Про Голокост євреїв, угорський нацизм та нашу колективну історичну свідомість.

Торжественне відкриття пам’ятника пам’яті жертв Голокосту в Ужгороді, 2016 рік.

27 січня світова спільнота вшановує пам'ять жертв Голокосту. У місті Ужгород, серед численних монументів, розташований скромний пам'ятник, присвячений цим трагічним подіям. Він був урочисто відкритий у жовтні 2016 року біля колишньої синагоги, яка на сьогоднішній день є Закарпатською обласною філармонією. На церемонії присутніми були офіційні особи, включаючи тодішнього держсекретаря Угорщини Чобу Латороцаї, дипломати з Генерального консульства Угорщини в Ужгороді та представники єврейських громадських організацій. На інформаційній табличці, що є частиною пам'ятника, зазначено: "В пам'ять про жертв Голокосту, які були депортовані із Закарпаття. Встановлено Урядом Угорщини за сприяння міста Ужгорода. 2016".

І сам пам'ятник, і скупа інформація на ньому, спонукають до роздумів: хто саме, коли, куди, у якій кількості вивозив (насправді силоміць депортував) людей, а головне - яка доля була вготована жертвам примусової депортації, бо про це тут жодного слова! Складається таке враження, що хтось хотів, про людське око, покаятися за старі гріхи, але взяти відповідальність за скоєне так і не вистачило духу. Тому нинішньому поколінню українців, та й наших центральноєвропейських сусідів, котрі сьогодні традиційно намагаються відшукати в Україні прояви нацизму, варто детально розповісти про трагічні події, що обумовили необхідність встановлення цього скромного монумента урядом чужої держави.

Кого "перевозили"?

Перед початком Другої світової війни єврейська спільнота Підкарпатської Русі, яка була частиною Чехословацької республіки, за даними перепису 1930 року, налічувала 102 542 особи, що робило її третьою за величиною в регіоні. Значний приплив єврейського населення в цей край спостерігався з Галичини через Карпати в другій половині XIX століття та на початку XX століття. У 30-ті роки минулого століття єврейські родини проживали практично в кожному населеному пункті регіону, але найбільша громада мешкала в Мукачеві, де налічувалося близько 40 тисяч представників цієї культури, що складало майже 45% від загальної чисельності населення міста. Вони здебільшого займалися підприємництвом, маючи власні акціонерні товариства, млини, численні корчми, а також працювали в ремеслах, будівництві, фінансах, юриспруденції та медицині, часом звертаючись до лихварства.

У моєму рідному селищі Розтоці, згідно з оповідями бабусі Марії, на близько ста селянських господарств припадало 12 єврейських. Серед них можна було зустріти сільського "олігарха" корчмаря-глитая Мотю, скромного та талановитого столяра Айзика, листоношу Вольця та багатодітну селянку Суру. Подібна етнічна структура спостерігалась у більшості сіл і містечок Закарпаття в міжвоєнний період. Саме єврейське населення стало жертвою геноциду, про який згадується на пам'ятнику.

Хто і куди "вивозив"

У квітні 1944 року, згідно з офіційними урядовими актами Угорщини, розпочався найтрагічніший етап переслідування єврейського населення. На території сучасного Закарпаття угорська окупаційна адміністрація організувала 17 основних гетто.

...15 квітня 1944 року євреї відзначали своє найбільше свято - Песах. Показово, що саме цього дня угорська окупаційна військова адміністрація Закарпаття, очолювана генералом Андрашом Вінце, почала масову депортацію євреїв до новостворених гетто. З Ужгорода та його околиць жертвами німецьких та угорських нацистів стали майже 14 тис. громадян єврейської національності. До масової депортації ужгородських євреїв був особисто причетний міський голова тогочасного Унґвара, один з головних призвідників Голокосту в Ужгороді Ласло Меґої з подачі якого ґетто створили на території цегельного заводу Мошковіца на нинішній вулиці Минайській.

Рівно через місяць розпочалося вивезення євреїв з гетто до нацистських концтаборів. Під час періоду з 15 травня по 7 червня щодня до Аушвіца вивозили близько 14 тисяч євреїв. За різними даними, загальна кількість депортованих коливалася від 85 до 112,5 тисяч осіб. Доктор історичних наук, професор Сергій Федака зазначає, що в період окупації Угорщини (1939-1944 рр.) з Закарпаття було депортовано 112,5 тисяч євреїв, з яких 104 тисячі загинули внаслідок жахливих умов.

