Якою є сучасна ситуація між Заходом і Росією: новий мирний план не лише для України (частина друга)

Демократія не є самоочевидною чи природною властивістю суспільства; це складна система, яка потребує постійної уваги та зусиль. Свобода може існувати лише у середовищі, де її охороняють надійні інституції та ефективні правові механізми. Інакше вона може легко перетворитися на безлад.

Держави не зникають через війни — вони руйнуються внаслідок деградації своїх еліт. Коли правляча верхівка втрачає здатність до ефективного управління, країна втрачає силу, незалежно від зовнішніх загроз, що їй загрожують.

(Збігнєв Бжезінський).

З перших днів своєї незалежності Україна прагнула приєднатися до спільноти демократичних країн Світу, перш за все - Заходу. Останній протягом багатьох десятиліть після закінчення Другої світової війни залишався передовою цивілізацією, потужною економічною, військовою та інформаційно-технологічною силою. Але, впродовж останніх десятиліть він, крок за кроком, програє своїм ворогам у здатності до стратегічного планування та ухвалення швидких і своєчасних управлінських рішень. Особливо - за обставин, що швидко змінюються. Крім того, Захід утратив ініціативу в сучасній ідеологічній і інформаційній війні проти авторитаризму. Причина - деградація його правлячих еліт і структурні зміни суспільства в країнах демократії. Передусім - через скорочення кількості представників середнього класу і падіння політичної культури виборців.

Причиною культурно-філософської деградації західних еліт стало те, що більшість сучасних представників правлячого класу ніколи не брали участі у війнах чи у боротьбі з комунізмом під час Холодної війни. Ці битви були ведені їхніми попередниками. Сучасні еліти виросли в умовах стабільності і демократії, вважаючи їх чимось незмінним і природним. Вони вважають, що демократії завжди існували і будуть існувати, не потребуючи жодних зусиль для свого захисту, розвитку та підтримки. Більше того, вони не вважають за потрібне вивчати історію, діалектику розвитку та формулювати нові закони для збереження демократії в умовах змінюваних історичних реалій.

Розпад СРСР послабив та дезінтегрував ідеологічну та філософську єдність Заходу, зупинив ідеологічне лідерство США, а також послабив внутрішню ідеологічну єдність країн ЄС і НАТО. Основою попередньої єдності був антикомунізм. Відсутність, як тоді здавалося, нових реальних загроз безпеці країн НАТО протягом майже 30 років, а також економічне благополуччя, егоїзм і самозакоханість суспільств Заходу прискорили деградацію його політичного істеблішменту. У країнах Заходу після 1991 року не з'явилося жодного державного діяча рівня Франкліна Рузвельта, Вінстона Черчилля, Шарля де Голля, Конрада Аденауера чи Рональда Рейгана. Тим більше - теоретиків і творців демократії на кшталт Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона чи Авраама Лінкольна.

Сучасний етап глобального протистояння має свою особливість: загроза не походить від комуністичних ідей чи їхніх прихильників, а виникає з економічно та технологічно сильніших авторитарних режимів. Ці країни досягли значного розвитку у військовій та економічній сферах завдяки державному капіталізму. Декілька з них володіють ядерною зброєю і існують підозри, що вони намагаються допомогти іншим державам у її здобутті. Ідеологія цього табору тепер не стосується "пролетарської єдності", а зосереджена на "боротьбі проти колективного Заходу". Проте Захід, у свою чергу, занадто повільно реагує на потребу в єдності та монолітності в протистоянні з агресією з боку Кремля. Якщо Росія здобуде перемогу в Україні, це може призвести до падіння демократій у сусідніх країнах за принципом доміно під тиском авторитарних режимів.

