Рита Бурковська розповідає про свій перехід від кар'єри у кінематографі до служби в 3-му армійському корпусі.

Маргарита Бурковська - відома українська акторка, яка вже понад рік служить у складі 3 армійського корпусу. Вдало поєднуючи творчий досвід з військовою роботою, вона керує медійним сегментом тих, хто рятує життя, - Медичної служби 3 АК

Еспресо публікує інтерв'ю з Ритою Бурковською у рамках серії, підготованої у співпраці з Третім армійським корпусом в межах кампанії "Ми тут - щоб жити", покликаної поділитися філософією життя під час війни на реальних прикладах захисників та захисниць.

Поціновувачі кіно знають Маргариту за стрічками "Бачення метелика" та "Парфенон". За свою непересічну гру у фільмах вона отримала дві відзнаки: нагороди за найкращу акторську роботу на Festival International de Film Saint-Jean-de-Luz (Франція, 2022) та премію "Найкраща європейська акторка" на Septimius Awards 2023 (Нідерланди) - за головну роль у фільмі "Бачення метелика". Поряд із роботою над стрічками Рита Бурковська працювала з іноземними медіа над висвітленням російських воєнних злочинів, а також інтерв'ювала свідків у межах проєкту "Архів війни". Одним із результатів нелегкої праці був створений фільм про теракт в Оленівці, який зокрема презентували на Sheffield DocFest у Великій Британії. У вересні 2024 року Рита склала присягу, тоді у себе на Facebook вона написала, що на таке рішення її надихнуло інтерв'ю начальниці медичної частини 3-ї ОШБр Вікторії Ковач. З того часу військова встигла сама стати керівницею медіаслужби Медичної служби 3 АК, яка дбає про безліч важливих аспектів для життя медиків корпусу.

Ви мали яскраву акторську кар'єру, Канни, Венеція. Чи уявляли тоді, що життя може так різко змінитися? І як власне прийшли до рішення приєднатись до армії?

Не можу стверджувати, що колись уявляла себе у військовій формі. Проте, працюючи над численними військовими історіями, неминуче починаєш думати про цю роль. Особливо в умовах, коли країна переживає серйозні військові випробування.

Читайте також: "Я хочу, щоб наші діти не отримали її у спадок": медикиня 3 армійського корпусу Софія Янчевська про війну і захист України

Чому був обраний саме третій армійський корпус?

Одного разу я опинилася серед журналістів на стабілізаційному пункті 3-ї окремої штурмової бригади, і ця атмосфера справила на мене велике враження. Я відчула притягальну силу цього місця, немов щось невидиме кликало мене туди. Більше того,

Для мене надзвичайно важливо бути частиною команди, мати можливість вносити запропонування та реалізовувати дійсно корисні ідеї. Я прагну не просто виконувати свої обов'язки, а бути серед тих, хто небайдужий до спільної справи. Важливо, щоб у нашій команді були професіонали, які також готові співпрацювати, адже лише так ми зможемо досягти спільних цілей, і моя ініціатива матиме значення для інших.

Аби моя ініціатива, мої бачення чи уявлення могли бути реалізовані. І тут, мені здається, що дух 3 армійського корпусу саме такий - коли люди об'єднуються і роблять найкраще, найефективніше.

Яким чином ви інтегруєте військову дисципліну з творчим самовираженням?

Дійсно, в театрі ми здобували насамперед дисципліну, і це дуже корисно зараз, у військовій службі. Творча свобода більше стосується усвідомлення себе як творця, прости, Боже. Один із наших викладачів якось зауважив: "Ти сам обираєш, ким бути – художником чи ні". Можна отримати професію, але стати митцем – це вже інше питання.

Який акторський досвід виявився для вас найбільш цінним у військових умовах?

У стрічці Мантаса Кведаравічіуса "Парфенон" є одна запам'ятовуюча сцена, де моя персонажка тягне важкий тягар містом, щоб потім скинути його у води Босфору. Кожного ранку приблизно о 05:00 ми починали зйомки, і так тривало день за днем. Ми проходили через численні райони Стамбула, поки не досягали Босфору. Це була справжня кіношна дисципліна: прокидаєшся і йдеш вперед. Ще мені доводилося лежати обличчям на льоду, і такі маленькі, але неприємні моменти загартовують. Ти просто робиш це, іноді терпіти доводиться. У фільмі "Бачення метелика" особливо важливим було спілкування з людьми, які пережили полон. Їхня гідність і сила надихали, навіть без слів. Під час зйомок ми зустріли да Вінчі в Авдіївці, і ця зустріч справила на мене велике враження. Також я читала багато літератури про травму. Хоча це не завжди безпосередньо допомагає в службі, проте готує до реальності і допомагає краще відчувати свій внутрішній компас, розуміти, що є правильним для мене. І саме це допомагає мені в службі — мій внутрішній компас, що вказує, для чого я тут і куди рухаюсь.

