Перша війна нового формату: чому Росія зазнала поразки в боротьбі за Крим і яке відношення до цього мають британські технології.

Росія втручається у внутрішні справи сусідньої країни, прикриваючись захистом культурно спорідненої меншини. Коли стикається з потужним опором, вона розпочинає військову інтервенцію, сподіваючись на "легку прогулянку" та анексію територій слабшого сусіда. Однак, у відповідь на її дії, найбільші світові держави запускають військову операцію проти самої Росії, прагнучи захистити "хвору людину Європи". Крим стає центром цих подій. Фокус аналізує причини та історичні наслідки Кримської війни.

Незважаючи на риторику Кремля, яка намагається звести конфлікт із "англосаксами" до глибинних історичних коренів Росії, варто зазначити, що ця країна, в будь-якому її вигляді, жодного разу не вела війну в класичному розумінні з США. Щодо Великої Британії, то Російська імперія зіткнулася з нею в безпосередньому військовому протистоянні лише раз, і це трапилося 172 роки тому на території сучасної України.

Середина ХІХ століття відзначалася домінуванням Росії в Європі. У рамках системи, встановленої на Віденському конгресі 1815 року, ключові рішення на континенті ухвалювалися країнами Священного союзу — Росією, Австрією та Пруссією. Ці три держави контролювали європейську політику, тоді як Велика Британія, розташована на своєму острові, забезпечувала баланс у світовій арені. Франція, після поразки в Наполеонівських війнах, залишалася в стані приниження та політичної нестабільності.

Однак 1848 рік став переломним моментом, коли народи Європи піднялися проти гноблення та застарілого консервативного режиму. Росія, у свою чергу, виступила в ролі основного "жандарма", прагнучи придушити рухи за свободу та покращення прав людини. Зокрема, вона допомогла зламати повстання угорців, які боролися за незалежність від свого союзника, Австрії. У багатьох країнах революції завершилися успіхом, і на політичну арену вийшли демократичні уряди (хоча сьогодні їх можна швидше охарактеризувати як олігархічні). Це сприяло зближенню багатьох європейських держав з Великою Британією, де подібний політичний устрій закріпився ще наприкінці XVII століття.

У тодішній столиці Санкт-Петербурзі не бажали визнавати нові реалії й продовжили просувати свою повістку на регіони, які вважали належними до своєї сфери інтересів. Такими росіяни вважали території Османської імперії - колись грізної сили, яка тепер вважалася "хворою людиною Європи".

Росія застосувала перевірену стратегію, яку раніше використовувала проти Речі Посполитої, намагаючись захистити православних, що проживали на території Порти. Зокрема, Росія втрутилася в суперечку щодо контролю над доступом до Святих місць у Єрусалимі, наполягаючи на зміцненні впливу місцевої православної громади. У Стамбулі сприйняли це втручання як загрозу власному суверенітету. Це призвело до спалаху конфлікту, що знову ж таки стало причиною російсько-турецької війни.

Протягом останніх півтора століття Російська та Османська імперії пережили безліч військових конфліктів, які завжди мали схожий початок - малий інцидент, що переростав у масштабну війну. Після невдалого Прутського походу 1711 року Росія почала систематично здобувати перемоги у цих війнах. Кожна з цих успішних кампаній приносила Росії нові території, що зрештою дозволило їй укріпити свої позиції на Кавказі, а також у Східному та Північному Причорномор'ї. Тепер, в Санкт-Петербурзі, російські лідери прагнули встановити контроль над Західним Причорномор'ям, а також, можливо, реалізувати давню амбіцію російських монархів - захоплення Константинополя, який завжди вважався серцем світового Православ'я.

План був досить простим: Росія, яка мала армію з значно більшим потенціалом, повинна була розгромити війська Порти та знову завоювати нові території, вириваючи їх із рук хворої імперії. Однак у Зимовому палаці не врахували нові геополітичні реалії, що виникли в Європі після буремного 1848 року. На заході континенту сформувався консенсус, спрямований на зупинку російської експансії та надання допомоги слабшим супротивникам Росії. Революційні події зблизили Велику Британію і Францію, яка прагнула покласти край спадщині Наполеонівських війн і повернутися до лав "могутніх світу". Цікаво, що тоді у Франції правив Наполеон, племінник того самого імператора, який боровся з Росією у 1812 році.

Велика Британія вступила в "велику гру" з Росією - це було протистояння двох найпотужніших імперій за домінування на європейському континенті та у світі. Професор військово-морської історії Лотон в Королівському коледжі Лондона, Ендрю Ламберт, вважає цю конфронтацію своєрідним прологом до Холодної війни, яка розгорнулася між СРСР і США через століття. Таким чином, у Лондоні не мали наміру допустити Росію не лише до Близького Сходу чи Дарданелл, а й навіть до устя Дунаю.

