П'ятнадцять років без Юрія Іллєнка: "У нього був вогняний характер" — спогади про його життя | Експрес онлайн

Митець планував стати архітектором, але під час зйомок "Тіней забутих предків" у нього виникали конфлікти з Параджановим.

Він належав до числа найвідоміших режисерів України. У творчому доробку Юрія Іллєнка можна знайти такі культові фільми, як "Білий птах з чорною ознакою", "Легенда про княгиню Ольгу" та "Молитва за гетьмана Мазепу". Загалом його фільмографія налічує понад десять стрічок. Можливо, їх було б значно більше, якби не страшна хвороба, яка забрала життя митця 15 років тому. Згадуємо цікаві моменти з його біографії разом із вдовою, заслуженою артисткою України Людмилою Єфименко.

-- Це правда, що свого часу ваш чоловік міг не потрапити у кінематограф, а стати архітектором?

Отже, з дитинства він мав вражаючий талант до малювання та мріяв про навчання в архітектурному університеті. Він навіть подав документи, однак не зміг успішно скласти іспити. Проблеми виникли не в профільних предметах, а у математиці та диктанті, де він отримав двійки. (Усміхається). Після цього він не намагався повторно вступити до того навчального закладу, а вирішив, як його старший брат, подати заявку на спеціальність оператора в кіноінституті. Конкурс був досить високим, але Юра старанно підготувався (серед інших занять, він займався фотографією) і, на щастя, пройшов відбір.

Не всім відомо, що Іллєнко також намагався свої сили в акторській майстерності. Він, здається, зіграв ролі у щонайменше двох фільмах.

Це – "Вулиця Ньютона, будинок 1" та "Мріяти й жити". Спочатку на роль у останньому планувався Іван Миколайчук, але, як кажуть, з якихось причин він відмовився, і цю роль отримав Юра. Коли я вперше побачила цей фільм, я просто закохалася в персонажа Іллєнка. (Усміхається). На мою думку, він був надзвичайно талановитим актором. Його зовнішність – це справжній мікс Марчелло Мастроянні, Алена Делона та Ліно Вентури – дозволяла йому мати вражаючу кар'єру. Проте згодом він все ж відмовлявся від пропозицій режисерів.

А що ваш партнер говорив про Сергія Параджанова та його фільм "Тіні забутих предків", в якому він виконував роль оператора?

Цю історію можна розповідати безкінечно. Між Параджановим та Іллєнком виникла суперечка, яка навіть призвела до того, що Юра розглядав можливість відмовитися від участі у проєкті. Проте, наприкінці він все ж вирішив переглянути перший відзнятий матеріал. У ті часи процес був доволі тривалим: плівку відправляли до Києва для обробки, а потім повертали назад. Вони сиділи на протилежних краях кінозалу, і коли екран потемнів, обидва встали і зустрілися, обнявшись. Без жодного слова стало зрозуміло, що їхня співпраця продовжиться.

Як режисер Юрій Герасимович створив 12 художніх фільмів. Як ви вважаєте, це "лише" чи "аж"?

Звичайно, це зовсім не багато. Для особи з такою потужною енергією, вражаючим характером і безмежною пристрастю до кінематографу. Особливо сумно, що навіть у часи Незалежності, маючи величезний досвід, він не зміг реалізувати жодного проекту. Постійно звучала одна й та ж відповідь: "Грошей немає".

Кажуть, що на знімальному майданчику він проявляв надзвичайну строгість.

По-іншому і бути не може – така вже особливість роботи режисера. Без сильної волі легко впустити ситуацію з рук, і тоді важко буде реалізувати власні амбіції. Це абсолютно очевидно. У нього був вогняний характер, хоча це найчастіше виявлялося під час зйомок. У нашій ж комунікації Юра проявляв себе як надзвичайно доброзичлива та щира особа.

Знаєте, ми прожили разом 35 років, і я вдячна Богові, своїй долі за те, що зустрілася з Юрою, за наше велике кохання. Я досі його дуже люблю! Хоча вже стільки минуло часу. Не раз ловила себе на думці: якби ще хоча б дватри роки ми прожили разом. Або хоч рік, ну хоч пів року... Це було дуже важко, коли він помер.

Сумний діагноз – рак – був озвучений всього за півроку до його відходу з життя. Чи намагався він боротися з хворобою, чи, можливо, відразу прийняв свою долю?

-- Ні, спочатку боровся, адже був дуже сильною людиною. Проте наприкінці травня 2010-го помер Лесь Сердюк (народний артист України. -- Авт.). Ми були на прощанні в театрі Франка, де Юра виступив із неймовірною промовою. Додому ж повернувся дуже втомлений. Набрав гарячу ванну (завжди так робив, коли треба було зняти втому) і, коли я зайшла помити руки, раптом сказав: "Ти знаєш, я вирішив. Далі хай уже буде, як буде". У мене одразу по спині пробіг холодок. Я добре знала чоловіка й зрозуміла, що це крок до здачі. І якщо раніше він тримався, то з цього дня було гірше, гірше, гірше. Ну а через два тижні Юри не стало.

Наскільки мені відомо, ви також стикалися з важкими випробуваннями, пов’язаними з аналогічним діагнозом?

-- Так. Я досі лікуюся. Це вже скільки буде... Восени -- п'ять років. Я борюся, борюся... Не здаюся поки що. Не кажу: "Хай буде, як буде". Такого наразі немає.

Людмило Пилипівно, чи знаєте ви, де знаходиться могила Юрія Іллєнка? Багато людей вважають, що він похований на Байковому кладовищі в Києві.

-- Ні, у селі Прохорівка на Черкащині. Там у нас -- дача. Ми дуже любили туди їздити. Юра саджав дерева, косив траву і т. д. Його тягнуло до землі. Там чудова природа: з одного боку -- Дніпро (буквально біля порога), а з іншого -- ліс, куди ми ходили восени за грибами... Знаєте, нам ніколи -- жодної секунди -- не було сумно одне з одним. І в моєму житті це були, мабуть, найкращі години та хвилини!