Кандидат історичних наук і доцент Ужгородського національного університету Павло Худіш, який спеціалізується на дослідженні Голокосту в Закарпатті, наводить дані про понад 95 тисяч жертв. Натомість на меморіальній дошці, що розташована на фасаді колишньої синагоги в Ужгороді, зазначена цифра 85 тисяч. Протягом Другої світової війни, коли угорські окупанти контролювали цей регіон, було знищено близько 90% єврейського населення Закарпаття.

Ужгородська громада у той час реагувала на переслідування своїх єврейських сусідів по-різному. Дехто, ризикуючи власним життям, намагався врятувати євреїв, приховуючи їх у сховищах, приносячи їм їжу та зберігаючи їх цінності. Інші ж, навпаки, підтримували дії нацистів, сподіваючись на вигоду від конфіскацій єврейського майна та цінностей, що дозволяло їм збільшити свої статки.

Цей акт геноциду в Угорщині, яка була союзником гітлерівської Німеччини, став неминучим наслідком тривалої нацистської політики в цій країні. Вже влітку 1941 року, за ініціативи регентського комісара Карпатської області Міклоша Козми, близько 20 тисяч євреїв, які не мали угорського громадянства і були біженцями від гітлерівських переслідувань у Польщі, були депортовані. Їх передали нацистським айнзатцгрупам, які доставили їх до Кам'янця-Подільського, де протягом трьох днів наприкінці 1941 року відбулися масові розстріли. Декілька тисяч вигнанців залишилися на самоті поблизу Кам'янця-Подільського, і більшість з них загинула протягом наступних двох років у гетто та таборах смерті разом з іншими євреями цього регіону.

Кому пощастило уникнути депортації 1941 року - зазнали подальших утисків з боку угорської влади - чоловіків працездатного віку призивалися для роботи в нелюдських умовах у трудових таборах на будівництві фортифікаційних споруд, через що велика частина з них померла.

Згідно з інформацією, наданою ужгородським науковцем, кандидатом історичних наук Йосипом Кобалем, парламент Угорщини в 1941 році прийняв "третій антиєврейський закон". Цей закон чітко визначав критерії, за якими особа могла бути визнана євреєм. Зокрема, у Угорщині євреєм вважалися ті, чиї щонайменше двоє з чотирьох дідусів або бабусь належали до іудейської релігійної громади. Також до євреїв зараховувалися особи, які вважали себе християнами, але мали предків, що були членами іудейської організації. Навіть діти, народжені поза шлюбом, потрапляли під це визначення, якщо один з їхніх батьків був євреєм.

Від цього моменту антисемітські настрої й пропаганда в Угорщині почали наростати з неймовірною силою. У 1942 році угорський уряд ухвалив рішення, яке забороняло євреям бути частиною спортивних клубів. Згодом їм заборонили подорожувати і зупинятися в туристичних готелях або будь-яких інших закладах, пов'язаних із туризмом. Якщо християнин був у шлюбі з євреєм, їм не дозволяли навіть проживати в одному номері готелю. Одночасно в медіа розгорялася антиєврейська кампанія, спрямована на підбурювання ненависті серед неєврейського населення. Людям нав’язували думку, що всі соціальні проблеми виникають через євреїв, і їх примушували носити шестикутні зірки на одязі, щоб вони вирізнялися з-поміж інших.

Частка осіб, які постраждали внаслідок депортації.

Михайло Валенштейн, уродженець села Вільхівці на Закарпатті та нинішній громадянин Ізраїлю, у 2019 році взяв участь у міжнародній конференції "Від Голокосту кулями до Аушвіцу: регіональні виміри остаточного рішення", яка відбулася в Ужгородському національному університеті. Під час цього заходу він розповів мені про трагічну долю своєї родини, більшість членів якої загинули в нацистських концтаборах.