Таким чином, у турків несподівано з'явилися потужні союзники в можливому конфлікті з Росією. Коли влітку 1853 року російські війська розпочали наступ у регіоні Подунав'я, захопивши території Молдавії та Валахії, які мали васальне підпорядкування Османській імперії, до Стамбула прибув англо-французький флот. У жовтні того ж року, під підтримкою британців і французів, турецькі сили оголосили війну Росії та розпочали наступ на російські позиції на захоплених землях.

Така відвага та рішучість турків здивувала багатьох, але все ж російська армія була могутнішою як на суші, де вона здійснювала наступ окрім Подунав'я ще й на Кавказі та на морі, що довела, розгромивши турецький флот біля його ж власного морського порту у Сінопській битві.

У зимовий період 1854 року британсько-французький флот змінив співвідношення сил у Чорному морі своїми стратегічними маневрами. У березні того ж року Велика Британія та Франція оголосили війну Росії, погрожуючи висадкою десанту на території Подунав'я. Цей ультиматум змусив Росію піти на компроміс, і за посередництва Австрії вона відкликала свої війська з Валахії та Молдавії. Натомість австрійські війська були введені на ці території як посередники між конфліктуючими сторонами. Проте союзники не були готові обмежитися лише цими кроками і, врешті-решт, вирішили здійснити сухопутну висадку проти російських сил, але вже не на Подунав'ї, а на півострові Крим.

Восени 1854 року британсько-французькі війська здійснили десант на північно-західному узбережжі Криму, розпочавши наступ на Севастополь. Під час першої з трьох ключових битв цієї війни, що відбулася на річці Альма, стала очевидною перевага британців у якості озброєння. Російські гладкоствольні мушкети значно відставали від нарізних гвинтівок союзників за дальністю та точністю. В результаті російські військові були змушені відійти до Севастополя, де вони мали чисельну перевагу в артилерії. Так почалася 349-денна облога міста. Для росіян це подія стала символом героїзму, проте з української перспективи, ця війна велася на території України за іноземні інтереси і супроводжувалася величезними втратами серед цивільного населення, що частково було наслідком невмілого та байдужого керівництва російських сил.

У ході тривалої облоги Севастополя, який був основною військово-морською базою Російської імперії у чорному морі із претензіями на вихід у Середземномор'я, відбулися дві інші найбільші сухопутні битви війни - Інкерманська та Балаклавська. Це були спроби контрнаступу росіян восени 1854 року, метою якого було розірвання кільця облоги. Вони виявилися невдалими і тоді розпочалася війна на виснаження. У січні до союзників приєдналася Сардинія, як прислала десять тисяч військових до Криму. Севастополь у ході облоги піддавався шістьом потужним бомбардуванням збоку союзного флоту. Врешті російські війська ще після кількох невдалих спроб зняти облогу евакуювалися із Севастополя, затопивши кораблі, пришвартовані у місцевому порту.

Загальні втрати обох сторін перевищили дві сотні тисяч людей, причому більшість із них були росіянами. Приблизно половина військових загинула не на фронті, а через хвороби та складні погодні умови.

Росіяни вирішили "відігратися" за поразку на своїй основній військово-морській базі, здобувши турецьку фортецю Карс на Кавказі, що коштувало їм значних втрат. Натомість британці стали атакувати російські бази в Балтійському, та Білому морях, а також на Тихому океані.

Хід війни визначила позиція Австрії, яка у січні 1856 року пред’явила Росії ультиматум. Суть його полягала в тому, що Росія повинна або погодитися на мирні переговори, або ж Австрія приєднається до союзників у війні. Усвідомивши, що вести війну проти більшості потужних держав Європи немає сенсу, в Санкт-Петербурзі вирішили укласти мир, який був підписаний у Парижі 28 березня 1856 року.

Значущим моментом є те, що під час війни уряди обох основних держав, залучених у конфлікт, зазнали змін. На початку 1855 року в Росії помер імператор Микола I, а його син Олександр II зіткнувся з серйозними викликами як на фронті, де його армія зазнавала труднощів у виконанні поставлених завдань, так і в тилу. Зокрема, на українських землях почали спалахувати повстання селян, які відмовлялися від мобілізації до царської армії, вимагали скасування кріпосного права. Ці селянські виступи увійшли в історію під назвою "Київська козаччина". Іншим значним соціальним рухом став "похід за свободою до Таврії". Серед українських селян та інших верств населення поширювалися чутки про те, що цар нібито особисто видає вільні документи (свідоцтва про звільнення з кріпацтва) всім, хто добереться до Криму. Це викликало справжній соціальний вибух, і уряд змушений був залучити додаткові війська для відновлення порядку.

