"Жага до допомоги настільки потужна, що заважає впадати у відчай."

Сьогодні політика не зводиться лише до зайняття посад. Вона стосується перш за все відповідальності.

Коли я залишала свій дім, в Одесі температура сягала 17 градусів тепла. Вийшовши з потяга у Львові, я натрапила на сніг. Яка ж краса! Відвідала Львівську оперу, де здійснилася моя давня мрія - нарешті побачити "Кармен" наживо. Усе проходило чудово, але трапився кумедний випадок: під час кульмінації спектаклю працівники театру раптово почали опускати завісу. Актори були в шоці, а деякі навіть засміялися. Це був перший раз, коли я стала свідком такого швидкого завершення вистави. Проте в кожній ситуації можна знайти щось хороше - ця постановка точно залишиться в пам'яті.

Панельна дискусія розпочалася з роздумів про важливість збереження автентичності. Чому ж варто впроваджувати мультимедійні технології? Проте, з іншого боку, імерсивність — це не лише візуальний аспект, а й новий спосіб зануритися в українську культуру. Я поділилася своїм досвідом сприйняття імерсивних виставок дітьми та підлітками, зазначивши, як це може слугувати потужним інструментом культурної дипломатії. Наш проект "Імерсивний світ Тараса Шевченка" був представлений не лише в Україні, а й у США, Канаді, Об'єднаних Арабських Еміратах, Франції та Японії. Виставка "Україна - земля хоробрих", створена після початку великої війни, також здобула значний успіх. Завдяки цим ініціативам ми зібрали близько 7 мільйонів гривень на підтримку наших військових. Це не просто розважальний захід, а культурний продукт, який популяризує Україну на міжнародній арені та привертає увагу до війни. Сучасні технології не замінюють автентичність, а навпаки, розширюють горизонти, роблячи українську культуру доступною для більшої аудиторії.

- По-перше, у Львові практично всюди лунає українська мова на вулицях, чого не скажеш про Одесу. По-друге, нині в Одесі ми все ще сперечаємося щодо демонтажу пам'ятників, скажімо, тому ж Пушкіну чи Апельсину зі скульп­турою Павла І, який одесити називають пам'ятником хабарю. Вважаю, демонтувати їх треба було ще 2022-го, адже пам'ятники - це символи. Це відображення системи цінностей громади. Маємо підходити до пам'ятника й думати: "Я пишаюся цією людиною". Але коли я підходжу до пам'ятника Пушкіну, то відчуваю лиш одне: це поет країни-агресора.

- Страх взяти на себе відповідальність. Це, перш за все, стосується нашої місцевої адміністрації. Ніхто не пропонує знищити чи переплавити пам'ятник Пушкіну. Ні, його можна перенести до літературного музею, де є сад скульптур. Але не може бути так, щоб він стояв біля міської ради. Проте саме Росія протягом десятиліть нав'язувала думку, що Одеса "особлива", в сенсі, що це "не зовсім Україна". І мова тут якась незвичайна - "одеська". Що це за безглуздя? Одеса - українське місто, і його мешканці повинні свідомо ідентифікувати себе як українці. А ті, хто зараз захищає пам'ятник Пушкіну, це люди, яких війна не торкнулася, - вони живуть у своїх домівках, і у них ніхто не загинув.

Моя мама виросла в селі Корсунка, що на Херсонщині. Літніми місяцями мене відвозили до бабусі. Там говорили українською, хоча й не завжди бездоганно, але я невпинно вбирала багатство рідної мови. У Новій Каховці існувала лише одна українська школа, в той час як дев’ять інших були російськими, проте наша вчителька української мови та літератури Олена Павлівна завжди знаходила спосіб зацікавити учнів. Коли я виходила заміж, у РАЦСі лунали українські пісні, а на стінах будинків красувалися кам’яні вишиванки художника Григорія Довженка. Місто дихало українським духом. Мені важко уявити, як нині в окупації живуть люди з українською душею. Мене переповнює біль, адже я не можу відвідати могили батьків чи побачити хрещену. Проте, саме заради тих, хто після початку великої війни залишив Нову Каховку та інші населені пункти, ми разом з Асоціацією жінок України "Дія" відкрили волонтерський центр на Французькому бульварі в Одесі. Туди приходить чимало вимушених переселенців.