Пан Михайло розповів, що його мама Габрієла Валенштайн, котра усього місяць не дожила до свого 95-тиліття, ніколи не хотіла згадувати ці події. Лише коли внучка попросила її записати спогад для школи, вона відкрилася їй. "Я народилася у 1924 році в Чехословаччині, у с. Апша (сьогодні Закарпатська область, Україна). Мене з сім'єю привезли в Солотвино, куди звозили євреїв зі всього району. Там ми були до кінця 1944-го року. Одного дня нам заявили, що нас забирають в Німеччину на роботу. Людей завантажили у вагони по 60-70 осіб. Так ми їхали протягом 3-х днів і прибули в Аушвіц.

Коли ми вийшли з потяга, перед нами відкрилася жахлива картина: високі огорожі з колючим дротом, лункі крики німецьких охоронців і гавкіт собак. Нас швидко розділили на групи, і ми навіть не встигли попрощатися з близькими. Внутрішнє передчуття підказувало, що нас чекає щось жахливе. Я разом із сестрами пройшла майже два кілометри до великої будівлі. Усередині нас завели в простору кімнату, де наказали роздягнутися до гола для перевірки. Після цього нам обрізали волосся, відвели на миття без мила і видали кожному по халату. Так розпочалося наше нове, нестерпне життя в концтаборі. Тут були багатоповерхові ліжка без матраців, а на кожному поверсі проживало близько десяти дівчат. Їжа, яку нам давали, була нестерпною. Через вікна ми спостерігали за трубою, з якої постійно здіймався чорний, неприємний дим. Лише згодом ми усвідомили, що це були крематорії, де нацисти знищували євреїв.

Наприкінці 1944 року, після чергового обліку населення, я разом із сестрою потрапила в містечко неподалік Берліна. Там розташовувався завод, де виготовляли деталі для німецької авіаційної промисловості. Ми провели на цьому підприємстві близько трьох місяців. Війна наближалася до свого завершення, і нас перевели до табору Берген-Бельзен. У цьому місці умови життя були значно гіршими, ніж у Аушвіці. Ми страждали від нестачі їжі, навколо панував бруд, а багато людей хворіли на тиф. У лютому 1945 року зима видалася надзвичайно холодною, у мене підвищилася температура, і мені здавалося, що я ось-ось покину цей світ.

Я вийшла на вулицю, де панувала нестерпна холоднеча. Пролежавши там всю ніч, я відчувала, як сили залишають мене. Моя сестра, побачивши мене, вибігла на вулицю і в істеричному голосі закликала: "Не залишай мене одну, будь ласка!". Я зібрала рештки сил, повернулася назад і змогла вижити. На жаль, моя сестра не мала такого щастя: вона захворіла на тиф і загинула. Через кілька днів нам повідомили, що війна закінчилася. Згодом я повернулася додому, але там не залишилося нічого, і мені довелося почати все спочатку...

Таких моторошних спогадів, сповнених біллю за пережите, можна було записати десятки тисяч. Як і 80 літ тому, так і сьогодні, психічно хворі зверхники нацистських режимів та їхні посіпаки упиваються стражданнями жертв і безкарним нищенням мільйонів людей, національність яких не "вписується" у їхнє світобачення. Переймаючись, передовсім, творенням комфортного і ситого життя, людство так і не створило дієвих запобіжників для унеможливлення виникнення кривавих режимів канібалів.

Зараз, коли світ готується відзначити 80-річчя від пам'ятної події, варто згадати цю трагічну сторінку нашої спільної історії. Саме тоді радянський танк, під керівництвом українця Ігоря Побірченка, вперше увірвався в нацистський концтабір Аушвіц. За ним пішли в атаку солдати 100-ї Львівської дивізії під командуванням полтавчанина Анатолія Шапіро.

Як знущання над пам'яттю жертв нацистів та загиблих воїнів звучать нині провокативні заяви орбанівських приятелів путлєра - внуків-правнуків угорських нацистів, що безпосередньо вивозили сотні тисяч людей на страту у концтабори, звинувачення українців у нацизмі та спроби такими "розмитими" пам'ятниками спокутувати гріхи своїх історичних попередників, відмити криваві злочини прабатьків. Не вийде! Сучасна Україна не лише героїчно боронить Європу на полі бою від нашестя орди ХХІ століття, але й безповоротно позбувається власного історичного безпам'ятства.