Режисер Тарас Дронь розповідає про свій фільм "Дім за склом" та труднощі, з якими стикається українське кіно.

Еспресо провело інтерв'ю з режисером "Дому за склом" Тарасом Дронем, де він розповів про свою нову роботу, обговорив способи відображення повномасштабної війни в кінематографі та поділився думками про те, як мистецтво може слугувати мостом для спілкування зі світом.

30 січня на українських екранах стартує детективний трилер "Дім за склом". Головною героїнею є Вікторія — успішна архітекторка, яка вирізняється своєю силою та амбіціями. Проте їй доводиться зіткнутися з найскладнішим моральним вибором у своєму житті. Все змінюється, коли її донька Аліса та її хлопець, підозрюваний у причетності до наркоторгівлі, раптово зникають. Вікторія потрапляє в вир розслідування, де їй необхідно знайти доньку, зберегти свою репутацію та не дати зірвати важливий проєкт.

У бесіді з журналісткою Еспресо Дар'єю Тарасовою режисер Тарас Дронь розповів про свій підхід до вибору персонажів для фільмів, а також про те, як знайти рівновагу між правдивим відображенням війни та спекуляцією на цю тему. Він також поділився своїми методами комунікації з міжнародною спільнотою про ситуацію в Україні.

Персонажі ваших фільмів - це люди з травмами, люди, які змушені боротися. Що вас змушує звертатися саме до таких героїв?

Зображення: надане командою кінопроекту

Це вже другий фільм, у якому центральною фігурою є жінка. І, схоже, моє наступне творіння також буде зосереджене на жіночому персонажі. Для мене важливо, щоб героїня мала внутрішній конфлікт і проходила свій шлях розвитку. З її характеру, обставин, у яких вона опиняється, та поведінки виникає певний меседж, який я прагну донести до глядача. Я не бажаю говорити однозначно; мені хочеться, щоб глядач занурився в історію, знайшов щось для себе, відкрив нові перспективи та відчув емоції. Я завжди намагаюся створювати багатошарових і різносторонніх персонажів. Звісно, завжди присутня основна тема та конфлікт, а також інші елементи, які їх поглиблюють.

Іноді оповідання розпочинається з героя, а іноді – з думки, яку потрібно висловити, і тоді вже підбирається відповідний персонаж.

У вашому попередньому фільмі "Із зав'язаними очима" (2019) героїня будує кар'єру в професійному спорті - ММА, що є метафорою боротьби. У "Домі за склом" Вікторія є архітекторкою. Вибір її професії також не випадковий?

Абсолютно не випадковий. Якщо говорити про основний меседж "Дому за склом" - це кіно про ціну умовного успіху: яку ціну люди платять, на що готові піти, щоб чогось добитися в житті. Це фільм про сильний характер, який у найгірших умовах спроможний не розклеїтися, а навпаки зібратися по крихтах і піти далі, щось з цього створити.

Це також є боротьба, але в іншій формі. У "Із зав'язаними очима" конфлікт був дуже наочним і відвертим, тоді як тут ми маємо справу з більш інтимною, внутрішньою боротьбою. Це не безладні сутички, а справжнє протистояння із самим собою. У цьому процесі важливу роль відіграла акторка Ірина Островська. Одна з причин, чому ми обрали зйомку на плівку, полягає в тому, що вона допомогла нам глибше зануритися в образ, дозволивши персонажу охопити кожну клітину її єства. Вона пройшла через усі етапи зйомок разом із персонажем, впустивши його в своє серце. Багато сцен ми знімали з одного-двох дублів, оскільки вона вже повністю вжилася в роль, дихала нею та думала як вона. Не хочу розкривати деталі, але фінал вийшов дуже динамічним та несподіваним, з дивовижною реалістичністю. У цій частині ми чітко усвідомлюємо, що насправді відчуває людина, коли вирішує зробити такий крок.

Зображення: надане командою кінопроекту

Я ніколи не оцінюю своїх персонажів як добрих чи поганих, адже це не в моїх принципах. Вони є частиною життя, фрагментом існування, з якого ми черпаємо певний момент. Цей герой мав своє життя до того, як потрапив у мою розповідь, і продовжить жити навіть після закінчення історії.

Сюжет фільму "Із зав'язаними очима" розвивається в Україні після закінчення війни. У той час як "Дім за склом" був знятий перед початком широкомасштабного вторгнення, його прем'єра відбулася вже під час конфлікту. Який часовий контекст визначає події "Дому за склом"? Чи можна взагалі чітко окреслити часові межі у цьому фільмі?

