Поетеса Марина Пономаренко: Античні герої отримують нове життя.

"Ми стали менш чутливими до ризиків. Проте це не зробило нас жорстокими чи байдужими."

Моє знайомство з вашою поезією розпочалося з твору "Бога немає". У цьому вірші військовий веде розмову зі священиком про жінку, яка стала жертвою тортур з боку росіян. Вірш був опублікований навесні 2022 року, в період, коли Київщина почала відновлюватися після деокупації, і ми лише починали усвідомлювати жахи, які скоїв ворог. "Її мучили довго, її мучили жахливо", - говорить військовий, а священик не має слів для відповіді. Моральна справедливість, як випливає з тексту, на боці військового, який просить донести до Бога (якщо Він насправді існує), що "я більше не братиму полонених". Давайте розглянемо найголовніше: чи є Бог, чи його нема? Чи написали б ви такий вірш сьогодні?

Розпочнемо з того, що важливо не плутати ліричного персонажа з автором. У вірші є герой, який висловлює ці думки. Не варто переносити їх на мене, адже мої погляди зовсім інші. Що стосується питання про Бога… Я вважаю, що існує певний космічний порядок — сила, яка нам не підвладна. Бог, на мою думку, зовсім не схожий на ті уявлення, які формують релігії. Він не має нічого спільного зі справедливістю, покаянням чи помстою. Як з ним встановити контакт, я не знаю. Проте я впевнений, що жити слід, керуючись своїм власним відчуттям моралі і добра.

Щодо поезії, я створила цей вірш після подій у Бучі, коли стало відомо про жахливі вчинки росіян. Сьогодні я б уже не написала його, оскільки він відображає зміни у світосприйнятті віруючої людини. Тоді це було справжнім шоком, а тепер ми адаптувалися до нових умов, які свідчать про те, що росіяни ведуть себе як нелюди, і їхні звірства вже не викликають подиву. Ми воюємо вже п'ять років, і образ ворога перестав глибоко вражати нашу душу.

Ви вважаєте, що ми звиклися зі злом?

Ні, ми стали більш стійкими. Проте це не означає, що ми стали жорстокими чи бездушними. Між собою ми зберігаємо ніжність і любов. Хоча ззовні можемо виглядати стримано, з іронічним почуттям гумору. Для сторонніх ми можемо здаватися навіть лякаючими, але це не впливає на нашу справжню суть.

Марина Пономарева может быть представлена как уникальная личность с выдающимся характером и особенностями.

Жолдак казав про мої вірші: "Все це дуже добре, але це не те, що нам треба"

У ваших творах помітна ретельно структурована драматургія. Чи вплинуло на це ваше навчання на сценариста в Інституті Карпенка-Карого?

Аякже. П'ять років навчання є п'ять років навчання. Я часто пишу так звану наративну поезію (і не я одна, до речі), а вона не дуже поширена. Бо поезія це, все-таки, не зовсім про сюжет. Але я пишу її, бо маю певний "сценарний" бекграунд. Хоча писати я почала ще років у 15, тобто ще до вступу в Карпенка-Карого. А коли я прийшла в університет, на курс Богдана Жолдака, то з'ясувала, що до поезії він ставиться трохи, так би мовити, скептично. Він почитав мої вірші і сказав: "Так, все це дуже добре, але це не те, що нам треба". Він заохочував нас писати прозу та драматургію, тому поезію я тимчасово відставила, а повернулася до неї років через дев'ять після університету.

Перші вірші були любовними?

Ні, зовсім не так. Вірші були вкрай ліричними, злегка меланхолійними. Не можу стверджувати, що вони належали до жанру пейзажної лірики, але в них було чимало описів природи. Не завжди поети розпочинають свою творчість із любовних тем.

Ваша мова завжди була українською?

Я походжу з родини, де розмовляють українською, і виріс у селі, де ця мова є основною. Це село називається Григорівка, розташоване в Обухівському районі Київської області.

Чи є серед ваших близьких люди, які працюють у творчих сферах?

Ні. Мама викладає математику в школі, а батько - автослюсар. Дід був електриком в колгоспі, одна з бабусь працювала медсестрою, а інша - продачинею "кондитерки". Я полюбляла забігати до неї та допомагати "реалізовувати" солодощі (сміється).

Існує думка, що лише математика і фізика є справжніми науками. А яке ж місце відводиться поезії в цьому контексті?