Наша організація офіційно існує вже дев'ять років, але наш шлях почався ще в 2014 році, коли ми почали надавати гуманітарну допомогу на Донеччину. Це були волонтерські ініціативи, які ще не мали чіткої структури. До нашої команди приєдналося багато жінок, і з часом ми вирішили зосередитися на ще одному важливому напрямку — гендерній рівності в бізнесі, освіті, культурі та політиці. У листопаді 2016 року ми офіційно зареєстрували нашу організацію. Літом того ж року ми організували фестиваль "Руде місто" в Одесі, який став справжнім святом завдяки зусиллям наших учасниць. З того часу фестиваль став щорічною традицією, хоча після початку повномасштабної війни ми перейшли до онлайн-формату.

2021-го напередодні Дня Збройних сил України до нас звернулася одна жінка з проханням привітати воїнів 18 батальйону морської піхоти, де служить її син. Батальйон дислокувався на Одещині. А в нашій асоціації талановиті жінки - є співачки, артистки. Зібрали подарунки й поїхали. 20 лютого 2022-го телефонує заступник командира з морально-психологічного забезпечення батальйону і просить привезти мішки для облаштування укріплень. Нічого конкретно не пояснив, але в мене виникло розуміння: Росія готує масштабний напад. А 24 лютого почалася велика війна. Наступного ж дня прокинулася від есемески того ж заступника командира Володі. Він писав, що з логістикою проблеми, багато чого не вистачає. Ми з чоловіком завантажили машину найнеобхіднішим і поїхали. На початку березня добровольців було багато. Надворі холодно, мокрий сніг, а дехто у кросівках. Наступного ж дня ми купили 400 пар утеплених калош, бо де знайти таку кількість берців? А якось мені написали: "Наталіє, нам потрібні плитоноски". Тоді я навіть приблизно не розуміла, що це таке. У голові виникали геть абсурдні припущення, поки мені не пояснили, що це.

Так, саме з цього почалося моє залучення до військового волонтерства, і моє життя стало зовсім іншим. Протягом трьох місяців я щодня була з батальйоном морської піхоти. Тоді я лише мала можливість познайомитися з комбатом Сергієм Дердугою, і зовсім не очікувала, що він буде таким привабливим. Під час нашої першої зустрічі я навіть сказала: "Боже, чи бувають такі красиві молоді комбати?" Взаємини з старшим лейтенантом Толіком також були дуже теплими. Він був невисокого зросту, і форма, яку йому видавали, була завелика. Костюмери з театру підганяли її під нього, а якщо мені випадало знайти форму розміру XS у військовому магазині, я одразу ж купувала її для нього. Давали мені позивний - "Мама". Спочатку я образилася, адже не всім можу бути матір'ю. Але хлопці жартували, що чекають на мене, як на маму з базару. Сергій, Толік та ще кілька хлопців навіть заїжджали до нас на Великдень. Пізніше Толік з побратимами ще раз завітав у гості і забув у нас свою улюблену толстовку. Коли він подзвонив, я сказала: "Не біда, що забув. Повернешся". Але 27 травня відбувся жахливий бій. Морпіхи розпочали штурм окупованого берега Інгульця з району Великого Артакового, форсуючи річку під вогнем противника. На жаль, у цьому бою загинув старший лейтенант Анатолій Перепеличний - наш Толік. Його тіло знайшли через півроку, без голови. Це величезна трагедія. Його мама була в жахливому стані. А вже через тиждень сталася ще одна жахлива втрата – 3 червня 2022 року на Миколаївщині загинув підполковник Сергій Дердуга.

