Сергей Грабовский: Украинский институт памяти на передовой — Блоги | OBOZ.UA

Итак, Александр Алферов - кандидат исторических наук, телеведущий, майор запаса. потомок известного старшинского рода, то есть "аристократии сабли", - назначен директором Украинского Института Национальной Памяти. Назначение, как по мне, знаковое, которое сразу же вызвало вой и лай "на болотах". И это (вой) - очень хорошая вещь. Прямое попадание! Ведь в последнее время УИНП как-то вяло вел себя, а теперь...

Далее тест на языке оригинала.

Одразу ж Алфьоров опублікував абриси п'яти напрямів роботи УІНП, які адресовані як команді Інституту, так і всім зацікавленим особам. Як на мене, не повинне викликати заперечень наступне: "Зміцнюємо інституційну сталість і спроможності Українського інституту національної пам'яті... Укріпити авторитет УІНП у суспільстві через відкритість, фаховість, аргументованість і чесний діалог. Замість нав'язування - аргументоване роз'яснення. Замість пропаганди - критичне мислення". В підсумку це дає можливість УІНП бути "сильною відкритою інституцією". Єдина заувага - що пропаганда теж потрібна в цілій низці випадків, але дієва пропаганда.

Не може викликати заперечень і теза про те, що УІНП - це "центр творення і ефективної співпраці". А для цього слід зробити Інститут "ефективним державним "мозковим центром" і провідним майданчиком дискусій про національну пам'ять", відтак "зміцнити горизонтальні зв'язки з експертним середовищем та громадянським суспільством".

Пропозиція щодо нового напрямку під назвою "Сильна інклюзивна національна пам'ять" викликає безліч питань, які потребують відповіді. Ось її повний текст: "Ми популяризуємо тисячолітню історію українського народу, не зважаючи на столітні російські наративи. Розповідаємо про історію України, ігноруючи Схід, ніби Росія ніколи не існувала. Завершуємо інтеграцію пам’яті України та Європи. Ми не рухаємось до Європи – ми повертаємось додому."

Слово "Європа" сьогодні асоціюється у нас з чимось безсумнівно позитивним. Але Європа - це також і Маркс з Енгельсом, Гітлер з Муссоліні, а також численні агенти Кремля, які займають високі посади в уряді. Наші ухилянти, дезертири й "ватники" насправді є частиною сучасної європейської реальності, адже, згідно з соціологічними дослідженнями, значна частина населення багатьох країн ЄС має подібні погляди. Натомість наші військові - це нетипові європейці. Не випадково міністри та генерали багатьох країн НАТО визнають, що їхні армії в разі агресії з боку Росії змогли б витримати лише кілька тижнів або місяців. Отже, Європа, завдяки Україні, отримала шанс повернутися до своїх коренів, до того, чим вона була і чим повинна залишитися. Без істерик про "токсичну маскулінність" (адже без неї навряд чи змогли б боротися!) і без безглуздої провини за минуле (адже в Британії рабство скасували ще тоді, коли воно процвітало в усій чорній Африці, і не лише там. "Полк Чорних піонерів" воював під час походу Наполеона І до Москви, а мулат Тома-Александр Дюма став генералом у армії Наполеона; до речі, прадід Пушкіна, Абрам Ганнібал, розпочав свою військову кар'єру у Франції, здобувши інженерну освіту й звання офіцера, брав участь у бойових діях і досягнув звання капітана…).

Роздуми про істинну Європу я завершую цитатою з радіо-виступу Джорджа Орвелла, що відбувся в червні 1941 року: "Що дало можливість Англії вистояти протягом минулого року? Частково, безумовно, це була неясна ідея про краще майбутнє, але головним чином — це глибоке почуття патріотизму, вроджене відчуття англомовного народу про свою перевагу над іншими. Протягом двадцяти років перед війною основною метою англійських лівих інтелектуалів було придушити це почуття, і якби їм це вдалося, ми б зараз спостерігали есесівські загони на вулицях Лондона". Ось так. Ось до такого місця ми (а також і Європа) повинні повертатися.

Найважливіше - це те, що національна пам'ять українців не може бути сформована без врахування Сходу. Адже саме там розташовані Кубань, Ставропілля, Вороніжчина, Сірий Клин, Зелений Клин та навіть українська Маньчжурія. До 1945 року там проживало кілька десятків тисяч українців, які мали свої організації, пресу та структури ОУН. Також важливо врахувати сучасну північ Росії, де розташовані землі Великого Новгорода, четвертого східнослов'янського етносу, який був знищений Москвою. Сьогодні залишки цього етносу, такі як помори, фігурують у перепису 2002 року як неросіяни, а згодом зникають. Цей етнос дав світові видатних науковців, від Михайла Ломоносова до Миколи Амосова. Літописи зафіксували існування новгородського "боярського роду Амосових", який, збанкрутувавши, переселився на околицю, що дозволило йому пережити московський геноцид. Новгородці були мовно та культурно ближчими до українців, з якими їх пов'язували торговельні шляхи та історичні події, ніж до москвичів. Це, можливо, пояснює, чому билини "київського циклу" збереглися у фольклорі колишніх земель Великого Новгорода та тих територій, куди новгородці втекли від московського геноциду, адже вони не мають жодного відношення до російської культури. Виникає серйозна проблема: у власному українському фольклорі майже немає згадок про княжі часи. Цю проблему піднімав ще Грушевський, який, здається, знайшов на Волині пісню про князя, що йшов до моря. Отже, історична пам'ять українців, зафіксована у фольклорі, починається з козацької доби, що дає підстави деяким стверджувати, що "древнерусский период" не має жодного відношення до України. Тож чи можемо ми передати билини Москві? Ні, вони не є витвором московської культури і не розповідають про "русских богатырей".