Колись уся гуманітаристика, включно з віршами, потрапляла під визначення філософії як способу пізнання себе і світу. А математика - це зовсім інша історія, я дуже любила її в школі й зараз вважаю, що всі мають її вчити. Тому я категорично не згодна зі спробами винести її за дужки та зробити необов'язковим предметом на ЗНО. Математика потрібна абсолютно всім - і художникам, і музикантам, і літераторам.

Чому ж ви тоді не обрали шлях математика?

Спочатку, ще до того, як я занурилася в театральне мистецтво, я вирішила отримати освіту програміста в Українському фінансово-економічному інституті. Там я успішно завершила факультет інформаційних систем, отримавши червоний диплом. За інших обставин, мабуть, я б працювала в цій сфері. Однак паралельно з навчанням я відвідувала літературну студію в Обухові, яку очолював Василь Трубай. Він не тільки прозаїк, а й драматург, а також трохи поет. Саме він переконав мене розглянути можливість вступу до театрального. "Ти ж пишеш? - запитав він. - Іди в театральний, там зможеш розвинути свої таланти". Але я не була впевнена у своєму бажанні, тому не пішла, коли Трубай формував свій курс, хоч він і викладав у цьому університеті. Я залишилася навчатися у фінансово-економічному інституті ще на рік, поки не усвідомила, що це не моє покликання. Врешті-решт я вирішила вступити до театрального вишу, але вже під керівництвом Жолдака.

Яким був Жолдак як ментор?

Він був справжнім прикладом доброти. Завжди піклувався про наше писання і заохочував нас до творчості. Коли ми читали свої твори, він завжди знаходив час, щоб похвалити нас. Це була його основна виховна стратегія. Я вважаю, що це просто чудово і дуже необхідно для нас у той час, адже у світі творчості важливо не зламати молоді душі. Тепер, працюючи у сфері комунікацій, я усвідомлюю, як багато мені дала освіта драматурга. Іноді мені доводиться писати сценарії, оскільки я маю справу з багатьма різними продуктами.

Марина Пономарева может быть представлена как уникальная личность с выдающимся характером и особенностями.

У 2023 році побачила світ ваша дебютна антологія під назвою "Книга любові та гніву". Яким чином ви реалізували її публікацію? Існують численні курси для тих, хто прагне стати письменником. Проте, у мене є підозра, що найбільше вигоди від цих програм отримують їх організатори, а не ті, хто намагається знайти шляхи для публікації своїх творів. Тож, розкрийте, будь ласка, свій секрет.

Десь у 2020-2021 роках я подумала про те, що у мене достатньо написано віршів, і було б непогано їх видати. Орієнтувалася я тоді на самвидав. Дізнавалася ціни - вони були не надто приємні, але підйомні. У видавничій сфері я нікого не знала і не уявляла, до кого звертатися... Отож, я самотужки готувала збірку, мій приятель робив до неї ілюстрації. Але тут почалася повномасштабна війна, і моя збірка втратила актуальність. У 2022 році я зібрала рукопис із нових текстів, додавши до них десь третину старої збірки. А потім на одному з поетичних вечорів познайомилася з Мар'яною Савкою, редакторкою "Старого лева". Ми поговорили і домовилися, що я вишлю їй свій рукопис. Вона подивилася і сказала: "Видаємо".

Яке у вас на це буде зауваження?

Я сказала "О Боже!" (сміється). З другою збіркою було легше - мене вже знали. Тому моя історія, мабуть, не несе якоїсь корисної інформації для початківців. А, може, й несе, хтозна... Бо моя історія - про те, що автору варто бути видимим. Йому варто набрати собі аудиторію і спілкуватися з нею через соцмережі або в інший спосіб. Адже видавці стежать за літпроцесом, вони помічають такі речі.

Ваша друга збірка під назвою "Путівник по урвищу й околицях" потрапила до переліку найкращих українських видань 2025 року за версією українського ПЕН. Крім того, вона здобула перемогу в Національному рейтингу "Книжковий інфобум-2025", організованому Укрінформом. Ви також стали лауреатом першої премії в конкурсі воєнної поезії, присвяченому пам'яті Гліба Бабіча. Чи можна вже говорити про славу?

Не маю уявлення. А що ж таке слава? Палац спорту, як у Жадана, я навряд чи зможу зібрати... Так, на даний момент я маю певне визнання. І так, це дійсно приємно.

Чого ви взагалі прагнете в житті? Як то кажуть рекрутери, "де ви бачите себе через десять років"?