Читайте також: "Бахмут був моїм особистим переломним моментом": воїн 3 армійського корпусу Сіджик

Із чого розпочалася Ваша військова служба? Що стало першим досвідом?

Коли я почала свою службу, я вже опинилася в зоні відповідальності, і ми відразу ж розпочали службові виїзди. Метою було документувати події, знімати лікарів і фіксувати різні деталі, пов'язані зі стабілізаційними пунктами. Саме там проходить стабілізація поранених, де можна побачити кров і різноманітні травми. Для мене це стало певним випробуванням, адже я не знала, як відреагую. Але, врешті-решт, я впоралася. Це свідчить про те, що ми можемо мати певні уявлення про себе та свої страхи, але насправді, коли бачиш, як інші виконують подібну або навіть складнішу роботу, стає зрозуміло, що все може бути цілком прийнятним.

Чи відчуваєте ви, що стали іншою людиною порівняно з тією, яка колись стояла у світлі софітів та перед об'єктивами камер?

Я відчуваю ностальгію за процесом зйомки. Це неймовірно глибокий досвід — бути справжньою, коли на тебе націлена камера. Але чи змінилася я? Можливо, я здобула нові знання і знову подолала якісь свої бар'єри. Проте вважаю, що кардинальною я не стала.

Що ви вважаєте найголовнішим у своїй службі?

Найголовніше для мене - це, безсумнівно, дух команди, а саме настрій, який панує серед людей, у підрозділах та в управлінні. Це означає наявність певних цінностей і орієнтирів. Наприклад,

Для нас це питання принципу — перемога має бути нашою метою. Збереження України є надзвичайно важливим. Кожен військовослужбовець для нас має величезне значення, і ми готові за нього боротися.

От я, наприклад, у медійці медслужби, і мені важливо, щоб мої командири організовували так роботу, і ми всі так робили свою роботу, щоб наші люди виживали. Тобто, щоб до них було людське ставлення. Для мене важливо не стояти на місці, розвиватися і могти навіть в армії навчатися і робити цікаві речі. Хоча всім здається, що в армії твоє життя і професіоналізм зупиняються - насправді ні. Кожен отримує нові скіли. Потім життя - воно не зупиняється, і нам доводиться дуже багато нового чогось робити. Я, наприклад, акторка, я щось робила, продюсувала, але в армії мені пощастило, тому що я можу працювати з професіоналами, з кіношниками, з СММниками, маркетологами і ще з багатьма людьми. І з цими професіоналами ми можемо думати, як робити цікаві і важливі для людей проєкти. Тобто оце для мене є важливим, що ми не зупиняємося, що ми знаємо, для чого ми діємо - і діємо.

Ви вже мали досвід роботи над проектом "Архів війни", де фіксували свідчення свідків злочинів. Які аспекти цієї діяльності виявилися для вас найбільш складними?

Знайти людей, які готові поділитися своїми історіями та переживаннями - це важливе завдання. Я чітко усвідомлювала мету цієї роботи, тому мені вдавалося справлятися з важкими та болісними моментами. Проте найбільше вразили мене батьки, які втратили своїх дітей на війні. Це відчуття, коли ти заходиш до кімнати, де людина пережила біль втрати, а потім виходиш на вулицю, де життя триває, створює вражаючий контраст. Саме це є найбільш складним аспектом моєї роботи.

Чи траплявся у вашому житті момент, коли ви усвідомили: "Мені необхідно поділитися цією історією з усіма"?

Тут більше йшлося про прагнення виконувати цю роботу, фіксувати свідчення і чітко усвідомлювати їхнє значення. Я розумів, який потенційний внесок це може мати для тих людей і для країни в майбутньому. У мене виникло відчуття, що я здатний впоратися з цим і не зламатися.

Фільм, що розповідає про теракт в Оленівці, був продемонстрований глядачам у Великій Британії. Яка була реакція міжнародної спільноти на цю стрічку, і як ви оцінюєте її?

На фестивалі у Великій Британії документальний фільм отримав позитивний відгук. Глядачі цікавилися процесом написання таких історій. Фільм виконаний у простому, зрозумілому стилі, що надає йому відчуття автентичності — глядачі можуть довіряти тому, що бачать. Це має велике значення. Я прагнув поділитися з аудиторією простими, але глибокими людськими моментами, з якими вони могли б себе асоціювати, і задуматися: "А що, якби це сталося зі мною? Або з моєю мамою?" На жаль, західна аудиторія, як і багато інших, часто важко сприймає жорстку реальність. Коли у Парижі демонстрували фільм "Бачення метелика", було багато пояснень, адже без контексту людям важко зрозуміти наші політичні нюанси — їм легше сприймати щось "людське". Це, звичайно, болюче для мене. Але я все ще вважаю, що у багатьох немає справжнього уявлення про те, що відбувається у нас і в яких масштабах.

