Птахи над нецензурною лексикою: культурні суперечності Полтави

Не тільки Шекспуром Полтава живе,

Мистецтво, культура -- завжди щось нове!

Вечір на околицях Полтави. На шосе можна побачити дівчинку, приблизно шестирічного віку, яка тримає в руках кермо свого велосипеда. Позаду неї слідує її подруга, яка не має керма.

-- Як же ж ти вже за...довбала! -- раптом кричить услід своїй подружці.

-- Тут люди, не матюкайся, -- суворо зауважує дівчинка із велосипедом.

А ти вважаєш, що я не чула, як спілкуються мої батьки?..

Власне, дівчина без велосипеда висловилася не зовсім коректно після тих крапок. Без зайвих прикрас. Саме так, як зазвичай не пишуть, а якщо і пишуть, то, можливо, на паркані.

У той час, коли Полтаву оздоблювали білборди, що чітко вказували шлях до російського корабля, ці дівчата ще не знали, як читати. Проте, ймовірно, за цей період їх освітній рівень навряд чи змінився. Можна припустити, в якій сфері у них формується той самий габітус, про який писав П'єр Бурдьє.

Тож як спілкуються батьки? У Полтаві, звичайно, в основному використовують полтавську мову. Але не рідко можна почути й харківську, особливо коли люди стоять у черзі до Макдональдсу. Фрази на кшталт "по ходу" звучать зовсім не рідко. Харків'яни не приїжджають до Полтави за галушками чи варениками, а щоб насолодитися бігмаками з нагетсами, адже в Харкові такі страви не пропонують.

Існує ймовірність почути щось таке: "літературна алюзія перетворюється на візуальне втілення аперцепції — стану, в якому пізнання об'єкта відбувається не через логічні міркування, а завдяки безпосередньому інтелектуальному спогляданню його глибинної сутності та структури". Адже мешканці Полтави щиро цікавляться культурою і мистецтвом.

От, наприклад, завдяки фантазії ентузіастів і сприянню міської влади, віднедавна віконні отвори понівеченої будівлі Кадетського корпусу прикрашають репродукції картин майстрів італійського Ренесансу. "Мона Ліза", "Прекрасна Ферроньєра" та "Пані з горностаєм" Леонардо да Вінчі, а також "Портрет невідомого з медаллю Козімо Медічі Старшого" Сандро Боттічеллі. Ще й з автономною підсвіткою на сонячних батареях. Як же все це заблищало, інакше не скажеш.

Хоча існували й інші думки. "Сором! Ці руїни не мають нічого спільного з мистецтвом!" -- залишив свій коментар анонімний автор на паркані біля споруди. Напис було зафарбовано. "Треба знайти цього "творця" і написати це йому на лобі", -- висловлював своє обурення в Facebook небайдужий шанувальник репродукцій художників Відродження на занедбаних архітектурних об'єктах. Досі не траплялося зустріти персонажа з таким написом. Але з естетичної точки зору було б значно приємніше натрапити на прихильника творів чинквеченто з варіацією "Афінської школи" на чолі.

Цікаво, які б слова обрав великий Леонардо, щоб залишити на цьому паркані? Можливо, він би згадував про свою думку з "Трактату про живопис", де зазначив: "Не завжди те, що є красивим, є добрим".

Іноді повідомлення на полтавських стінах можуть мати гострий соціально-економічний характер. "Обережно падає плитка" -- застерігав напис на фасаді будівлі. Хтось, проаналізувавши ранкову ситуацію на валютному ринку, закреслив слово "плитка" і написав: "гривня". Відсутність пунктуації у цьому випадку додає нюансів для поетико-філософського споглядання.

Полтавці мають захоплення прикрашати свої вулиці та огорожі. Хтось залишає петрогліфи, інші ж надають їм нове життя, малюючи власні зображення. Наприклад, раніше на зношеному паркані в центрі міста можна було побачити агресивні ненормативні вислови. Але тепер, завдяки зусиллям ентузіастів, яких із задоволенням називають небайдужими городянами, цей же паркан перетворився на місце, де красуються пташки серед хмар. Це надає всьому місцю романтичного відчуття. Дехто може вважати таку творчість на рівні дитячих малюнків, а інші згадують образи птахів у поезії Григорія Сковороди, зокрема "Убогий Жайворонок" чи "Ой ти, пташко жовтобоко".