У мене є поезія про Харона, який втомився від своїх обов'язків і вирішив спробувати себе в рибному ресторані. Коли рекрутерка запитала його, як він бачить своє майбутнє в цій компанії через п'ять років, Харон відповів: "Щукою."

З'їдять в цьому рибному ресторані вашого Харона...

Так от власне. Треба ще прожити ці десять років. І для початку я б хотіла саме цього. А далі - якщо доживу - хотіла би написати щось велике прозове. Роман, приміром. І я вже його пишу. Тобто, як то кажуть, я "лежу в тому напрямку". Вже знаю, про що буде цей текст, але ще не маю, що показати з уривків.

Загалом літературна творчість для мене - це мій простір свободи. Я пишу в тому темпі, який мені подобається і пишу те, що мені подобається. А вписуватися у якісь гранти та резиденції... Це, в принципі, цілком прийнятно і можливо, але я надто безладна для таких речей.

Ви працюєте в стилі, який можна охарактеризувати як соціальна поезія. Чи маєте ви інше бачення цього терміна?

Існує й інше тлумачення. Чому саме соціальна? Соціальна поезія – це творчість, що висвітлює суспільні питання, такі як нерівність, права жінок та інші подібні теми. Мій стиль я охарактеризую як "магічний реалізм з іронічним підтекстом".

Кого б ви ще зарахували до цього жанру? Які особистості справили на вас сильне враження і вплинули на ваше сприйняття?

Андруховича я безумовно відношу до тих, хто на мене вплинув. Антонича також. Але слід зазначити, що коли ми говоримо про вплив, ми маємо на увазі певну схожість у стилі. Вплив, однак, може виникати і від авторів, чиї твори зовсім не нагадують твої власні вірші. У цьому контексті я б згадала Олега Лишегу та Ігоря Римарука. Їхні стилі абсолютно не перегукуються з моїм.

Марина Пономарева может быть представлена как уникальная личность с выдающимся характером и особенностями.

Звісно, давайте обговоримо магічний реалізм. Ваш Харон з рибного ресторану – це вже другий перевізник душ, який з’явився в останній час. Адже був ще один – з вірша про Ліду, водійку тролейбуса. Ця Ліда перевозить душі та розмірковує, чи не використовує вона "Київпастранс" не за призначенням. А на кінцевій її вже чекає Харон, готовий забрати душі далі. Чи це ваш улюблений персонаж?

Цей герой походить з античної міфології, і, на мою думку, зараз він знову набуває популярності. Сучасність виглядає епічною та міфічною, що, можливо, сприяє відновленню інтересу до таких постатей. Або ж це свідчить про нашу глибоку зв'язок із давньою поетичною спадщиною, яка повертає їх у наші уми.

Античні персонажі в ваших творах мають різноманітні образи. Окрім Харона, тут також присутня Персефона, яка блукає Лук'янівкою та спілкується з душами загиблих. Є також Марія з Маріуполя, котра не може зрозуміти, чи вона жива, чи вже померла. Мотиви мертвих, які взаємодіють з живими, та теми підземного царства часто виявляються у вашій поезії. Чи це відображення впливу війни, чи, можливо, у вас є особисті переживання та зв'язки зі смертю?

Хто ж сьогодні може похвалитися відсутністю особистих зв’язків зі смертю? Мій дідусь відійшов у 2019 році, тобто ще до початку війни та пандемії COVID-19. Відтоді я відчуваю, що на тому боці у мене є близька людина. Проте якихось особливих обрядів, що стосуються смерті, я, звичайно, не практикую.

Чи є ви людиною, яка завжди вітає інших?

Я - дуже вітальна людина. Але смерть - це частина нашого життя. І саме через те, що ми - смертні, ми діємо так, як ми діємо, тобто намагаємося щось встигнути, щось по собі лишити.

"Я ніколи не зустрічала дійсно вартісних віршів, створених без особистого досвіду. У таких творах завжди відчувається певна нещирість."

Чи існують такі теми, про які вам хотілося б висловитися, але вони поки що не знайшли місця у вашій поезії через брак натхнення чи з інших причин?

Мене б надихало створювати ніжні, мелодійні вірші, особливо про кохання. Хотілося б писати про інші прекрасні та щасливі моменти, про невгасиму красу. Наприклад, про жінку, яка вирушає на зимівлю до південного міста. Не хочу торкатися тем війни... У мене вже є кілька подібних віршів, але прагну, щоб кожен з них був таким же.

