Поліцейський, який створює ікони.

Під час Антитерористичної операції він став частиною Національної поліції, а в розгар війни організував свою персональну виставку в замку Сент-Міклош, що знаходиться в Закарпатті.

У замку в селі Чинадієво, розташованому неподалік Мукачевого, відкрилася перша особиста виставка художника Романа Хмеляра. Цей капітан поліції та учасник АТО/ООС, який проходив службу у бригадах Національної гвардії під час повномасштабної війни, також активно займається живописом. Роман має спеціалізацію в іконопису, але його творчість не обмежується лише цим: він створює численні пейзажі та портрети. Ця виставка є його дебютом, і відбувається саме в закарпатському замку. Вона отримала назву "Слідами легенд". Укрінформ поспілкувався з Романом і дізнався, чому його легенди ведуть до Маріуполя...

Мрії про замки з дитинства

"Я завжди відчував особливу пристрасть до замків," - ділиться художник, розповідаючи про своє перебування у Львові та творчість, яка знайшла місце в закарпатському замку Сент-Міклош. "Відвідування замку стало однією з моїх перших дитячих мрій. Пам'ятаю, коли мені було приблизно 5-6 років, я плавав на човні з батьком, мамою та молодшим братом по річці Стохід. Тоді тато розповідав, що в окрузі села, яке ми проходили, колись стояв замок, а тепер люди їздять туди за диким щавелем... У моїй уяві миттєво виникали образи цього замку, яким він міг бути. Коли я почав навчання у Львові і побачив замки Львівщини, мене це вразило. Коли я вперше відвідав Підгорецький замок, вирішив, що колись обов'язково придбаю собі замок. Ми навіть запланували весільну подорож до Мукачівського замку Паланок. А коли в нашій родині з'явилися діти, я почав відзначати українські замки на карті і час від часу ми вирушали в подорожі до них."

Роман розповідає, що якось потрапили з дружиною до замку Сент-Міклош у Чинадієві. Він знав історію про те, як Йосип Бартош із дружиною Тетяною взяли його в оренду, як відродили з руїни та зробили центром мистецтва.

Цього року я мав можливість познайомитися з ними. Пан Йосип, без сумніву, не очікував, що до нього звернеться капітан поліції, який захоплюється живописом. Я поділився з ним своїми творами, а він, у відповідь, розповів про їхній проєкт біля замку, в рамках якого художники малюють на уламках. Він також запропонував мені створити подібну роботу. Того ж дня я придбав фарби та пензлі, а вранці наступного дня приїхав і зобразив Святого Миколая на одному з уламків. У мене навіть не виникло думок про те, щоб зобразити когось іншого.

Пан Йосип повідомив, що ця робота залишиться в замку на постійній експозиції, а ми розпочнемо формувати мою персональну виставку безпосередньо тут. Ми також домовилися, що під час наступної відпустки я привезу свої роботи.

Відкриття виставки Романа Хмеляра у Сент-Міклоші відбулося 16 листопада. Експозиція триватиме три місяці, а на закритті Роман обіцяв завітати особисто та виступити на гітарі.

Хотів, каже, зробити це на відкриття, але перед тим поховав брата, який загинув на війні. Не до співів було...

Я МАВ БУТИ ВЧИТЕЛЕМ МАЛЮВАННЯ

Цікаво відзначити, що ця виставка є його першим самостійним проектом. Усі попередні експозиції були колективними і проходили в мистецьких закладах, де він отримував освіту та викладав.

Сам Роман Хмеляр родом з Волині. Він - професійний художник.

- Моя біографія проста: ходив удома в Маневичах у художню школу, потім поступив до Володимир-Волинського педагогічного коледжу. Я мав бути вчителем малювання, - розповідає він.

Після закінчення коледжу я спробував вступити до Львівської академії мистецтв.

Прибув на іспит без підготовки: я планував здавати акварельний живопис, але на місці виявилося, що потрібно малювати олійними фарбами. Дорога зайняла 7 годин у поїзді, а потім я ще витрачав час на купівлю необхідних фарб і полотна. Абітурієнтів розподілили по різних аудиторіях, і я почав працювати. Малював цілих 8 годин. Здавалося, що я впорався досить добре, але коли всі вступники зібралися разом, і я порівняв свою роботу з їхніми… В результаті, на жаль, я не пройшов. Після року підготовки та навчання в іншому навчальному закладі, я знову вирішив спробувати свої сили. Цього разу я подав документи не на монументальний живопис, а на іконопис. Мені вже раніше пропонували співпрацю в церквах, тому я обрав кафедру сакрального мистецтва. Я написав заяву, і мене прийняли. В результаті, я провчився шість років і став професійним іконописцем.

