Сад новин, кохання та конфліктів. Які теми обговорювали під час презентації книги "Української правди"?

Дон Кіхота могло й не бути.

У часи, коли "Українська правда" тільки починала свій шлях, її тодішня редакторка Олена Притула та дизайнер Сергій Корнієнко працювали над оформленням вебсайту. Для однієї з секцій, зокрема "листів читачів", вони обрали зображення старовинної друкарської машинки як символ. Після довгих обговорень вирішили, що виглядає це досить вдало. Проте ситуація змінилася, коли до справи підключився Георгій Гонгадзе. Він звернув увагу на очевидні асоціації, що виникали з цим зображенням, і розгорівся скандал. Хоча це здавалося дрібницею, обурення було таким, що ситуація набула серйозних масштабів.

Цю історію на презентації книги "Вітряки і Дон Кіхоти. Українська правда - 25", яка відбулася 4 листопада у Києві, згадала головна редакторка УП Севгіль Мусаєва. В книзі йдеться про "Ундервуд", який так і не з'явився на сторінках видання, а також про Дон Кіхота, що став його символом.

Протягом 25 років існування УП було написано сотні тисяч текстів, але до цієї збірки потрапило лише близько тридцяти. "Реконструкції історичних подій, портрети сучасних Дон Кіхотів, репортажі про місця, які нині знищені і залишилися лише в нашій пам'яті та текстах авторів УП" — цей опис на обкладинці книги вказує на критерії відбору матеріалів.

Обкладинку для книги розробив ілюстратор Сергій Майдуков, на ній зображено сад, повний стиглих яблук. "Ідея саду була з нами з самого початку. Ми навіть обговорювали можливість вкладати в кожну книжку пакетик із насінням," - поділилася головна редакторка УП. "Олена Притула у фінальному розділі розкриває метафору цього саду, і його зелені відтінки мають символічне значення. Ця книга відкривається трагічною нотою — розповіддю про смерть Георгія Гонгадзе, а завершується життям."

12 листопада о 19:00 в "Сенсі" на Хрещатику відбудеться презентація книги "Вітряки і Дон Кіхоти. Українська правда 25". Ви можете вже зараз замовити її, перейшовши за цим посиланням.

Однією з центральних подій презентації стала жвава дискусія на тему "Сад новин, любові та війни. Книга незвичайних історій". Участь у ній взяли два герої збірки — художник Павло Маков і солдатка Нацгвардії, а також режисерка Олена Апчел, разом із упорядницею видання Севгіль Мусаєвою. Модератором цього заходу виступив інший упорядник — редактор Української правди Михайло Кригель, який дебютував у цій ролі.

Тож про що вони говорили?

Павло Маков: Того року я став лауреатом однієї з десяти премій на Великому міжнародному конкурсі артбуків. Поряд зі мною сиділа мисткиня з Японії, і вона запитала: "Звідки ви?" - "З України". - "А де це?" Це був момент, коли я вперше усвідомив, як боляче відчувати, що хоча ми отримуємо міжнародні нагороди і наші роботи викликають інтерес, ми представляємо країну, про яку багато хто навіть не чув. Того року я зрозумів, що ми існуємо, але для більшості світу ми залишаємося невидимими.

Олена Апчел: Мені на той час було 14 і я памʼятаю, як напередодні 2000-го ми дуже наполегливо і активно готувалися в класі до кінця світу. Вирізали сердечки, писали один одному листи. Така юнська епістолярність перед кінцем світу, наповнена магією апокаліптичного передвісництва. В мене була ціла стопка прощальних листів: красивих, з картинками, з фотографіями.

Севгіль Мусаєва: Це був перший рік, коли я справді усвідомила себе дорослою. Влітку 2000 року я серйозно захворіла і провела час у лікарні, де, в один момент, почала творити вірші та прозу. Восени я вступила до школи журналістики. Саме в цьому році я вперше опублікувала свою статтю у виданні "Керченский рабочий", яке, зрозуміло, виходило російською. Моя стаття була присвячена 60-річному ювілею директора ЮгНИРО і мала назву "Это только начало". На жаль, через півроку мені довелося писати некролог про нього.