Яка ваша думка щодо сучасної поезії? Я висловлю свою, можливо, непопулярну: на мій погляд, багато з творів залишають бажати кращого. Вони створюють враження, що написані поспіхом, без належної уваги та зусиль. Особливо шкодить ситуації популярність верлібрів та хибне уявлення, що цей жанр дозволяє вмістити будь-який прозовий текст і назвати його віршем. Як ви на це дивитесь?

Я б сказала, що сучасна поезія насправді є дуже якісною, і з нею все в порядку. Якщо поглянути на те, що різні автори публікують у соціальних мережах, то тут, безумовно, кількість часто перевершує якість. Проте ми маємо чимало талановитих поетів, що підтверджується міжнародними нагородами. Наприклад, нещодавно Галина Крук отримала німецьку премію Хорста Бінека, а минулого року Юлія Мусаковська була визнана лауреаткою The Asian Prize for Poetry. І це лише кілька прикладів. Також варто відзначити і чудову військову поезію; серед авторів, яких я б виділила, є Артур Дронь, Ігор Мітров, Валерій Пузік, Тайра, Ярина Чорногуз і Єлизавета Жарікова. Більшість із них також отримала визнання на міжнародному рівні.

Марина Пономарева может быть представлена как уникальная личность с выдающимся характером и особенностями.

Чи чули ви вислів про "Євробачення"? Його часто називають не стільки музичним, скільки політичним змаганням. У цьому контексті можна провести аналогію з міжнародним визнанням наших поетів, на чому ви наголошуєте. Можливо, питання стоїть не лише в їхніх творах, а більше в підтримці України, яка перебуває в стані війни.

Не можу погодитися з вашою думкою. Вам, можливо, не подобаються верлібри, але в цьому стилі немає нічого, що мало б викликати неприязнь. Силабо-тонічна система не завжди є доцільною та актуальною. Чи не трапляються у нас випадки поганої силабо-тоніки з римами на дієслова та банальними метафорами? Вона сама по собі не може слугувати гарантією високої якості. Єдине, що можна стверджувати про силу силабо-тоніки, це те, що вона робить очевиднішими недоліки вірша. Тож, якщо вже вирішили писати з римами та ритмами, то краще робити це витончено і бездоганно. А можливо, варто й зовсім уникати цього.

Як і де цьому навчитися? І чи варто вчитися взагалі, якщо таланту нема?

Читання – це перший крок. Наступним етапом є спроби писати. Важливо, щоб читання охоплювало переважно сучасних авторів. Це допомагає усвідомити своє місце в літературному процесі. Щодо класичних творів, то тут слід наслідувати, але не сліпо копіювати, адже прагнення "стати як Ліна Костенко" може виглядати, як мінімум, незвично.

Ваші вірші мають переклади на кілька мов, що свідчить про вашу співпрацю з міжнародними видавцями. Чи є українське слово популярним за межами країни? І які жанри найбільше цікавлять іноземних читачів: поезія, художня проза, мемуари, публіцистика чи есе?

Всі теми набули великої популярності. Особливо радує те, що ми змогли відсунути Росію на другий план. Раніше під терміном "славістика" здебільшого розуміли "русистику". Я знаю випадки, коли деякі перекладачі, які раніше працювали з російською, змінили свій фокус на українську мову та літературу – вони вивчили першу, щоб мати можливість перекладати другу. Насправді існує величезний інтерес до різноманітних тем, зокрема до літератури, пов'язаної з війною, а також до таких авторів, як Дронь, Чех та інших. У Європі, за винятком Балкан, де не так давно відбулася своя війна, жанр воєнної літератури довгий час залишався на периферії. Проте сучасні українські письменники змогли його актуалізувати. Я впевнений, що тема війни залишатиметься актуальною ще дуже довго – це досвід, який не відпустить нас протягом тривалого часу.

Існує тривала суперечка щодо того, чи можуть писати про війну ті, хто не пережив її на власному досвіді. Йдеться про людей, які, принаймні, залишалися в тилу, а в найгіршому випадку - взагалі перебували за межами країни. Звичайно, тут не йдеться про учасників бойових дій.

Європейці зазвичай не замислюються над цими питаннями, а іноді - варто визнати - видають справжній абсурд. Проте сама дискусія є цілком виправданою. Я пригадую, як обговорювали одну поетесу, яка віршувала від першої особи про те, як вона поховала чоловіка, що загинув на війні. В реальності ж її чоловік був живий та навіть не брав участі у бойових діях. Таке, звісно, не може вважатися прийнятним. Тому мені видається, що в нашій літературі існує певний консенсус: не слід писати про досвід, який не є твоїм, або який ти не досліджував ретельно, оскільки це, як мінімум, викликає осуд.