Цікавлюся, в яких храмах можна подивитися його роботи.

Роман повідомляє, що насправді встиг створити лише одну роботу – на території однієї з військових баз у Львові. В основному він займався малюванням ікон. А потім, у 2014 році, коли розпочалась війна, через рік після цього Роман вступив до лав Національної поліції.

Документи надійшли до Національної поліції від дружини.

Запитую Романа Хмеляра, ким він є в першу чергу - митцем чи військовим.

- Якщо говорити відверто, я працюю в поліції, але вільний час присвячую малюванню ікон, - ділиться моїй співрозмовник.

У 2015 році, коли в Україні розпочалася реформа поліції, професійний художник вирішив змінити своє життя і став поліцейським. Ініціатива подати заявку до Національної поліції прийшла від його дружини.

В той період багато хто уявляв себе в чорній формі поліцейського. Я ж залишався скептично налаштованим, адже сумнівався, що з моїм здоров'ям зможу пройти медичну комісію. Проте моя дружина вирішила подати мої електронні документи до Національної поліції. В результаті, після всіх необхідних перевірок і навчань, я отримав посаду інспектора.

У романі йдеться про те, що автор активно займався волонтерською діяльністю та підтримував близькі зв'язки з військовими.

- Коли почалося АТО, мій брат воював та потрапив у полон до так званих "ополченцев". Я помагав його витягнути. Ми тоді разом із харківськими волонтерами витягнули до 50 людей. Після того я якийсь час волонтерив: тут зі Львова возив військовим малюнки і ляльки-мотанки, що діти малювали й робили, ну і звісно - різні корисні речі. Віз то все на Луганський напрямок, - згадує Роман.

Як працівник поліції, мої шанси потрапити на війну значно зросли. Перший раз на ротацію на передову я вирушив на Схід під час операції Об'єднаних сил, у складі зведеного загону разом з батальйоном патрульної поліції особливого призначення "Львів". Нас відправили для виконання специфічних завдань в зоні ООС. Вдруге я опинився там навесні 2021 року.

Кажу, що це ж була та весна, коли путінські війська вже були під нашими кордонами і на Великдень вся країна обговорювала оте "нападуть-не нападуть".

Отже, вся країна обговорювала цю ситуацію, а ми вже були готові їх зустріти. У мене був досвід, з чим порівняти, адже я відвідував Маріуполь і в 2019, і в 2021 роках. Те, з чим ми їх там чекали (люди, техніка), не підлягало обчисленню! Бойовий дух був на висоті. Тоді здавалося, що захопити Маріуполь для них просто неможливо. Я досі вважаю, що ми могли б утримати місто і в 2022 році, якби не деякі непередбачувані обставини... Але тепер, що вже говорити...

НА ВІЙНІ ІКОНИ ДУЖЕ ПОТРІБНІ

Роман Хмеляр зазначає, що після того, як приєднався до Національної поліції, у нього залишилося небагато часу для малювання, адже він цілком присвятив себе службі. Він встигав малювати лише у вихідні або в ті дні, коли не мав чергувань.

- Наприклад, завіз дітей до школи та в садок, є можливість - малюю. Ну і як їздив на ротації на Схід - також завжди брав фарби і дощечки. Для ікон. На війні ікони дуже потрібні.

Роман пояснює, з якою метою.

- У Маріуполі (обидві ротації до повномасштабної війни пройшли саме в Маріуполі, - авт.) до нас часто приїздив капелан. Ми збиралися навколо нього на службу, але храму як такого не було. Просто - стоїть стіл, біля нього капелан і ми. Тоді я зробив три ікони на дошках ДВП. Богородицю - покровительку козаків, Святого Миколая - покровителя подорожуючих, тих, хто не вдома, ну і ще він - Чудотворець, а нам тоді потрібно було чудо. І третю - ікону Спиридона Тримофонського. Подумав, що треба створити для цих капеланських служб щось таке, аби це нагадувало храм.

Тоді в тій ротації познайомився з чоловіком, який із капеланом дякував. Він також зі Львова, має семеро дітей. У нього тесть священник, і він добре знав порядок богослужіння та асистував капеланові, тому дали йому позивний "Дяк". До речі, у другу ротацію він уже поїхав як мій кум.