Чи здатні подібні фільми вплинути на наше сприйняття війни та на те, як ми розуміємо ситуацію в Україні?

Безумовно, що документальні фільми потребують фінансування, їх слід підтримувати, створювати і популяризувати. Це важливий аспект роботи, але варто зазначити, що такі заходи не принесуть кардинальних змін. На жаль, навіть після перегляду фільму чи прочитання книги, сподіватися на те, що люди стануть більш свідомими або що жорстокість і негативні явища, що відбуваються в Україні, зникнуть – малоймовірно.

Це один із незначних методів, щоб, скажімо, донести до людей наше справжнє обличчя. І, слід зазначити, це має велике значення, адже культуру сприймати простіше, ніж, вибачте, біль. Отже, цю справу варто продовжувати.

Чи можу я повірити, що один фільм здатен зупинити війну? Ні, це неможливо, адже імперські амбіції Росії завжди існували, існують і, напевно, продовжуватимуть існувати. Україна є перешкодою на цьому шляху. Наше основне завдання — захистити себе та зберегти свою ідентичність. Звісно, цю справу варто робити, але я не вважаю, що вона матиме значний вплив на зупинку конфлікту. Сподіватися на це було б занадто наївно. Тому потрібно докласти зусиль і навчитися цінувати епоху, в якій ми живемо.

На тлі сьогодення, де ви знаходите сили, коли стикаєтесь із найбільш болючими історіями війни?

В Україні! Для мене вона - як жива істота. Яку не хочеться підвести, й хочеться зробити все правильно. А ще в історіях інших. Коли ти знаєш, що хтось такий як людина (*усміхається) зміг збудувати гарний підрозділ, навчити людей. Коли ти знаєш, що комусь вдалось щось потужне, то це багато вчить. Дуже важливо слухати історії тих, кому вдалось. Це дає від чуття, що і ти теж зможеш.

Що сприяє збереженню мрій, чи вдається їх реалізовувати та формувати нові?

Любов. Доброта. Стійкість. Оце й допомагає зберігати уявлення, мрії, і не забувати, що в мене є внутрішній світ. І, що щось можна створити, окрім війни і виконаних задач.

Які поради ви дали б тим, хто зараз роздумує над вступом до армії? Що, на вашу думку, є найважливішим у цьому виборі? Навички? Віра у власні сили? Психологічна готовність?

Тим, хто має бажання приєднатися або відчуває необхідність, я б порадила насамперед зосередитися на самопізнанні. Важливо оцінити свої навички, як інтелектуальні, так і фізичні, враховуючи стресостійкість та розумову діяльність. Слід зрозуміти свій рівень у різних аспектах життя. Якщо ви відчуваєте тиск з боку совісті і прагнете залучитися, я б рекомендувала також підготуватися і швидко ухвалити своє рішення.

У будь-якому випадку, кожен з нас буде виконувати свою роль. Це невід'ємна частина нашого існування. Тому варто обирати шлях, керуючись любов'ю, та спілкуватися з тими, хто поділяє ваші цінності і приносить користь у ваше життя.

От, якщо ви бачите, що цей підрозділ збиває, вбиває, вибиває ворога і вас це захоплює - йдіть туди. Також є дуже багато професій, про які ми не знаємо. Дуже багато уявлень про армію, що це обов'язково або піхота, або ніяк, так? Але є ще дуже-дуже багато робіт, на які потрібні люди. І треба подивитися, що ви вмієте і який ваш скіл найближчий, скажімо так. Мені здається, найважливіше - це люди і налаштування. Тому я б обирала власне за цими двома чинниками.

А ще про вашу любов до мрій: чи замислювались ви про повернення перед камерами? Чи хотіли б ви знову зніматися у фільмах, і яка роль була б настільки привабливою, що ви б не змогли відмовитись?

Так, мені було б дуже приємно, і я часто думаю про те, як сильно сумую за кінематографом. Я б із задоволенням повернулася до зйомок. Для мене, насправді, важливим є сценарій та його зміст. Я могла б втілити на екрані як просту жінку з дитиною, так і королеву, яка вирішує, як захистити свій півострів. Або, наприклад, зіграти саму себе у певному аспекті. Варіантів безліч; це може бути звичайна людина з її повсякденними переживаннями.

Проте найважливіше, щоб у цьому сценарії був потужний меседж. І цей меседж мав би бути для справжніх сильних особистостей. Про цінності, які мають значення, про те, як важливо розвивати себе і діяти заради них. Я б не хотіла втілювати образи людей, які не знають, куди йдуть у житті, адже сама я точно не з таких.

Тому я не маю особливих уподобань щодо того, кого грати, але важливо, щоб персонаж і його історія були цікавими. Мені більше до вподоби герої, які здатні адаптуватися до різних обставин, трансформуватися і діяти відповідно до своїх відчуттів про те, що є вірним. Отже, приблизно так. Це б дійсно мене зацікавило.