Марина Пономарева может быть представлена как уникальная личность с выдающимся характером и особенностями.

До речі, а що важливіше - талант чи правда? Тобто написати класний вірш, маючи брехливу історію, яка до нього підводить, чи описати правдивий досвід, але зробити це бездарно?

Я не бачила хороших віршів, які були б написані не з власного досвіду, не щиро. Тут фальш завжди відчувається. Бо так чи інакше, а людина скочується у якісь штампи, і це відразу видно.

Війна стала каталізатором багатьох процесів, які раніше залишалися непоміченими. Це і збільшення інтересу до нашої культури за межами країни, і підвищення національної самоусвідомленості. Незважаючи на величезні жахи, які ми переживаємо, спостерігається значне піднесення в мистецтві. Але що ж чекає на митців після завершення війни? Наприклад, про що ви напишете в перший день миру?

У перший день миру я не буду нічого писати. Замість цього я просто буду плакати. Зараз я стримую емоції, але усвідомлюю, що сльози неодмінно з'являться згодом — від радості полегшення та від гіркоти втрат. Що ж я замислюю після закінчення війни?.. Мрію про подорож до Криму. Адже мир має завершитися можливістю відкрити нові горизонти для всіх нас.

Ознайомтеся також з ранніми поезіями Ліни Костенко: без редагування.

Вірші Марини Пономаренко можна охарактеризувати як глибокі та емоційні.

"Бога немає", -- каже цей чоловік на сповіді

Прагне вплести у свої слова власні спогади,

Слів ціле море, він тоне у цьому морі без краю

"Бога не існує, -- наполегливо говорить він. -- Немає Бога."

Чоловік у камуфляжі, у забрьоханих берцях

Він говорить про жінку, і він говорить про серце

Голос його тихий, але чути військовий вишкіл

Каже: "Серце її було схоже на книжку

На цю ж саму, татусю, яку ви тримаєте в руках.

На обкладинці був зображений хрест, але вона б віддала перевагу соняху.

Вона була схожа на сонях -- з яскравою верхівкою,

внутрішня частина заповнена темним насінням

Усе в ній натякало на шанс на порятунок.

Про реальність любові, про необхідність надії

Про усе, що уже не існує, чи принаймні не діє"

Священник звик говорити: "На все воля божа"

На даний момент він усвідомлює, що такі слова вживати недоречно.

Він тривалий час не говорить, а потім видає глибокий зітхання.

"Бога немає, -- повторює чоловік. -- Бога немає"

Далі він каже: "Її убивали довго, її убивали страшно

Як зазначено в книзі, слід осушити цю чашу до останньої краплі.

Вона випила, отче, чашу, повну по самі вінця

Чому так багато страждання дісталось одній жінці?

Я бачив її тіло, отче, я бачив її очі, затягнуті сизим димом"

Священник говорить: "Шляхи господні несповідимі"

Чоловік звертається: "Отче, які думки містяться у вашій книзі щодо війн?"

Ця війна подарувала мені неймовірне відчуття свободи.

Бога не існує, отче, і саме це є основою нашої свободи.

Якщо ви покладаєте свою віру на нього — доброго, білобородого.

Передайте йому мої вибачення, скажіть, що це від мене.

Передайте, будь ласка, що я більше не буду брати в полон.

Чоловік іде.

Його кроки тяжкі, а замість серця — червона згусток крові.

Священник дивиться в книжку.

Всередині пусто

- Дівчата, навчіться знаходити опору в невизначеності. -

Бабуся говорила, затягуючись сигаретою за сигаретою.

Бабця скидалася на вампіра або іншу подібну істоту.

Бабуся мала офіційне ім'я Галя, але всі звали її Гретою.

Колись вона виступала як канатоходка в цирковій трупі.

Вона вела себе так, наче постійно перебувала під яскравим світлом камер.

- Чіплятися за порожнечу, за мізерність, за дірочку в бублику, -

Сказала бабуся: - Це знання я здобула під час виступів у цирку Радянського Союзу.

Ухопитися за ніщо, обмацуючи підлогою.

Підтримку, що викликає біль і є настільки тонкою, що залишається непомітною для всіх.

Пустота, дівчатка, це те, що завжди супроводжуватиме вас.

Коли все навколо зникне в полум'ї, -

Бабця видмухувала струмінь задушливого диму

Її губи блищали від яскраво-червоної помади.

Її три внучки відзначалися силою, були крихітними та стрункими.

