Під контролем. Як документальний фільм "Спеціальна операція" зафіксував російську анексію Чорнобильської АЕС.

Цієї суботи, 8 листопада о 18:00, у київському Будинку кіно відбудеться безкоштовний показ нового фільму Олексія Радинського під назвою "Спеціальна операція". Стрічка готується до своїх міжнародних дебютів: вона буде представлена на фестивалі Escales Documentaries у Франції, на Scanorama у Литві та на Experimental Superstars у Сербії. Крім того, в кінці листопада фільм можна буде побачити у DCCC в Дніпрі.

"Спеціальна операція" – це документальний фільм, що базується на записах з камер відеоспостереження, які зафіксували події російської окупації Чорнобильської АЕС у лютому 2022 року.

Для УП.Культура про стрічку та важливість її показу розповідає кінооглядач Алік Дарман.

2025 був насичений українським документальним кіно, і наразі важко сказати, які саме стрічки стануть маркерами цього року. Можливо, знову Мстислав Чернов, що відкривав фестивальний рік на Sundance з "2000 метрів до Андріївки". А може, гучні "Стрічка часу" Катерини Горностай або "Мілітантропос", знятий колективом Tabor Production. Цікаво, що всі вищезгадані фільми мали українську прем'єру на кінофестивалі Docudays UA. Він намагається акумулювати всю українську документалістику. І, певно, наш глядач насамперед запам'ятає документальне кіно саме завдяки фестивальній програмі.

Побачити ж "Спеціальну операцію" Олексія Радинського на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі, замість Docudays UA, було чимось нетиповим. Втім, ОМКФ уже не дотягує до притаманної йому "лакшері"-планки, а перетворюється на демократичний фестиваль і демонструє кіно на будь-який смак: від відвертого комерційного "шлаку" до суто фестивального кіна та серйозних ретроспектив.

Новий фільм Радинського "Спеціальна операція" став яскравим доповненням фестивалю. Хоча зал був переповнений, медіа не приділили фільму достатньої уваги. Інформації про прем'єру на Берлінському міжнародному кінофестивалі було значно більше, ніж про нещодавній показ на Одеському міжнародному кінофестивалі. Українські глядачі можуть просто не дізнатися про наступні screenings, що може завадити їм потрапити на них. Безперечно, існує певне перенасичення, адже української документалістики дійсно дуже багато. І хто згадає про гучну прем'єру "Спеціальної операції", що відбулася в лютому в Берліні? Ми це зробимо.

Світова прем'єра "Спеціальної операції" відбулася на Берлінському міжнародному кінофестивалі в рамках незалежної програми Forum Expanded, яка відзначається своєю унікальною селекцією, що сприяє експериментам з формою та розмірковуванням про кіно як мистецтво. У цій програмі також активно обговорюються фільми та їхній зміст. Ця подія стала гідним визнанням для Олексія Радинського, який створює політичне документальне кіно на високому рівні, а "Спеціальна операція" є його найзначнішим експериментом у формі на сьогоднішній день.

"Спеціальна операція" є продовженням двох попередніх короткометражних робіт автора. Зокрема, йдеться про "Чорнобиль 22" (2023 рік) — першу роботу режисера після початку повномасштабної агресії, що висвітлює захоплення ЧАЕС російськими військовими. У повнометражному фільмі Радинський детальніше досліджує цю частину російського вторгнення, і залишається незрозумілим, скільки ще стрічок буде створено для аналізу цього конкретного історичного моменту.

Однак стрічка піднімає ще одну важливу тему, що стала основою для роботи "Там, де закінчується Росія" (2024 рік) — деколонізацію. Ця попередня робота режисера була створена шляхом монтажу старих документальних стрічок епохи Київнаукфільму, архівом якого Радинський займається разом з командою Kinotron. У "Спеціальній операції" ідея деколонізації вже закладена в самій назві. Радинський майстерно перетворює евфемізм, вигаданий російською пропагандистською машиною, використовуючи цю мем-фразу проти її творців.

Якщо розглядати жанр, то "Спеціальна операція" найбільше нагадує фільми в стилі found footage, оскільки він побудований виключно на матеріалах з камер відеоспостереження, знятих працівниками ЧАЕС і дивом збережених під час окупації. Це монтажний фільм, у якому рішення режисера відіграють ключову роль. За умови співпраці з професійним монтажером і якісним звуком, можна створити, вибачте за пафос, "істинний кінематограф".

Не зважаючи на те, що у фільму відсутній сюжет в класичному розумінні, він розповідає історію окупації: від приїзду російських солдатів та їхнього освоєння на території до програшу битви за Київ, яка точиться за кілька десятків кілометрів, і втечі з чорнобильської зони. Глядач тут ототожнюється з працівником станції, який, ніби крізь шпаринку в жалюзі, спостерігає за тим, що відбувається на вулиці. Він побачив не все, але й цього достатньо.

