"Якби я не вирушила на фронт, то відчувала б себе значно гірше," – ділиться режисерка та небінарна особа Антоніна Романова, розповідаючи про чотирирічний військовий досвід.

-- Для мене війна почалася у 2014 році, -- говорить Антоніна. -- І це дуже важливо. На той час я була у рідному Криму, Сімферополі. Намагалася чинити якісь опір російській окупації, анексії. А вже 25 лютого 2022 року я вступила до армії як доброволиця, тож невдовзі буде чотири роки, як я тут. Звичайно, час від часу я відчуваю втому. Хоча мені здається, це почуття не залежить від того, чи ти в армії, чи ні. Вся Україна втомлена. Але немає іншого варіанту, можливості відпочити -- ми маємо дотиснути ворога та вже потім думати, що робити далі.

-- І всі ці розмови про химерне перемир'я...

-- Імовірно, у якихось інших підрозділах побратими говорять про таку можливість. Але у нас я цього не спостерігаю. Війна йде, ворог тисне, ми його відбиваємо -- нічого не змінюється. Десь там йдуть переговори, але вони не впливають на ситуацію, в якій ми знаходимось ось тут. На фронт впливає ситуація, до прикладу, зі "Старлінками". А переговори -- ніяк. Війна буде ще довго, тому будувати ілюзії не раджу. Нам ще йти та йти...

20 лютого 2014 року анексія Криму стартувала саме з Сімферополя. Чи пам'ятаєте ви цей день?

Безумовно. З ранку почали пересуватися російські танки, а війська почали зосереджуватися у Сімферополі. Напередодні відбувся мітинг біля Верховної Ради Криму, де я також була разом із представниками кримськотатарського народу. Ми намагалися витіснити проросійських активістів з площі, і це нам вдалося, оскільки нас було більше. Це важливий момент, на якому я завжди акцентую увагу: нас було більше! Але вночі в місто увійшли російські військові, які захопили будівлю Верховної Ради. Це стало несподіванкою, і ми не мали можливості протистояти армії. Звісно, спротив продовжувався, але він набув інших форм. Багато людей пішли в підпілля. Я приєдналася до групи режисера Олега Сенцова, де ми обговорювали подальші дії. Врешті-решт було ухвалено рішення, що я повинна залишити Крим. І я вирушила з Сімферополя, здається, останнім потягом.

На той момент ви вже стали відомою режисеркою в Криму.

Я активно займалася театральною діяльністю, ставлячи вистави по всій Україні, зокрема в Києві. На момент анексії я мала угоду з Донецьким національним театром, вже розпочала роботу над постановкою. Часто їздила до Донецька на місяць, а потім поверталася додому, лише для того, щоб знову поїхати туди. Коли почалася анексія, я зателефонувала до театру і висловила бажання залишитися на півострові в цей критичний час. Коли ситуація стала ще складнішою, мені зателефонували з театру з пропозицією приїхати, обіцяючи контракт і житло. Але я відмовилася, адже знала, що незабаром у них може статися те ж саме. Мені не вірили, стверджуючи, що в Донецьку проходять великі проукраїнські мітинги. На жаль, це не врятувало їх. Тоді відомий режисер Сергій Проскурня, який очолював Черкаський театр, запросив мене до себе. Там я поставила три вистави, а згодом переїхала до Києва.

Чи виникало у вас колись відчуття, що Росія може здійснити напад на Україну?

Щиро кажучи, я була вражена. Хоча багато знайомих передбачали такі події, я не могла усвідомити очевидного: Росія завжди залишалася нашим ворогом. Тому анексія стала для мене несподіваним ударом. Відомо, що Росія міцно утримувала свої позиції в Криму, зокрема завдяки культурному впливу. Це їхня зброя, і я вважаю, що наша русофобія все ще недостатня. На жаль, я й досі помічаю абсурдні ситуації, коли наші військові, перебуваючи в окопах, дивляться російський серіал "Кадети", який розповідає про тих, хто в цей же час по них стріляє. Це справжня фантасмагория. Нам потрібно ще багато працювати, щоб досягти нульової толерантності до всього, що пов’язане з Росією. І важливо пам'ятати, що Росія постійно намагається відновити свій вплив у нашому регіоні.

Ще до початку вторгнення ви почали відкрито висловлювати свою ідентичність.