Якраз такими, щоб ходить під куполом по канату

І тепер дівчата тримаються так міцно, що їхні пальці починають судомити.

Витримують, поки їхнє існування спопеляє супротивник.

За порожнечу, що залишилась від рідного міста і дому

Тримаються, відчуваючи під ногою тонкий, болісний підпір.

"Я витримала Гітлера і Сталіна, і зможу впоратися з цим теж."

"Скільки ж у цьому всьому справ?"

Баба Христина займається збором трав.

Складає у пазуху, ближче до тіла

Тіло має таку форму, що очам важко звикнути.

Спостерігати за його горбистою структурою.

Взимку в її оселі оселився мишеня.

І, здається, продовжує бути весняним.

Бабина хата стоїть край села

І люди уникають її присутності.

Баба Христина зовсім не зла

Лише однією рукою.

Убити свиню або якусь худобу.

І наколдувати багатий врожай на осінь.

Можно взглянуть в лицо покойнику.

І поверне, якщо щиро просять.

Її серце заполонило полинове багатство.

Воно вже з юних років має незграбний вигляд.

Ворожі солдати, що йшли на село,

Усі спотикалися об її хату

Об малесенькі вікна і дверці

Про глиняний посудину з пилу від далекої зірки.

Плутались у бур'яні її серця,

Билися головами об одвірки

Бабуся закопує їх у лісі.

І паличкою робить позначки на могилах.

"Отже, як же це дивно, все продовжують і продовжують лізти."

Лаються й очищають руки з використанням мила.

І не зупиняючи тихого шепоту невдоволення.

Жінка біля вікна розпалює свічку.

Маленькі, залякані потерчата

Виходять з могили і ховаються на піч.

І бабуся співає їм ніжні колискові.

"Спи, спи, мої маленькі неню, як же ви кумедні!"

Ніхто не сумує за вами в Пскові.

Навіть у матусі серце не б’ється.

І такі потерчата нікчемні, нещасні

Горнуться бабі Христині під бока

Через бабусину оселю плине ріка часу.

Повна зірок, темна й глибока

Якби Пітер Брейгель був мешканцем Троєщини.

Прокидався б вранці, насолоджуючись сніданком з тещиних голубців.

Підкреслив би смак закуски з маринованим огірком або квашеною капустою.

Виглядав у вікно. Бачив, як на сніг виходять мисливці

Ось вони, колючі, втомлені та спантеличені.

Вони крокують через подвір’я, оточені вежами, схожими на ті, що в Вавилоні.

Вони рухаються, як у хресному ході, і заповнюють автобуси.

Пітер думає -- "Це достойно живопису"

На кухні Пітера живе невихований собака, а навколо розкидані купи брудного посуду.

Пітер веде ранкову бесіду з Богом,

Вона висловлює думку, що...

"О, Боже, поглянь на мене, на цього недолугого і вже сивого раніше часу."

Ти справді уявляв цей світ з житловими комплексами?

З цими безпритульними собаками та галасливими сусідами?

Ти правда задумав людей пустоокими, п'яними, ситими

Ти справді винайшов цю страву, приправлену натрієвим глутаматом?

"Боже, чи не мав би я з'явитися на світ десь у Фландрії?"

Пітер знову побачив у снах Антверпен і вітряки, що кружляли над багнистими просторами.

Пітер у сні сумно ридав через неіснуюче життя та незавершені полотна.

Проте зараз вона насолоджується чаєм і вже не відчуває такого страху перед тим, що чекає попереду.

Врешті-решт, люди, в принципі, схожі один на одного – чи то у Фландрії, чи на Троєщині.

І все виглядає нормально, лише на стіні, де шпалери із рожевими айстрами.

Красується "Тріумф смерті" пензля невідомого майстра

Межа між століттями нагадує річку, над якою зведено міст.

Злочини, що входять в історію, відбуваються в центрі міст

Розпочалися вогняні спалахи. У повітря підносяться мелодії, прокльони та димні хмари.

Перші роки століття темряві, як гнів молодої вдови.

Межа століть - ніби глибока подряпина вздовж хребта

Земля втратила свою стійкість, під ногами почала коливатися.

Годинники перестали працювати. Хвилинна стрілка була замінена на річну.

Нам потрібно буде завершити двадцяте століття самостійно.

У селах, де тривають бої, перетинається межа епох.

Час завмер на передовій і незмінно залишається в цій миті.

Час потрібно буде підштовхнути, адже він злякався і розгубився.