Навіть у періоди війни не обов’язково, щоб усі фільми були присвячені цій темі або відображали воєнні обставини. Ми створювали нашу стрічку ще до початку повномасштабного вторгнення, хоча конфлікт триває в Україні з 2014 року. Я не хотів штучно впроваджувати тему війни, намагаючись зробити її модною, адже вона не вимагала цього, і, в принципі, не було сенсу так вчиняти. Це вічна проблема. Мій фільм залишиться актуальним і після завершення війни, оскільки він про людські почуття та переживання. Це не лише про зовнішні обставини, а про глибокі внутрішні емоції. Війна не є центральним елементом, і я не бачу потреби примусово впроваджувати її в сюжет.

Зображення: надане командою кінопроекту

Я не зовсім сприймаю кіно, де війна демонструється, "щоб було". Кіно існує поза часом. Воно знімалося під час ковіду, але не про ковід, і монтувалося і закінчувалося під час повномасштабного вторгнення, але не про війну. Ми ж дивимося фільми 1960-1970-х років, які до сьогоднішнього дня актуальні, тому що це людське. Такі теми мене найбільше цікавлять.

Якщо ситуації відлунюють війною і мають вплив на події, то їх не можна ігнорувати — про це слід зважено говорити. У моєму наступному фільмі війна стане важливим елементом сюжету. Проте для цього фільму, щоб глибше дослідити персонажа, мені було достатньо звернутися до соціальних мереж, оточення та до тих людей, які живуть на периферії міста і не завжди є тими, ким здаються.

Ваш наступний фільм буде присвячений війні. Я чула безліч різних поглядів на те, що створення фільмів на цю тему може призвести до ретравматизації глядачів. Водночас, ігнорувати війну в Україні також не є виходом. Як же знайти золоту середину в цьому складному питанні?

Для мене поняття балансу має чітке і зрозуміле визначення. Якщо обставини дійсно впливають на персонажа і допомагають розкрити ту тему, яку хоче підняти режисер, їх не слід оминати. Проте, якщо війну або інші ситуації можна легко замінити чимось іншим без втрати змісту, тоді не варто включати це в історію. Маніпуляції в такому випадку є недоречними. Найгіршим варіантом є експлуатація теми війни для створення сенсації чи комерційної вигоди. Якщо сюжет міг би існувати і без війни, значить, її присутність є штучною, і це є проблемою. Такі речі не можна допускати.

Зображення: надане службою преси.

Щодо питання, чи варто нині створювати фільми про війну, ми провели чимало дискусій як в Україні, так і за її межами. Хоча багато хто зазначає, що якісні стрічки про Другу світову почали з'являтися лише через деякий час після її завершення, важливо врахувати, як змінився технологічний прогрес. Сьогоднішня епоха має інші особливості та динаміку. Тому я не вбачаю жодних перешкод для виробництва фільмів про війну, про її завершення та наслідки вже сьогодні.

У мене є важливий принцип: я не хочу робити кіно про поганих росіян. Я не хочу бачити ніяких росіян в кадрі. Це мій особистий принцип. Я не хочу витрачати свій екранний час на них і розказувати їхні історії, якими би поганими вони не були. Це все одно їхні історії. Все одно доведеться слухати російську мову на екрані, навіть якщо їх будуть грати українські актори чи закордонні, це не має значення, все одно ми будемо бачити російських персонажів. Я не хочу їх бачити на екрані.

Я хочу бачити українських персонажів, я хочу говорити про наш характер, про наших жінок, чоловіків, про людей, які змінили хід історії, про людей, завдячуючи яким ми зараз говоримо. Як не крути, все одно ми боремося і ми не здалися. Мені хочеться про таких людей говорити і витратити весь екранний час на них.

Зображення: надане командою кінопроекту

Навіть якщо фільм присвячений темі війни, не потрібно нікого переконувати, особливо українців, у тому, хто є росіянами. Вони вже давно усвідомили цю істину. Ті, хто не усвідомлював це раніше, тепер зрозуміли. Кіно не повинно слугувати засобом для доведення того, що росіяни є поганими. Важливо розповідати про себе, відкривати власну історію. Коли ми знаємо свою спадщину, своїх людей, своїх героїв, бачимо рідні місця і пейзажі, чуємо українську мову на екрані, це стає значущим внеском у розвиток нашої культури. Коли мова йде про війну, фільми повинні бути надихаючими. Ми переживаємо складні часи, з повномасштабним вторгненням, обстрілами щодня – це реальність, яку ми відчуваємо. Але показувати це на екрані лише через те, що це наша дійсність, я не вважаю за потрібне. У центрі сюжету повинен бути сильний персонаж, який веде цю історію. Не війна є основою сюжету, а персонаж вливається в обставини війни. Він є головним рушієм подій. Коли все зосереджене навколо персонажа, війна стає контекстом, в який ми віримо. Ось у чому полягає баланс.

Як ви вважаєте, яким чином український кінематограф трансформувався після початку повномасштабної війни?

