Попелюшка у російських черевиках. Як американський кінематографіст Шон Бейкер вплинув на агресію проти України.

У фільмі з США, який отримав нагороду на Каннському кінофестивалі, представили образ "гідного росіянина", а також залучили акторів з країни-агресора.

Фільм "Анора", в якому знялися російські актори і який отримав "Золоту пальмову гілку" на Каннському фестивалі, став темою численних обговорень, проте здебільшого в контексті (гео)політики. Зрозуміло, що нова робота Шона Бейкера залишається недоступною для української аудиторії з відомих причин. Я, як один із голосувальників на цьогорічному "Золотому глобусі", мав можливість переглянути "Анору", і тепер хочу детально розглянути цей випадок.

Отже, Аня (Майкі Медісон) — вона не приховує, що не любить своє справжнє ім'я Анора — працює стриптизеркою та секс-працівницею в закладі на Брайтон-Біч, який є центром російськомовних емігрантів у Нью-Йорку. Оскільки вона має певний рівень знання російської мови, її керівник направляє її до відповідних клієнтів. Саме так Аня зустрічає Івана (Марк Ейдельштейн), сина російського олігарха Ніколая Захарова (Олексій Серебряков). Між ними спалахує роман, що розпочинається з безперервних вечірок, заповнених сексом і наркотиками. Врешті-решт, пара вирушає до Лас-Вегасу, де укладає шлюб. Проте їхній несподіваний союз потрапляє під загрозу, коли батьки Івана дізнаються про це та відправляють його хрещеного батька Тороса, вірменина, разом із його спільниками до молодят, а самі терміново прямують до Нью-Йорка.

Варто зазначити, що Шон Бейкер -- один із найцікавіших незалежних американських режисерів. Його наскрізна тема -- життя низів: знедолених, соціально незахищених людей, особливо секс-працівниць і працівників, причому він розказує їхні історії без тіні моралізаторства і, часто, з влучною іронією. Його режисура майстерна, а актори роблять дива. Попередні фільми "Проєкт "Флорида"" (2017) і "Червона ракета" (2021) здобули визнання критиків.

"Анора", втім, явно поступається цим картинам; звісно, є проблиски впізнаваного Бейкерового стилю, але назагал кепсько і з гумором, і з розробкою персонажів. Лінія тієї ж Анори, попри прекрасну гру Медісон, виглядає місцями непродуманою, з відчутним браком мотивації до тих чи тих вчинків. Загалом першість цього фільму спантеличує, оскільки Канни зазвичай відзначають не просто талановитих режисерів, а напрям розвитку мови авторського кінематографа. В конкурсі були вишукана й емоційна драма "Все, що ми уявляємо як світло" (Індія), новаторський мюзикл "Емілія Перес" (Франція -- Мексика), яскравий провокаційний горор "Субстанція" (Франція). Однак журі підтримало традиційно-мелодраматичний, ще й нерівний за якістю переспів "Попелюшки".

Можливо, вплинула точка зору голови журі, Ґрети Ґервіґ ("Маленькі жінки", "Барбі"), яка є фахівцем у жанрі мелодрами. Вона зазначила: "Це те, що викликало в нас спільні емоції, що зворушило нас [...] Фільм був одночасно інноваційним і в той же час відображав класичні кінематографічні традиції". Можливо, настав час відзначити саме американську стрічку, адже востаннє це відбувалося у 2011 році. Мотиви журі на фестивалях завжди залишаються загадкою. Як би там не було, перемога "Анори" є незаперечним досягненням, а ось до наших офіційних організацій, які проігнорували включення фільму до основного конкурсу, виникають запитання, на які, здається, знову не буде відповіді.

Щодо, так би мовити, змістовної складової, сім'я Захарових постає в образі безумовних монстрів: і батьки, і їхній син — це злісні, дріб'язкові, розбещені особи. Вони навіть не соромляться ображати своїх терплячих вірменських слуг найгіршими расистськими висловлюваннями. Проте, по суті, це не має значення.

По-перше, Бейкер делікатно вніс у сюжет образ позитивного росіянина Ігоря (Юра Борисов), який підтримує свою нещасну співрозмовницю. По-друге, залучивши російських акторів, режисер знову надав легітимність агресивній державі, відтворивши традиційний наратив про те, що конфлікт — це лише справа Путіна, а звичайні росіяни, навіть ті, хто підтримує його (як Серебряков), не винні. Хоча задум "Анори" виник у Бейкера ще до початку повномасштабної війни, варто зазначити, що Крейг Мезін, шоуранер відомого серіалу "Чорнобиль", планував залучити російського режисера для свого нового проєкту "Останні з нас" (2023), але врешті-решт відмовився, незважаючи на певні труднощі для команди. Мотиви тут досить складні. Не можу стверджувати, що Бейкер активно підтримує Росію чи отримує фінансування з Москви. Проте в американському кінематографі з часів Холодної війни існує усталений образ жорстоких, але водночас романтичних антагоністів з загадкової, снігом покритої північної країни, і пан Шон, попри свій талант, знову скористався цим зручним, хоч і застарілим стереотипом. А щодо України... Бомби падають на Харків, а не на Лос-Анджелес.