Нарешті, звернемося до "Слова о полку Ігоровім". Сьогодні "гарвардизовані" українські інтелектуали, під впливом професора Грабовича, вважають цей літературний твір підробкою, датованою кінцем XVIII століття. Однак ті, хто знайомий із забороненою в СРСР книгою Олжаса Сулейменова, що розглядає тюркські елементи у "Слові", ніколи не погодяться з цим твердженням. Адже фальсифікатор XVIII століття не міг володіти достатніми знаннями про тюркську, зокрема половецьку, культуру. І, до речі, аргументи, що нібито підтверджують теорію про підробку "Слова", на мою думку, скоріше вказують на його справжність. Це, проте, є окремою темою для обговорення.

Коли вже йдеться про "гарвардизацію" сприйняття історії, зокрема сучасної, не можу не торкнутися теми тоталітаризму, особливо російського. У сучасних "гарвардах" про тоталітаризм зазвичай не говорять, забувши про класичні аналізи цього суспільного устрою, які були розроблені в західній думці (йдеться не лише про режими, а про цілісні системи, які можна охарактеризувати як "колективного Гітлера" або "колективного Путіна"). Згідно з таким підходом, коли, наприклад, Микола Рябчук порівнює "авторитарних" лідерів, як-от Орбан, Ердоган та Путін, це, на мій погляд, свідчить про безпорадність і нездатність усвідомити загрози, які постають перед Україною та демократичним світом від новітніх тоталітарних режимів, які можна назвати "оссю зла" — Москва, Тегеран, Пхеньян, Пекін. Суть проблеми полягає не лише в усуненні режимів, а в демонтажі певних держав (а не країн) та створенні на їхніх руїнах чогось більш адекватного. У цьому контексті варто звернути увагу на професорку Оксану Луцишину, яка має великий досвід викладання української літератури в університетах США. Вона детально пояснювала своїм студентам, що таке тоталітаризм, як він проявляється та як може поволі "проникати", стаючи важко помітним зсередини, як, на її думку, нині відбувається в США.

Отже, діяльність Українського інституту національної пам'яті, яка спрямована на "підтримку держави в ефективній боротьбі з російською пропагандою та дезінформацією", на мою думку, не може бути успішною. В Росії основною проблемою є не лише пропаганда або дезінформація, а новітнє міфотворення, що можна назвати "міфом XXI століття". Тоталітарна соціально-історична міфологія, в рамках якої людина існує, є набагато більш небезпечною та впливовою. Ця міфологія формує і підтримує те, що можна охарактеризувати як фальшиву історичну пам’ять, зокрема, в контексті численних наративів про "Велику Вітчизняну війну". Спростувати її через контрпропаганду неможливо, адже деконструкція вимагає знищення самого носія цієї міфології. Ліквідація СРСР відкрила українцям можливість для переосмислення цієї пам'яті, тоді як в Росії новітній тоталітаризм лише відновлює хибну історичну пам'ять.

Нарешті, надзвичайно важливим і слушним видається п'ятий напрям роботи УІНП, позначений як "Широка контекстуальна рамка історії". Так, необхідно вести мову не лише про Україну у ХХ столітті, а й брати дло уваги інші історичні періоди, зокрема, "оприявнити для суспільства тисячолітню традицію українського державотворення і її тяглість". Але ж при розгляді цієї проблематики - можу це впевнено сказати як один із авторів "Нарисів з історії українського державотворення" (К., 1995) - неодмінно і дуже гостро постане проблема українсько-польських відносин у першій половині ХХ століття, польського імперіалізму та колоніалізму. Колишній керівник УІНП Володимир В'ятрович, як на мене, зводив проблематику агресивності другої Речі Посполитої до польсько-українських відносин.

Необхідно зупинитися на загальному характері агресії цієї "мікроімперії". Друга Річ Посполита активно вела колоніальні війни проти Литви, Чехословаччини та України. Варто нагадати, що в кінці 1919 року Антанта визначила східний кордон польських етнічних територій, який у 1920 році отримав назву "Лінія Керзона", проте Варшава не звертала на це уваги. Наслідком цього стало те, що в гімназіях незалежної Литви - я чув це від тих, хто там навчався - навчальний день розпочинався з молитви про повернення Вільнюса. Тому не дивно, що в 1939-40 роках Литва з її непоганою армією "склала зброю" перед Кремлем в обмін на свою історичну столицю Вільнюс.

Ну, а Волинь... Професор Грицак каже, що поляки зараз, мовляв, забули, що передувало Волині. Це не так: поляки, які нині обожнюють другу Річ Посполиту, не хочуть знати, які колонізаторські акції передували Волинській трагедії, де обидві сторони діяли однаковими методами. Просто там у 1942 році поляків було 16%, українців - 80%. Таким було і співвідношення числа жертв. Але польські сили й емігрантський уряд вели війну за збереження по війні Волині у складі Речі Посполитої. А за такого складу населення і з огляду на обставини анексії Волині то була колоніальна війна, і що цікаво - під німецькою окупацією! Я вже мовчу про кров'ю пробитий "вільний від українців" коридор до Львова з етнічної польської території у 1944 році... Ой, непросто буде нагадати полякам, скільки разів друга Річ Посполита зрадила українців, скільки угод вона порушила, скільки зла принесла всім - і полякам теж. Але хто, крім УІНП, спокійно та розважливо нагадає це?