А на іншій стіні замість слів з лексикону тієї дівчинки без велосипеда тепер ще якесь зображення. Мило і приємно заблищало? Не всім, знов-таки. Так, місцева художниця відверто каже, що вона глибоко невдоволена "тією нахабністю, з якою неуки і люди без смаку втручаються в міське середовище", і вона в цьому не самотня.

Тому одні небайдужі мешканці міста перетворюють нецензурні слова на малюнки пташок у формі сердечок, тоді як інші, також небайдужі, стирають цих "нещасних жайворонків", вважаючи їх образою художнього смаку та порушенням принципів добра і краси.

Таким чином, у суспільстві формується свого роду візуальний обмін ідеями щодо мистецтва та культури. Чи є це актуальним? Безумовно. Адже не слід забувати про концепцію габітусу П'єра Бурдьє і про нове покоління, яке сьогодні виходить на сцену.

Тож повернімося до літературної мови. Звернемося не до Вільяма Шекспіра (а чому б і не Шекспура, здається, була й така транслітерація серед багатьох), садове втілення якого прославило Полтаву в соцмережах. Згадаймо нашого класика. "Вольовий спосіб" Остапа Вишні років зо сто тому писано було:

Мені завжди було приємно спілкуватися з Мариною, адже вона моя землячка з Полтави.

Ну, ось і виникає питання:

Хто ж ви, Марино, скажіть, українка ви чи хтось інший?

Звичайно, це не просто будь-хто: це полтавка, українка.

На якій мові ви спілкуєтеся?

"Ось і причепилися! Яка є, така й є... Як люди, так і я..."

Різне кажуть люди у Полтаві. Ось хлопець троянди обриває біля будівлі міської ради. Взагалі мовчки. А ось його вже й нема. Вкрай спритний романтик.

Рано вранці в автобусі сидить чоловік, який виглядає вельми сумно, але його вік важко визначити. На ньому помітні всі ознаки досвіду, немов він тримає в руках карту з вином. Він простягає кондукторці дуже потертую двадцятку. Кондукторка, не стримуючи емоцій, починає розглядати купюру, що виглядає так, ніби пережила більше пригод, ніж сам її власник. Між ними розгортається живий і емоційний діалог.

-- Чого це я б...? -- нарешті грізно довідується кондукторка і насувається на чоловіка, щиро запрошуючи на вулицю.

-- Та то ж я так, для зв'язування слів. П'ятнадцять гривень... А за що? За комфорт? А не дуже-то й комфортно... -- резюмує екскандидат у пасажири вже на виході.

Ціни на проїзд у громадському транспорті Полтави знову зросли. Тепер за комфорт у автобусі доведеться викласти вже двадцять дві гривні. Полтавці мають свою точку зору на це, висловлюючи її по-різному. Особливо обговорюють "ці дві".

Інший автобус. Чоловік дістає з гаманця банкноту, на якій зображена українська класичка, що колись висловилася: "Як це? Ви ж казали, що NN — дурень та невіглас, а він так прекрасно спілкується нашою мовою!" "Спілкується нашою мовою" — це вже цензура! А якщо прислухатися, що саме він говорить нашою мовою, то, можливо, було б краще, якби він говорив китайською.

— Як же ви мене вже дістали, — міркує кондукторка, розглядаючи номінал купюри та, напевно, все те, що відбувається навколо.

— Вибачте! Я нікого не дістав! Ви... будьте обережнішими в спілкуванні, — заперечує чоловік, говорючи чистою полтавською.

"Абсолютно не відповідає дійсності, але все ще намагається щось довести," -- говорить інша кондукторка в тролейбусі під час бесіди з можливим пасажиром без квитка.

Отже, настав час повернутися до Харкова, де Макдональдс не функціонує, а пасажири громадського транспорту можуть подорожувати безкоштовно.

У вагоні потяга молодий мандрівник переглядає "Кобзар" Шевченка. Напевно, це домашнє завдання. Якщо він заглибиться в текст, йому стане шкода всіх персонажів. І причину, і козака, що вдарився об дуб, і Катерину, і всіх інших. А коли дійде до "Сну", він відчує жаль і за себе. Раптом, біля вікна, схилившись, зітхнув мовчазний сусід-військовий.

Все в порядку?

Це все вже дійсно набридло...