Це явище найбільше відчули документалісти, які фіксують події як на фронті, так і в тилу, а також у містах. Багато художніх фільмів вже враховують реалії повномасштабного вторгнення. Постає питання: наскільки глибоко занурюватися в цю тему, як її висвітлювати та використовувати? Багато творців усвідомлюють, з якими викликами вони стикаються, але не всі емоційно готові до цього процесу. Це теж важливий аспект, який варто враховувати, і його можна зрозуміти. Якщо хтось не має бажання обговорювати ці питання, це абсолютно нормально.

Кінематограф — це мистецтво розповіді, яке відображає фрагменти життя різних героїв у різних ситуаціях. Ці історії можуть стати джерелом натхнення, спонукати до роздумів і викликати дискусії. Створення фільмів — досить складний процес. На сьогоднішній день майже неможливо знайти стрічки, в яких не порушується тема війни.

Зображення: надане службою преси.

Які труднощі постають перед режисерами в Україні? Яким чином ви їх вирішуєте?

Найскладніше — це знайти спосіб говорити про війну. Я усвідомив, що кінематограф може рухатися в двох напрямках: або заперечувати, акцентуючи на негативі росіян, або ж підтримувати те, що ми маємо, розповідаючи наші власні історії. На мою думку, це більш складна задача. Люди повинні знати свою історію, бути обізнаними про свої місцевості та свою країну, мати можливість чути рідну мову і відкривати нові горизонти.

Мене захоплює тема людей та створення урбаністичних оповідей, зосереджених на успішних особистостях, а не на тих, хто залишився в тіні. Приїжджаючи до Києва, відчуваєш, що ми живемо в європейській країні: тут їздять сучасні автомобілі, люди вдягнені стильно, більшість українців мають можливість заробляти, а серед нас безліч захоплюючих особистостей. Особливо в умовах війни з'являється чимало вражаючих військових історій, розповідей про людей з незламним характером і нестандартними рішеннями. Мені хочеться ділитися цим. Я б не покидав країну за негативних обставин.

Персонаж фільму "Дім за склом" живе в класній квартирі, має бізнес, їздить на гарному авто. Мені хочеться говорити про нас сучасних, європейських, модернових. Про сучасну Україну.

Зображення: надане командою кінопроекту

Я відвідую фестивалі, і іноді мені потрібно роз'яснювати, що Київ, наприклад, не поступається Варшаві чи Берліну. Україна зовсім не є якимось безлюдним місцем.

Я не прагну обговорювати тему жертви. Мене більше цікавить особа, яка приймає виклик, безпосередньо стикається з ним і діє, приймаючи важливі рішення.

Історичний контекст викликає в мене глибокий інтерес. Мені хочеться дослідити події, що відбувалися 100-140 років тому, дізнатися, як виник Донбас і як Україна почала свою боротьбу. Наша культура має глибоке коріння, і ми не з'явилися лише в 1991 році. Ми — це не просто покоління тридцятирічних, а нація з багатою історією. Про це важливо говорити не тільки з українцями, а й із світовою спільнотою. Багато міфів було навішано на українців, які не відповідають дійсності. Я отримав доступ до документальних джерел, і мені цікаво використовувати інформацію з особистого листування, а не лише з Вікіпедії. У цю інформацію я вірю і планую на її основі створювати свої наступні фільми.

Що є для вас пріоритетом: створювати фільми для аудиторії чи для власного задоволення? Чи віддаєте перевагу комерційним проектам, подібним до стрічок про Гаррі Поттера, чи ж авторським роботам?

Я і те, і те люблю. Але наразі я ближчий до "Гаррі Поттера". У час, у який ми живемо, навіть фестивальне кіно почало відчувати на собі політичний вплив. Відповідно, як на мене, справді авторські висловлювання не мають зараз такої ваги, яку вони мали 20-30 років тому. Ми живемо в епоху меседжів, коли кіно намагається щось донести. У тому ж "Гаррі Поттері" багато цікавих меседжів, вони непрямі, не проговорені. Але після "Гаррі Поттера" ти виходиш натхненним. І я зараз за таке кіно - за кіно, яке більше з глядачем комунікує, а не є висловлюванням.

Ви завершили навчання в кіношколі Лодзі. Чи мали ви коли-небудь прагнення залишитися працювати за межами країни?

У мене ніколи не виникало бажання залишати рідну землю. Але працювати — це зовсім інша справа. Спілкування з європейськими та американськими продюсерами, сценаристами і акторами виявляється дуже захоплюючим і розширює горизонти. Проте жити за кордоном я не збираюся. Я люблю свою країну і не прагну виїжджати.

Спілкування з зовнішнім світом відкриває можливості для знаходження інструментів, які є зрозумілими та доступними для всіх. Мова йде не стільки про універсальність, скільки про здатність, зберігаючи свою ідентичність, донести інформацію так, щоб вона була зрозуміла не лише українцям. Володіння цими навичками є надзвичайно важливим. Існує багато фільмів, які можуть бути зрозумілі лише українській аудиторії, проте це не те, до чого я прагну. Потрібно знаходити способи, щоб доступно розповідати світу про Україну.