Пригоди звірів на вулиці під час пандемії стали для мене справжньою альтернативою кінематографу...

Під час пандемії, коли більшість людей залишалася вдома, мій світ також обмежився простором квартири та балкона. Проте, на щастя, мій балкон відкривався на затишний садик. Саме в цьому місці щодня відбувалися кумедні та зворушливі миті, які стали моїми маленькими фільмами...

Одного сонячного дня я помітила знайому картину: сорока сиділа на гілці горіха, міцно тримаючи в лапці плід, і наполегливо намагалася розколоти тверду шкаралупу. Вона крутила горіх, постукувала дзьобом, нетерпляче переступала з лапки на лапку.

Раптом на сцені з'явилася білочка. Вона стрибала невимушено і впевнено — з гілки на гілку, легко проскочила через вишню і опинилася на яблуні. Тим часом сорока перелетіла на ту ж яблуню, сіла на гілку вище і пильно спостерігала за рудою білочкою. А під яблунею розташувалася киця з кошенятами, що мило грілися на сонечку. Білка швидко натрапила на стигле яблуко, віддерла його від гілки, прикусила і вирішила перенести свою здобич до дупла. Проте, зробивши кілька кроків, яблуко несподівано вислизнуло з її лапок.

Впало прямо до лап кошенят. Малюки миттєво сприйняли це як запрошення до гри: почали штовхати яблуко лапками, качати його по траві, ганяючись одне за одним.

Згори за цією сценою пильно спостерігали двоє: білка і сорока. Вивірка на мить завмерла, ніби оцінюючи ситуацію, а тоді спокійно повернулася, зірвала інше яблуко і вже обережніше, повільніше понесла його до дупла.

Я розташувалася на балконі, усмішка грала на моєму обличчі. У ті моменти, коли навколишній світ здавався тісним і загрозливим, природа за вікном невтомно продовжувала своє звичайне, іноді кумедне – але таке прекрасне існування.