Це відбулося ще в Криму. Я завжди була відкритою щодо своєї ідентичності, але з часом моя присутність у медіа зросла. Я вважаю себе небінарною особою, що не відносить себе до категорій чоловіка чи жінки.

Проте, ви все ж залишаєтеся Антоніною.

Деякі небінарні особи обирають займенники "вони" або "їх". Іноді вони використовують займенники, які не відповідають їхньому зовнішньому вигляду. Це робиться для того, щоб підкреслити свою небінарність. Моє ім’я Антоніна не визначає мене як жінку, проте я більше не відчуваю себе чоловіком.

Якою є складність для представника спільноти, який перебуває на фронтовій лінії?

Це справді дуже особисті розповіді. Я в даний момент координую чат для транснебінарних військових, і кожен має свою унікальну історію. Моя власна склалася на щасливій ноті. Я маю чудову команду, побратимів, які підтримують один одного. Всі проявляють високий рівень толерантності, і я готова виходити на бойові позиції. Проте це не означає, що така ситуація спостерігається в усій українській армії. На жаль, це не так...

Які рішення можуть сприяти подоланню дискримінації членів спільноти?

-- Це занадто складно. На мою думку, єдине, що поки працює, -- це камінг-аути й виходи "з шафи". Чим більше людей спільноти стають "відкритими", тем легше це сприймається. Але для цього потрібен час. Я щаслива, що за часів війни толерантність до представників ЛГБТІК+спільноти зросла. І це пов'язано саме з камінг-аутами. Бувало, що вони відбувалися по декілька на день.

-- Ви приєдналися до війська у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Чи було вам тоді страшно?

Отже, в той період я проживала у Києві, і, здавалося, кожен, хто був у місті, відчував паніку. 25 лютого я вирішила піти до військкомату як доброволець, відкрито демонструючи свою ідентичність. Це не стало перешкодою. Разом із моїм партнером ми вступили до армії. Хоча ми вже не разом, все ще служимо в одному підрозділі і підтримуємо зв'язок. Часом я думаю, що якщо б не вирішила служити, відчувала б себе набагато гірше. Можливо, просто "застрягла б у безвиході". Тому я щиро вдячна собі за цей важливий крок.

Перегляньте також: "Смерть мого товариша стала важливим мотивом для мого рішення піти на фронт": військовий і представник ЛГБТІК+ спільноти розповідає про труднощі під час повномасштабної агресії.

Як ви, творча особистість, почуваєтеся у армії?

Це дійсно непросто. На жаль, творча особистість всередині мене зникла. Я практично нічого не створюю. Лише рік тому написала невелику п'єсу, і це все, що я зробила. У мене є укулеле — маленька гітара, яку я завжди беру з собою. Раніше я співала, але зараз навіть це мені не вдається. Я знаю, що є художни, які можуть творити навіть у складних обставинах, і я їм заздрю, але у мене це не виходить.

-- Уявляєте своє майбутнє?

Я існую лише в межах одного дня. На фронті немає жодного сенсу будувати плани, адже обставини можуть змінитися в будь-який момент.

В Україні нині активно обговорюють нові законодавчі ініціативи, які мають на меті врегулювання стосунків між партнерами.

-- Нові ініціативи -- це шлях назад. Особливо у тому, що стосується транс і небінарних людей. Бо ми, на відміну від інших представників спільноти, можемо перебувати в офіційних шлюбах. Багато хто змінює стать, документи й беруть офіційний шлюб. Але новий кодекс може поставити під сумнів такий шлюб. А отже, це може стосуватися й дітей, які народилися у таких пар. Тож ми не можемо "відкотитися" назад після того, що вже було зроблено заради спільноти.

-- Що саме для вас стане перемогою України у війні?

— Відновлення контролю над Кримом. Український стяг, що розвітриться над Сімферополем. Саме там, де все розпочалося, повинно завершитися.

Проект "Без ярликів" реалізований завдяки фінансовій підтримці Фонду польсько-німецької співпраці.

У попередньому ексклюзивному інтерв'ю з "ФАКТАМИ" Ольга Оніпко, реабілітологиня та представниця ЛГБТІК+ спільноти, поділилася своїми переживаннями щодо розпаду стосунків з військовою партнеркою. Вона також обговорила важливість боротьби за рівність прав для ЛГБТІК+ людей і необхідність подолання стереотипів.