Війну авторитаризму проти демократій, яка у гібридному форматі розпочалася вже давно, на Заході своєчасно не помітили - як і те, що авторитарні режими ефективно використовують корупцію у країнах демократій з метою розкладу їхніх еліт зсередини. Водночас сьогодні більшість лідерів Заходу сприймають цю війну як "чужу", яку повинні вести інші народи, але аж ніяк не "сталі" західні демократії. Нового ідеологічного об'єднання, подібного до колишнього - на базі антикомунізму (тепер уже антиавторитаризму), не сталося. Його досі замінюють радше ритуальні заклинання до миру.

На противагу Заходу, ядром нового світового об'єднання, як вважає Кремль, мають стати Китай і Росія, навколо яких об'єднаються країни демографічної більшості планети - "Колективний Південь". Основою його єдності має бути протистояння світовій меншості найзаможніших країн - "Колективного Заходу".

Бойова основа нового альянсу вже сформувалася на тлі війни в Україні, завдяки масштабним постачанням озброєнь та боєприпасів російському агресору. До цього альянсу вже приєдналися авторитарні країни, такі як Росія, Північна Корея та Іран. Китай, хоч і неофіційно, надає Росії важливу технологічну та фінансову підтримку. Окрім того, Росія та Китай започаткували створення ще одного об'єднання країн Азії – Шанхайської організації співробітництва (ШОС), що має на меті стати противагою альянсам найбільш економічно розвинених держав, таким як G7 і G20, ядро яких складають демократичні країни Євроатлантики. Також було сформовано геополітичний союз БРІКС (BRICS), що об'єднує Бразилію, Росію, Індію, Китай та Південну Африку, як основного конкурента "Великої Сімки".

Сучасний погляд Кремля на Захід та нові ідеологічні концепції для Росії були представлені одним з ключових теоретиків Кремля, С. Карагановим. Він очолює Раду з зовнішньої та оборонної політики та виклав свої думки в статті "Епоха війн?" у 2024 році. Серед його пропозицій — можливість здійснення превентивного ядерного удару по одній з країн НАТО, наприклад, Польщі, з метою швидшого "примушення Заходу до поступок". Аналізуючи західний світ, Караганов зазначає, що "протягом останніх півтора - двох десятиліть у розвинутих країнах Заходу спостерігається скорочення середнього класу, що є основою політичних демократичних систем", через що їхня ефективність знижується. Він підкреслює, що "демократія є лише одним з інструментів управління складними суспільствами", тоді як "для простих" краще підходить автократія.

Він усвідомлює, що сучасні виклики, з якими стикається Захід, тісно пов'язані із занепадом його еліт: "Ми вже спостерігаємо майже повну втрату стратегічного мислення серед європейських еліт; традиційні уявлення про це просто зникають. На наших очах відбувається інтелектуальна деградація правлячої еліти США – країни з величезним військовим, зокрема ядерним, потенціалом... "Субконтинент" Європа знову опиниться в стані нестабільності та може навіть стати джерелом конфліктів. Невідворотний відхід США, які втрачають інтерес до стабільності на цьому "субконтиненті", лише загострить цю тенденцію. Очікується, що це станеться в найближчі десять років. Ситуація ускладнюється фактичною руйнацією міжнародного управління не тільки в економічній, а й у політичній та безпековій сферах. Відновлення жорсткої конкуренції між великими державами та застаріла структура ООН роблять її все менш ефективною".

Ідеологічний голос Кремля, як можна помітити, досить жорстко, але з певними підставами оцінює ситуацію на Заході. Проте в його аналізі немає нічого вражаючого чи нового. Ще австрійський дослідник демократії М. Поллак застерігав про подібні загрози, пов'язані з перетворенням еліт і суспільства в умовах демократії, що є тісно пов'язаними процесами: "...інтелектуали останнім часом мовчать: кожен зайнятий власними справами, пише свої книги, створює свої театри тощо... Я вважаю, що тут криється велика небезпека... молоді інтелектуали звикли до демократії, свободи і прав людини. Вони не бажають боротися за це, адже для них це стало нормою, як вода, що тече з крана. А я пам'ятаю часи, коли... відкривав кран, а води не було. І так само може трапитися з демократією - ти відкриєш кран, а води вже не буде..." (https://life.pravda.com.ua/culture/2016/07/07/214585/)