Режисер монтажу "Спеціальної операції" Тарас Співак весело зауважив, що перегляд фільму можна порівняти з "симулятором охоронця" ЧАЕС. У цій жартівливій репліці приховано чимало істини та глибоких змістів. Навіть коли ми дивимось документальне кіно, ми прагнемо ідентифікувати себе з кимось. Найзручніше, звісно, з персонажем. Однак важко знайти щось більш безособове, ніж записи з камер відеоспостереження. У кінематографі такі сцени зазвичай відсутні, коли, наприклад, детективи розпочинають розслідування. Або ж їх знищують злочинці перед скоєнням злочину — і глядач бачить передбачуване зображення, яке раптово обривається пострілом. Останній приклад ближчий до фільму Радинського, але йому вдається надати записам з камери спостереження сенс, що виходить далеко за межі жанрових штампів.

Якщо говорити про українську воєнну документалістику, то роль охоронця виглядає досить захопливою. У цьому контексті камера виступає не лише як інструмент, а й як своєрідний охоронець — продовження самого охоронця, своєрідна зброя. Саме завдяки камерам були зафіксовані дії агресорів, а кінематографічні роботи стали свідченням воєнних злочинів (варто згадати про оскароносний фільм "20 днів в Маріуполі", який є яскравим прикладом). Камера може стати потужною зброєю, особливо якщо зафіксовані на ній обличчя виявляться перед судом або в могилах. Проте "Спеціальна операція" — це не просто документальний фільм чи "докази для Гааги". Це, перш за все, приклад експериментального повнометражного кіно, що є рідкісним і цінним явищем у сучасній українській кінематографії.

Цей фільм пропонує несподіване переживання - він приносить спокій. Він надає відчуття безпеки, адже камера створює бар’єр між тобою та російським солдатом. Ти можеш бачити їхні обличчя, тоді як вони не знають, як виглядаєш ти. Вони стають для тебе не більше ніж шкідливими комахами, що вторглися у твій простір. Ти спостерігаєш за ними через збільшувальне скло. Але це не "Мирні люди" Оксани Карпович, яка перевертає наратив із пральними машинами на обсерваційну документалістику.

"Спеціальна операція" не має на меті розкрити суть росіян — це питання вже стало зрозумілим. Фільм, спостерігаючи з відстані, фокусується на подіях перших місяців, а Радинський майстерно використовує дистанцію та пустоту. Звичайно, спокійна атмосфера стрічки може перетворитися на страх безсилля — адже ти не в змозі змінити те, що сталося кілька років тому. У певному сенсі, "Спеціальна операція" показує, що нам трохи пощастило: у регіон, наповнений ядерною небезпекою, прийшли люди зі силою, але без почуття відповідальності — військові злочинці, які самі не усвідомлювали, яку загрозу вони становлять не лише для нас, а й для себе. Фільм виступає як застереження та меседж для західного глядача: Росія майстерно маніпулює темою ядерної зброї, але, окрім маніпуляцій, вона також здійснює окупацію атомних електростанцій.

У картині Радинського збігається дивовижний баланс між медитативною камерою та жахом того, що відбувається в кадрі. З іншого боку, у фільмі більше повітря, ніж людей, бо камери спостереження фіксують усе - їхня статичність не дає вибору, який має кінокамера в руках оператора. Баланс сил підтримують вітер, сонце, дощ, сніг, собаки, день і ніч, погодні зміни. Аж згадуються новини, як росіяни рили окопи в чорнобильських лісах, де земля пройнята радіацією.

Іноді камера фокусується на росіянах, вловлюючи деталі їхніх облич у крупному плані, або ж слідкує за їхнім пересуванням коридорами. Проте це не оповідь про майбутні покарання чи помсту, а також не є пропагандою. Аудіо зйомки у фільмі набагато важливіше за будь-який візуальний елемент: воно повторюється і звучить невпинно. Поки камера знімає, ми також рухаємося. Коли камера функціонує, ми спостерігаємо за небом – воно красиве, яскраве, з мальовничими заходами сонця над ЧАЕС, але, на жаль, не можемо оминути й образи загарбників.

Експеримент Радинського завершився успіхом. Полотно, створене з безликого матеріалу, перетворюється на жахливу та захоплюючу пригоду в кабінеті охоронця, який водночас виступає як заручник і спостерігач. Кінематограф, що базується на вуаєризмі, є його найяскравішою особливістю. А "Спеціальна операція" – це кадри, які ніколи не повинні були потрапити в очі глядачів, зображуючи події, що не мали відбутися.

Малоймовірно, що фільм отримає широкий прокат у кінотеатрах або буде номінований на нагороди. Проте його варто побачити та запам'ятати, адже він виділяється на фоні інших українських документальних стрічок, які дедалі більше починають повторюватися. У "Спеціальній операції" є багато простору для роздумів, навіть коли камера активно фіксує об'єкти уваги. А Радинський вміє перетворювати на цікаве кіно навіть на перший погляд звичайнісінький матеріал.