Роман Хмеляр завжди мав при собі дощечки та ікони. Якось, коли хлопці прийшли змінити нас на позиції, я саме розкладав мальовані ікони в кімнаті, щоб вони підсохли. Вони між собою запитували: навіщо йому стільки ікон? Мої товариші пояснили, що я їх тут малюю. Зазвичай, коли побратими дізнавалися про це, вони одразу просили зобразити їх дружину, доньку чи сина. І я малював, - розповідає Роман.

Я створив портрет дружини мого товариша, дуже близького друга та кума, який називається "Надія". Цю картину я малював під час перерви між ротаціями. Пізніше я вирішив подарувати його їм, і тепер ця робота прикрашає їхній дім.

Шкляр та його зображення

Перед початком повномасштабної війни Роман часто був у Маріуполі під час своїх ротацій на Схід.

Працювали на патрулюванні міста. Була різна робота. Переважно виявляли небезпечних людей, забезпечували захист міста та об'єктів інфраструктури, які є основою його життя. Бувало, що зупинили чоловіка, а в нього дві сумки патронів з гранатами...

У той час, як зазначає митець, вони часто зустрічалися з представниками Азову, які без винятку захоплювалися творами Шкляра, зокрема його книгою "Чорне Сонце. Дума про братів азовських".

Тоді я також ознайомився з цією книгою і розміркував, що було б чудово зустрітися з автором. Я високо цінував його за те, що колись він відмовився від Шевченківської премії, яку вручив Табачник.

Зрештою, під час повномасштабної війни мене з ним познайомив Юрій Журавель. Ми підтримуємо контакт, часто зідзвонюємося. Я створив портрет Шкляра, і через це ледве не посварилися, адже виявилося, що він не любить, коли його малюють або фотографують. Коли він побачив мою роботу, заявив, що на картині зображений інший чоловік, і ще й у вишиванці; він підкреслив, що треба було намалювати його в чорній футболці, бо вишиванки він не носить! У нас тоді виникла суперечка, адже я сказав, що в такому разі знищу картину. Він заперечив і запропонував використовувати її на виставках.

ЦЕ БУЛО ФАНТАСТИЧНЕ МІСЦЕ

На виставці в замку Сент-Міклош представлена кілька творів. Серед них - Миколай на уламках ракети та маріупольські ікони. Проте найбільш унікальною роботою цієї серії є "Ехо з Маріуполя".

У цьому місті було безліч муралів, і я завжди любив їх розглядати. Я добре знав усі, багато з них зафіксував на фотографіях. Проте один стінопис особливо запам'ятався мені — "Дівчинка з ведмедиком". На жаль, після окупації в 2023 році його знищили російські війська. Не можу згадати, як звали ту дівчинку, але її історія залишила глибокий слід у моїй пам'яті: мама вела її вулицею, коли раптово почався обстріл. Вона закрила доньку своїм тілом, загинувши, а дівчинка вижила. Пізніше цей стінопис став символом їхньої трагічної історії. Він випромінював неймовірну любов і біль — я завжди відчував ці емоції, коли перебував поруч. Знаєте, у художників зовсім інше сприйняття світу, ніж у звичайних поліцейських...

Коли Маріуполь впав і я дізнався, що російські війська замалювали мурал, я почав збирати фотографії та переглядати свої матеріали з чергувань у цьому місті. Так з'явилася моя акварель "Ехо Маріуполя". Я свідомо обрав цю техніку, адже акварель вважається однією з найскладніших у живопису: в ній не можна щось виправити. Цей стиль відображає прозорість і символізує чистоту намірів.

Роман Хмеляр зазначає, що про Маріуполь варто говорити лише в такому ключі.

- То було неймовірно гарне та живе місто, - пригадує Роман. - Мені весь час хотілося приїхати туди з родиною. Якби була можливість там жити - я б жив. Те місто по духу дуже близьке. Дуже класні люди, хоча насправді різні люди були, ми бачили багато "ждунів". Але переважно відчувалося рідне. Відсотків на 70 Маріуполь був проукраїнським.

Наприкінці хочу запитати: чи є у тебе бажання знову відвідати Маріуполь?

Розглядаючи, яким маршрутом повертатися, потрібно врахувати багато факторів. Якщо просто залишити людей, то це не найкращий варіант. Якщо чесно, нам би слід було зберегти те, що маємо. Але я щиро полюбив це місто. Тому, якщо буде можливість звільнити Маріуполь, я із задоволенням приєднаюся до тих, хто бореться за його визволення.

Тетяна Когутич, Ужгород-Замок Святого Миколая