Яскравим прикладом адаптації управлінських моделей і служіння демократії є діяльність 32-го президента США Франкліна Делано Рузвельта, що тривав з 1933 по 1945 рік. У середині 30-х років минулого століття в США спостерігався одночасний розвиток кількох критичних явищ: загальний кризис капіталізму, Велика депресія, зростання впливу олігархів, корупції та організованої злочинності, а також підривна діяльність Комінтерну. У цих складних умовах президент реалізував ряд необхідних реформ, які допомогли відвести ці загрози та врятували країну і її демократичні інститути від небезпеки комуністичної революції. Крім того, він трансформував США у провідну економічну й військову державу, ставши лідером серед демократичних країн світу та очоливши Західну антигітлерівську коаліцію під час Другої світової війни. Його досвід залишається актуальним і в наш час.

Нині ж Захід є політично та ідеологічно роз'єднаним. Рівень ефективності демократичних інститутів влади в різних країнах навіть ЄС і НАТО - істотно різний, а сучасні закони демократії не сформульовані. Це гальмує створення спільної ідеології. У деяких державах уже з'явилися авторитарні тенденції. Захід утратив роль сильного і морального лідера. Демократія США переживає внутрішню кризу, яка загрожує її інститутам. Культура виборців знижується, а в поєднанні зі скороченням середнього класу це загрожує поступовою трансформацією демократії в авторитаризм. Більшість виборців не переймається європейськими справами, а популізм і короткозорість підштовхують їх до компромісів навіть із диктаторами.

Таким чином, відкривається шлях від випадкового обрання авторитарних політиків до їхнього перетворення на інституційний авторитаризм у рамках демократії. Популярність гасла "Зробимо Америку знову великою" свідчить про зміни в офіційній ідеології США. Ідеали "захисту прав людини, свободи та демократії", які були характерні для президентів Картера та Рейгана, сьогодні поступаються місцем ізоляціонізму, комерційному прагматизму та авторитарним тенденціям. Це створює нові можливості для Кремля в Європі, враховуючи його геостратегічне положення та величезні ресурси. Кремль давно прагне досягти "нових Ялтинських угод", які б передбачали новий розподіл світу між великими державами: контроль США над Америкою, Китаю - над Азією, а Росії - над Європою, без врахування думки "керованих" народів про їхнє майбутнє.

Кремль живить свої надії, враховуючи, що протягом останніх кількох десятиліть багато західних бізнесменів і політиків стали залежними від дешевих російських енергетичних ресурсів і сировини. Ідеологія радикального лібералізму та глобалізації вже призвела до занепаду, соціальних заворушень, а також демографічних і міграційних криз у Західному світі. Довгі роки миру, благополуччя та культури масового споживання сформували у багатьох європейців небажання служити в армії, а ще більше – брати участь у військових конфліктах. Водночас, проблеми міграції (культурні, правові, соціальні) підвищують внутрішню напругу. Розруха в Іраку, Лівії, Афганістані та Сирії – це лише деякі з чинників, які Кремль ефективно використовує для створення труднощів для Європи.

Як може реагувати Європа? На сьогоднішній день Велика Британія, вийшовши з ЄС, має обмежене інституційне представництво на континенті. Лише після 2022 року вона почала активно відновлювати свої позиції, прагнучи повернути статус одного з провідних світових гравців. Франція, у свою чергу, традиційно виступає за збереження загальноєвропейських та загальнолюдських цінностей, але їй бракує часу для зміцнення необхідних ресурсів. Спільний ядерний потенціал Франції та Великої Британії, а також можливе відновлення нового союзу, подібного до Антанти, викликають надію на те, що ці країни можуть стати основою для створення "Сполучених Штатів Європейських Демократій".