Павло Маков: У своїй життєвій та творчій практиці я завжди намагаюся мислити стратегічно. Від 1991 року я веду оповідь однієї історії, що тісно переплітається з моїм життям і тією країною, де я існую. Нам важливо навчитися грати в довгу, адже в іншому випадку ми ризикуємо втратити свою країну. Наш супротивник вміє це робити дуже майстерно.

Відсутність довгострокового підходу в культурній сфері, про яку говоритиму, призвела до серйозних наслідків. Окрім Втраченого Відродження в 1920-30-х роках, в українському образотворчому мистецтві ми втратили ще 35 років. Ці втрати стали наслідком недбалості та байдужості до мистецтва, яке, на жаль, не викликає інтересу. Найцінніші твори наших художників нині знаходяться за межами країни. В Україні ж, за ці 35 років, так і не з'явилося музею сучасного мистецтва. Це яскравий приклад відсутності стратегічного мислення в культурному розвитку.

Олена Апчел: Наскільки важлива довгострокова стратегія? Вона надзвичайно критична. Відсутність безперервності та інституційних структур — це те, з чим ми стикаємося. З одного боку, очевидно, що ми повинні бути самокритичними. Щось не було реалізовано в належний час, можливо, нам не вистачило знань. Але, з іншого боку, умови, в яких ми опинилися, нагадують безкінечну боротьбу з руїнами.

Якщо говорити про перформативне мистецтво, то у нас є такий внутрішній жарт, що все відбувається завжди "вперше". Десь приблизно кожні пʼять років хтось з колег робить "вперше" читання якоїсь драми (яку насправді вже представляли публіці - УП). І це відбувається якраз через неможливість в формі інституцій побачити, як це розвивалося, або не було можливості цією інформацією ділитися.

Михайло Кригель: На мою думку, в суспільно-політичному житті спостерігається аналогічна тенденція. Цикли, здається, повторюються приблизно кожні п’ять років, і ми щоразу повертаємося на п’ять кроків назад. Це певна риса нашої поведінки, яка стосується не лише перформативних практик. Хоча, зрештою, можна вважати, що суспільно-політичне життя також є своєрідною перформативною практикою.

Севгіль Мусаєва: Книга, яку ми сьогодні презентуємо, не настільки цінна тут і зараз, як буде за двадцять років, коли вона матиме для нас абсолютно інше сприйняття. Ця книга - зріз часу, в якому ми живемо. Вона - про ті випробування, які на нас випали. Я часто замислююсь, що тут і зараз ми не відчуваємо, з якими людьми і в який історичний час нам судилося бути.

Я б хотіла, щоб ми всі стали більш свідомими та відповідальними за наше минуле і майбутнє покоління. Лише за умови наявності цієї усвідомленості, сад, представлений на обкладинці нашої книги, зможе розквітнути.

Павло Маков: Про війну війною розповісти не можна - тут все вичерпано. Прямі згадки до війни і трагедії війни якщо і були дієвими, то в перші її місяці.

А як же інакше? Я займаюся цією темою з 2014 року, але не можу стверджувати, що знайшов розгадку. Я просто роблю те, на що здатний.

Севгіль Мусаєва: Нам варто дозволити собі відпочити. Якщо ми не маємо слів, це природно. Вони обов’язково з’являться. Я глибоко переконана, що після завершення цієї жахливої війни нас очікує розквіт української культури та літератури. Наш досвід, який ми пережили, залишиться з нами, і ми повинні будемо його осмислити.

І мені здається, що майбутнє української культури буде повʼязано із тим, що ми називаємо магічним реалізмом. Тому що список втрат настільки великий, що існуватиме тема присутності загиблих, тема метафізичності.

Олена Апчел зазначає, що в Україні досі не виник соціально-відповідальний політичний театр, що здається їй дивним. Вона висловлює нестандартну думку: з такою великою кількістю контексту ми мали б уже давно опинитися в цій реальності. Проте, за її словами, сценічне мистецтво ще не пройшло через перформативний поворот і трансфеміністську революцію.

Ми ще не зробили кроку у світ уважного слухання. Наразі ми лише обмінюємося історіями болю, зустрічаючись на кухнях чи ведучи мимохідні розмови в потягах. Ми поки не зібралися навколо вогнища, не перейшли до етапу активного слухання, емпатії та спільного переживання чужих історій. Хоч ми ділимося своїми переживаннями, часто забуваємо про те, що щойно почули.