- Я дуже страждала, й нині мені болить. Навіть хотіла кинути волонтерство, але наснився комбат і попросив продовжувати підтримувати батальйон. Згодом стали звертатися військові з інших підрозділів. І потреба допомагати була настільки сильна, що не давала впадати в розпач. Також хотілося здійснити ще один задум - увічнити пам'ять про загиблих захисників. І так сталося, що до мене потрапив сценарій короткометражного фільму Оксани Присяжнюк "Віддалені наслідки". Прочитала його й заплакала. Він про батьків, у яких загинули діти, про віддалені наслідки війни, про біль, який не минає. Я передзвонила Оксані і твердо сказала: цей фільм треба зняти, і я зроблю все, щоб це відбулося. Задум вдалося втілити. Цю стрічку створено в пам'ять про загиблих військових, зокрема близьких моєму серцю людей - комбата, підполковника Сергія Дердугу, та морпіха, старшого лейтенанта Анатолія Перепеличного. 4 грудня наш фільм "Віддалені наслідки" переміг на Міжнародному кінофестивалі Ardelion Awards 2025. Коли світ бачить правду, ми стаємо сильнішими.

Як я вже згадувала, Асоціація жінок України "Дія" активно бореться за гендерну рівність. У політичному житті України жінок явно не вистачає. Моя мета полягала в тому, щоб стати прикладом для інших. У 2020 році я була єдиною жінкою серед всіх кандидатів на посаду мера Одеси. Це було непросто. Я пам'ятаю, що під час виборчої кампанії ми розмістили 10 білбордів, але вже наступного ранку не залишилося жодного. Представники рекламної компанії, що займалася зовнішньою рекламою, швидко повернули гроші і сказали: "Не запитуйте нас про це". Вибори стали для мене справжнім випробуванням.

У політиці потрібно мати залізні нерви, витримку й водночас зберігати людяність. Цей досвід був непростий, але водночас цінний. Я зустріла багато соратників, близьких по духу та цінностям.

Сьогодні всі чоловіки з одеської філії партії "Голос" служать добровольцями на фронті. Серед них є Олексій Ягодка, який пожертвував своїм життям заради України.

Сьогодні політика не зводиться лише до зайняття посад. Вона стосується перш за все відповідальності.. Про вибір. Про жертву. Про країну, яку ми маємо відстояти та зберегти.

Хочу поділитися нещодавнім досвідом. Під час мого візиту до Львова я замовила таксі і почала спілкуватися з водієм. Я розповіла йому, що займаюся волонтерством у військовій сфері, на що він відреагував: "О, тоді у нас є спільні теми для розмови. Я служу в армії, також як доброволець". Мене це здивувало, і я запитала його, чому він працює в таксі. Він пояснив, що його батальйон зараз перебуває на відновленні, а зарплата складає лише 20 тисяч гривень на місяць. Але, щоб доїхати до місця служби, необхідно витрачати гроші на бензин, орендувати квартиру та купувати їжу. Через брак коштів він вирішив підробляти таксуванням. Це означає, що навіть під час відновлення людина змушена шукати додатковий заробіток, щоб забезпечити своє існування. На цьому фоні стає важко зрозуміти масштаби корупції, які часом шокують. Це викликає справжній когнітивний дисонанс, з яким доводиться стикатися майже щодня. Наприклад, директор Департаменту комунальної власності в Одесі має намір виселити наш волонтерський центр з приміщення. Як з цим жити?

Іноді сама себе дивую, як мені вдається все поєднувати. Чесно кажучи, вдома я не встигаю нічого зробити – усі хатні справи бере на себе чоловік. Я навіть не знаю, як працює пральна машина. На допомогу приходять і батьки чоловіка, зокрема його мама, яка відповідає за приготування їжі. Я не можу назвати їх свекром і свекрухою, адже вони стали для мене підтримкою, замінивши рідних батьків, яких я втратила у 21 рік. Найбільшу підтримку я отримую від чоловіка: він мій водій, особистий стиліст, перший критик і найкращий порадник. Саме з близькими я відновлюю свої сили. У вихідні ми збираємося разом, граємо в настільні ігри або прогуляємося узбережжям моря, заодно зазирнувши в якесь кафе. Це дійсно надихає мене на нові справи.

Завжди. Напередодні Різдва ми збираємося разом, щоб спекти медове печиво, розфарбувати його і передати нашим захисникам. Кожного разу ми мріємо, що наступного року не буде потреби відправляти ці ласощі на фронт, адже війна закінчиться. Але наша боротьба триває досі. Наразі сподіваюся на якесь диво, яке б змусило Росію зникнути з нашої землі.