Економічно сильна Німеччина лише почала звільнятися від фантомного болю страху та поваги, що стосується Росії. Цей процес обіцяє бути тривалим і складним. Причинами цього є спокуса доступних російських енергоресурсів, велика російськомовна діаспора, численні історико-культурні та економічні зв’язки, а також "східні німці", які часто виявляють симпатії до РФ. Усе це протягом багатьох років підтримувало її "вето" на вступ України до НАТО. Однак найважливішим залишається психологічний аспект фантомного страху, хоча історія чітко показує, що сила та рішучість можуть запобігти загрозам, тоді як слабкість, навпаки, може викликати провокації.

Цікаво, що перед вторгненням до Чехії в 1939 році німецька армія була менш потужною, ніж чеська. Чехи мали більше та якісніше озброєння, зокрема танки. Проте німці виявилися більш мотивованими і психологічно готовими до бою, тоді як чехи, здобувши незалежність без збройної боротьби, не були готові захищати її зі зброєю в руках. Можливо, саме на це й покладався Кремль, нападаючи на Україну, сподіваючись, що "приниження" Росії після розпаду СРСР забезпечить їй таку ж "моральну платформу", яку мав Гітлер у Німеччині після підписання Версальського договору. Кремлівська пропаганда з 2005 року активно готувала населення до війни, в той час як Захід досі не зміг організувати належну інформаційну контратаку. Багато поколінь європейців звикли до комфорту і не готові до конфлікту. Вони не враховують, що для багатьох народів Росії, особливо в її азійських регіонах, "немає чого втрачати", в той час як у Європі їх чекають заповітні трофеї. Значна частина політичної та бізнес-еліти Західного світу має суттєвий російський вплив, що також грає на руку кремлівським планам.

На завершення варто підкреслити, що в античному Римі, під час початку війни, республіка перетворювалася на диктатуру на рік. По завершенні цього терміну диктатор звітував перед Сенатом, однак під час війни ухвалював рішення самостійно і несе за них повну відповідальність перед "Сенатом і народом Риму". Незважаючи на те, що загальний військово-економічний потенціал НАТО значно перевищує російський, процес ухвалення рішень залишається консенсусним, що надає право вето навіть тим державам-членам Альянсу, які відкрито підтримують Кремль. Можливо, така практика є прийнятною в мирний час, однак вона явно не підходить для ситуацій, коли потрібно швидко і рішуче продемонструвати силу, здатну зупинити агресора. Варто згадати вислів, який приписують Наполеону: "Армія баранів під керівництвом лева завжди переможе армію левів під керівництвом барана".

Настав час ІСТИНИ. Лідери Європи та їхні суспільства повинні усвідомити, що справжня мета російської агресії проти України полягає в прагненні встановити контроль над усією Європою. Західним керівникам давно відомо з розсекречених матеріалів американських служб безпеки, що ще 19 листопада 1999 року на зустрічі в Стамбулі президент Росії Борис Єльцин у бесіді з президентом США Біллом Клінтоном заявив таке:

Єльцин: Я хотів би попросити тебе про одне. Просто передай Європу Росії. США не мають стосунку до Європи. Європа повинна бути справою самих європейців. Росія - це частково Європа, частково Азія.

Клінтон: Тобі потрібна й Азія?

Єльцин: Звісно, звісно, Білле. Зрештою, нам слід буде домовитися про все це.

Клінтон: Я сумніваюся, що це викличе захоплення у європейців.

Єльцин: Не всім. Але я - європеєць. Я живу в Москві. Москва - це Європа, і мені це подобається... Ти можеш узяти всі інші держави у світі й забезпечувати там безпеку. А я візьму Європу й забезпечуватиму її безпеку. Добре, не я, а вся Росія... Білле, я серйозно. Віддайте Європу самій Європі. Ніколи Європа не почувалася так близько до Росії, як тепер, хіба що за винятком Афганістану і Пакистану..."

Початок: "Повномасштабна агресія, яка могла б не відбутися, або Міжнародний план мирного врегулювання не лише для України (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/67cb50126ccbd/)

Продовження - буде далі.