Корнило Устиянович. Фінансування робіт забезпечила дідичка села Людвига Незабитовська.

Муровану церкву в Бутинах зводили вдруге.

Цікаво, що первісний храм був зведений на два роки раніше, однак, ймовірно, через інженерні недоліки він обвалився. Після цього розпочали нове будівництво, але нова церква вже не мала куполів. Ця безбанна церква, оздоблена елементами класицизму, має вмурований в фасад старовинний хрест та таблицю німецькою мовою, які датуються початком XIX століття.

У 1892 році художник Корнило Устиянович розпочав роботу над розписами церкви та створенням іконостасу. У цьому проекті йому надавали допомогу Степан Томасевич і Прокіп Мартинюк. Однією з його важливих робіт була сцена "Страшний суд", яку він зображував на хорах.

Сцена Страшного суду була перероблена.

Згідно з інформацією на веб-сайті громади, художнє оформлення бутинської церкви стало предметом жвавих обговорень по всій Галичині.

Згідно з народними уявленнями, всі, хто виступав проти українців, автоматично вважалися грішниками і мали потрапити до пекла. Так, у цьому пекельному місці опинилися війт, крамар (жид), а також деякі селяни, яких називали хрунями — людьми, які за невелику винагороду продавали свій голос. Там також були представники польської адміністрації, що мали при собі відповідні державні атрибути, а серед них, нібито, навіть сам намісник Галичини, граф Голуховський, - зазначається на сайті громади.

Після того, як стали відомі доноси, чутки про церковні розписи почали ширитися й досягли жовківського старости. Зображення чоловіка в конфедератці, що потрапило до пекла, викликало негайну реакцію з боку місцевої адміністрації. Для розслідування ситуації була створена експертна комісія, яка ретельно аналізувала нові твори живопису. Степан Томасевич відвідував село вночі, щоб замалювати певні фрагменти розпису. Зрештою, справа потрапила до львівського крайового суду, і художники опинилися на лаві підсудних.

На судовому процесі захистом художників виступав знаний адвокат Кость Левицький, який згодом став головою Державного секретаріату ЗУНР. Розгляд справи тривав приблизно два тижні і був широко висвітлений у газеті "Діло". Протокол свідчив про те, що "в пеклі є встановлений котел, під яким селянин з диким виразом обличчя підкладає вогонь. У котлі смажаться постаті: чоловік у конфедератці, потім у шапці, що нагадує урядовий кашкет, а в кінці - чоловік без головного убору з оголеним обличчям; ці персонажі є типовими та вже з першого погляду представляють польського шляхтича, чиновника та священика. Над котлом кружляє упир, який несе в кігтях ковбасу та пляшку горілки, а поряд із котлом стоять переслідувані нечистою силою: селянин з бочкою горілки та єврей з грошима."

Сторона обвинувачення наполягала на тому, що "сей образ має зміст політичний і тенденційний" і "має ціль підбурити мешканців до неприязних сторонництв і взбудити ненависть".

Корнило Устиянович пояснив, що створював свої малюнки, спираючись на традиційні зразки, в яких пекло відображалося як місце для тих, хто не відповідав суспільним стандартам. Він наводив як приклад "Страшний суд" Мікеланджело та інші подібні твори. В результаті, ситуація для художника завершилася на позитивній ноті.

У радянські часи в церкві служили священики РПЦ. У 1960-х роках там поновили живопис.

До слова, у фасад церкви вмурували кам'яний хрест 1806 року і надгробну плиту австрійського урядовця 1807 року. На таблиці є напис німецькою: "Тут спочиває Генріх Кізель з Ігельштайна, цісарсько-королівський старший лісничий, який на 41-му році свого життя помер 6 жовтня 1807 року. Присвячено його синами". А пам'ятний хрест перед входом засвідчує, що перша дерев'яна церква там стояла ще в 1564 році.