У Великій Британії вперше зіткнулися з усіма "особливостями" інформаційної війни. Кримська війна стала новаторською, оскільки військова журналістика відіграла в ній значну роль. Кореспондент "Таймс" Вільям Рассел вирішив не узгоджувати свої матеріали з британським військовим командуванням і надсилав телеграми, які правдиво відображали ситуацію на фронті. Він і його колеги доповнювали свої репортажі фотографіями, зробленими на полі бою, у військових шпиталях та інших місцях, де перебували солдати.

Британське суспільство було вражене жахливими умовами, в яких перебували їхні військові. Численні волонтери поспішили на допомогу своїм солдатам. Найбільш відомою серед них стала Флоренс Найтінгейл, яка за власні кошти та зібрані пожертвування організувала альтернативний шпиталь для поранених. Її діяльність згодом стала взірцем для військового медсестринства в західних арміях.

Громадське обурення врешті призвело до розпаду керівної коаліції у парламенті (Британія вже тоді була конституційною монархією) та падінням уряду графа Джорджа Абердина. Замість нього прем'єр-міністром став лорд Генрі Пальмерстон, той самий автор концепції про відсутність постійних друзів та вічність інтересів Великої Британії.

Новий уряд зробив революцію у питаннях військової логістики та медичного обслуговування поранених. Для армійської логістики стали застосовувати найсучасніші на той час технології - пароплави та паровози. З цією метою навіть було збудовано залізницю неподалік Балаклави. Відтак поранених евакуйовували з поля бою максимально швидко. Далі їх транспортували пароплавами на Батьківщину. Натомість звідти тими ж пароплавами та залізницею швидко доставлялися окрім боєприпасів ще й теплі речі, ліки та інші настільки необхідні для виживання військових продукти. Ці заходи дозволили суттєво знизити рівень небойових втрат серед британської армії і наступну зиму 1855-1856 років британські війська пережили значно краще.

Ключовим аспектом Паризького договору стало те, що він майже не змінив існуючі кордони. Навпаки, учасники конфлікту повернулися до своїх довоєнних позицій. Зокрема, російські війська залишили Карс, за контроль над яким вони заплатили високу ціну в людських життях. Основу угоди складали геополітичні рішення, серед яких були гарантії територіальної цілісності Османської імперії та демілітаризація Чорного моря. Російській і Османській імпері дозволялося зберігати обмежену кількість військових суден у цьому регіоні. Одним із найважливіших аспектів стало відкриття Дунаю і Чорного моря для торгових шляхів, що зняло всі обмеження на переміщення торгових суден у цих водах. Це сприяло активізації міжнародної торгівлі в даному регіоні. Протягом наступних десятиліть британські та французькі інвестиції почали активно проникати в Росію, і, зокрема, на територію сучасної України, що дозволило підприємствам колишніх ворогів в цій війні відкривати тут свої представництва.

Цікаво, що де-юре переможниця війни Османська імперія насправді втратила контроль над своїми водними шляхами та рікою Дунай. Це ілюструє ціну, яку доводиться сплачувати за війну, що ведеться силами інших, адже без підтримки європейських союзників Османська імперія не мала б жодних можливостей для протистояння Росії.

Паризький договір був нівельований після поразки Франції від Пруссії у 1871 році. Тоді Росія почала знову посилювати свою військово-морську базу у Севастополі. А ще через шість років спалахнула нова російсько-турецька війна у ході якої Великобританія та Франція "забули" про свої гарантії Османській імперії, тож останній довелося шукати нового протектора в особі Німецької імперії.

Загалом Кримську війну називають першою війною нового типу, де ключову роль відіграють військові технології, зв'язок та логістика. Саме перевага в цих аспектах дозволили союзникам здобути перемогу над Росією. Також у ході цієї війни проявили себе інформаційні технології, які формували громадську думку в тилу демократичних держав, де цінність життя вояків була абсолютною. Вже у наступному столітті цю особливість демократичного устрою стануть використовувати авторитарні режими у протистоянні зі могутнішими європейськими державами.

Для України Кримська війна була зовнішнім конфліктом, незважаючи на те, що бойові дії проходили на її землях. Під час облоги Севастополя загинуло близько 25 тисяч українців, які служили в царській армії. Війна призвела до важливих реформ у Російській імперії, включаючи скасування кріпацтва та рекрутського набору, проте ситуація на територіях, контрольованих Росією, залишалася вкрай складною.