Росія рухається у зворотному напрямку, тоді як ми звертаємося до нашої історії, щоб просуватися далі, - зазначив Княжицький.

В той самий день, коли Росія знову намагається відтворити Радянський Союз, у Львові, в колишньому радянському театрі російської драми, молоді українці діляться історіями про тих, хто став жертвою переслідувань, ув’язнень і спроб замовчати їхній голос від цього режиму.

Факт, що близько 58% голосів було віддано за Єдину "Росію", зовсім не є для мене дивним. Лише наївні або неосвічені люди можуть вважати те, що нині відбувається в Росії, чесними виборами.

Насправді, всі регіональні лідери та прибічники Путіна змагаються не за підтримку виборців, а за те, хто з них представить Кремлю найвищі показники. Скільки потрібно – стільки й створять. Бюлетені, по суті, можна навіть не підраховувати, адже результат вже відомий заздалегідь.

Таким чином, його результати значною мірою нагадують показники, які раніше демонстрував "блок комуністів і безпартійних" під час виборів до рад різних рівнів у Радянському Союзі.

Такі "вибори" -- це вже не політика. Це ритуал. Спосіб ще раз продемонструвати, що Росія дедалі більше відтворює Радянський Союз: зі своїми дисидентами і політв'язнями, зі своїми ворогами, зі своєю цензурою і, найстрашніше, зі своєю війною.

Кожен наступний етап підтримки цієї імперії стає все більш жорстоким. Радянський Союз під керівництвом Леніна та Сталіна виявився значно жорстокішим, ніж Російська імперія, яка, хоч і в останні роки свого існування, намагалася впроваджувати елементи парламентського управління. Сьогоднішня Росія знову відтворює механізми примусу, страху та насильства. Війна Росії проти України демонструє, на які крайнощі готова йти ця система.

Тому те, що відбулося в Росії, має дуже мало спільного з виборами. Це черговий етап становлення диктатури.

Неймовірно, але саме в Львові, під час шоукейсу в Театрі Лесі, я замислився про все це. Цей театр є частиною мого дитинства.

У Львові часів Радянського Союзу функціонували кілька значущих театральних закладів, серед яких Оперний театр, театр Марії Заньковецької, Театр юного глядача та Театр Прикарпатського військового округу, що спеціалізувався на російській драмі.

Тут існував чудовий колектив. Актори виступали російською мовою, їх запрошували зніматися у фільмах, а львів'яни охоче відвідували їхні вистави. Проте, навіть у цьому середовищі, вони залишалися для московського театрального світу, в певному сенсі, провінційними персонами.

Можливо, саме тому, що жили у Львові.

Оскільки актори, які говорять російською, неминуче піддавалися впливу місцевої галицької, української та європейської культури, вони інтегрувалися в це середовище. Продовжуючи виступати російською мовою, вони поступово перетворювалися на представників зовсім іншої культури та цивілізації.

Однією з видатних актрис свого часу була Зінаїда Діхтярьова. Богдан Ступка підкреслював її надзвичайний талант. Роман Віктюк ставив її на один рівень із найвідомішими радянськими артистками, такими як Вія Артмане та Тетяна Дороніна. Хоча у кіно її з'являлося не так багато, як вона того заслуговувала, у Львові її вистави завжди збирали переповнені зали.

Деякі вистави з участю Діхтярьової чи Бориса Щербакова зазвичай підпадали під заборону майже відразу після їх прем'єри. Навіть російськомовний театр у Львові здатен був набути рис дисидентства.

Тема дисидентів також була порушена на цьогорічному шоукейсі.

Чудова "Божественна комедія" Театру Лесі, втілена Дмитром і Ніною Захоженками, не обмежується лише епохою Данте. Вона досліджує виклики, з якими ми стикаємося в наш час, особливо в умовах війни. Також вона нагадує про те життя, яке ми пережили раніше — в часи Радянського Союзу.

Одна зі сцен повертає нас до знаменитої львівської коляди 1972 року.

На вулиці Спокійній, 13, мешкали Олена Антонів та В'ячеслав Чорновіл, а згодом і Зіновій Красівський. Саме тут пройшли молоді роки Тараса Чорновола. Я ж виростав зовсім недалеко від цього місця.

Ми з Тарасом ходили до однієї школи, хоча я був молодшим. Я проходив повз цей будинок і ще малим бачив Олену Антонів -- ту саму Олену Антонів, про яку сьогодні розповідають зі сцени.

Значно пізніше я навідувався до Тараса. Ми діставали "Український вісник" та "Євшан-зілля" — самвидав, який передавали Чорновіл, подружжя Калинців та інші активісти, і розподіляли їх серед тих, хто не боявся їх читати.

У цьому будинку відвідував Василь Стус. Саме тут прозвучала відома коляда 1972 року, що стала каталізатором хвилі арештів українських інтелігентів. Ця коляда стала одним із символів українського дисидентського руху.

Промайнуло більше ніж півсотні років.

Сьогодні ця коляда знову лунає у Львові, але вже з театральної сцени Театру Лесі. Тепер її виконують зовсім молоді таланти. Зінаїда Діхтярьова та Борис Щербаков вже не на сцені. Натомість, тут виступають нове покоління українських акторів.

Вони викликали в мені спогади про трупу Івано-Франківського театру в ті часи, коли все тільки починалося, і коли на сцену вийшов Ростислав Держипільський.

Молоді. Запальні. Надзвичайно талановиті.

Люди, які намагаються зрозуміти власне минуле, щоб осягнути власне майбутнє.

Театр Лесі зараз переживає непрості часи. Пішов головний режисер. І ця невелика група молодих талановитих людей сьогодні намагається втримати театр у своїх, здавалося б, тендітних руках.

Шоукейс завершувався виставою "Леся".

Це історія про Лесю Українку, в якій драматургиня Оксана Демчук, режисерка Лєнка Удовічкі та молоді актори намагаються не переказати біографію великої поетки, а відчути її. Її час. Її самотність. Її силу. Її свободу.

Я не маю уявлення, яким чином складеться майбутнє Театру Лесі.

Проте я щиро бажаю, щоб цей театр знову зайняв свою позицію серед провідних театральних установ Львова. Не лише як театр російської драми Прикарпатського військового округу, а як значущий український — і, можливо, навіть європейський — театр.

Щоб ці молоді люди, яких сьогодні бачимо на його сцені, стали справжніми театральними зірками.

Бо в цьому є дивовижний символ часу.

Там — це шлях назад.

Це шлях до відновлення власних спогадів, який відкриває нові горизонти для майбутнього.

Попереду в нас важка дорога.

І йти нею довелося б саме цим молодим людям -- тим, кого я цього вечора бачив на сцені Театру Лесі.

Можливо, це і є наше повернення вперед.

Постскриптум. На одному з фото ми з Максимом Курочкіним -- фантастичним і неперевершеним драматургом, якому колись аплодувала Москва, вистави якого ставив Мєньшиков і відомі визначні російські актори й режисери. Сьогодні Макс Курочкін -- військовий Збройних сил України, український драматург, якого запросили на шоукейс в Театрі Лесі.

Джерело можна перефразувати як "виток" або "джерело інформації". Чи потрібно ще щось змінити або доповнити?

Про автора. Микола Княжицький – український журналіст та народний депутат.