Сергій Грабовський: Український інститут національної пам'яті — під прицілом -- Блоги | OBOZ.UA

Отже, Олександр Алфьоров — кандидат історичних наук, телеведучий та майор у запасі, нащадок відомого старшинського роду, тобто представник "аристократії шаблі", був призначений директором Українського Інституту Національної Пам'яті. Це призначення, на мою думку, є знаковим і миттєво викликало бурю обурення серед критиків. І це обурення — дуже позитивний сигнал. Це точне попадання в ціль! Оскільки останнім часом УІНП демонстрував певну пасивність, а тепер...

Невдовзі після цього Алфьоров представив основні напрямки діяльності Українського інституту національної пам'яті (УІНП), які орієнтовані на команду Інституту та всіх охочих долучитися. На мою думку, важливо підкреслити такі тези: «Підтримуємо інституційну сталевість і можливості УІНП... Підвищити авторитет Інституту в суспільстві через прозорість, професіоналізм, логічні аргументи та чесний діалог. Замість нав'язування - надання обґрунтованих пояснень. Замість пропаганди - розвиток критичного мислення». Це, в свою чергу, дозволяє УІНП стати «сильною та відкритою установою». Однак варто зазначити, що в певних ситуаціях пропаганда все ж може бути необхідною, але лише в її ефективній формі.

Безперечно, можна стверджувати, що УІНП слугує "центром для генерації і продуктивної співпраці". Щоб реалізувати це, необхідно перетворити Інститут на "дієздатний державний мозковий центр" і провідний форум для обговорення питань національної пам'яті. Це, в свою чергу, вимагатиме посилення горизонтальних зв'язків з експертним середовищем та активізацією взаємодії з громадянським суспільством.

А от наступний запропонований напрям - "Сильна інклюзивна національна пам'ять" - викликає чимало запитань, і нериторичних. Наведу його повністю: "Популяризуємо тисячолітню історію українського народу не озираючись на сторічні російські наративи. Розповісти про історію України без огляду на Схід, так, ніби Росії ніколи не існувало. Посилити взаємну інтегрованість пам'ятей України та Європи. Ми не йдемо до Європи - ми повертаємось додому".

Слово "Європа" для нас наразі звучить як щось безперечно позитивне. Проте Європа - це й Маркс із Енгельсом, і Гітлер із Муссоліні, і численна путінська агентура на президентських, прем'єрських і депутатських посадах. Наші ухилянти, дезертири та "ватники" - це посутні нинішні європейці, принаймні, за даними соціологів, значна частина населення більшості держав ЄС. А от наші вояки - нетипові європейці, не випадково міністри та генерали багатьох держав-членів НАТО визнають: їхні армії в разі нападу Росії змогли би протриматися недовго - від кількох тижнів до пари місяців. Інакше кажучи, Європа в особі України отримала змогу повернутися до себе, до тієї, якою вона колись була і повинна бути. Без істерик з приводу "токсичної маскулінності" (повоювали б вони без неї!), без дурнуватої white guilt (адже у Британії рабство було скасоване ще тоді, коли воно панувало у всій чорній Африці, і не лише у ній. А от "Полк Чорних піонерів" брав участь у поході Наполеона І на Москву, а мулат Тома-Александр Дюма став наполеонівським генералом; до речі, прадід Пушкіна Абрам Ганнібал почав військову кар'єру у Франції, здобув там інженерну освіту й офіцерське звання, брав участь у бойових діях і дослужився до капітана...).

Розмисли про справжню Європу дозволю собі закінчити цитатою з виступу по радіо Джорджа Орвелла від червня 1941 року: "Що дозволило Англії встояти впродовж останнього року? Частково, безумовно, певна розмита ідея про краще майбутнє, проте передусім атавістичне почуття патріотизму, вроджена у англомовного люду настанова, що він вивищується над рештою інших. Двадцять передвоєнних років головною метою англійських лівих інтелектуалів було придушити це почуття, і якби вони досягли успіху, ми би наразі спостерігали есесівські патрулі на лондонських вулицях". Ось так. До такого дому ми (і Європа) мають повертатися.

Основна думка полягає в тому, що національна пам'ять українців не може бути сформована без врахування східних регіонів. Це важливо, адже на сході розташовані такі території, як Кубань, Ставропілля, Вороніжчина, Сірий і Зелений Клин, а також українська Маньчжурія, де до 1945 року проживало чимало українців, які мали свої організації, пресу та навіть структури ОУН. Крім того, не можна ігнорувати сучасні північні райони Росії, колишні землі Великого Новгорода, що були знищені Москвою. Частини цього етнічного спадку, як помори, все ще існують у XXI столітті, хоча їх уже не зафіксовано в переписах. Цей етнос дав світові видатних науковців, таких як Михайло Ломоносов і Микола Амосов. Останній, до речі, походив із новгородського "боярського роду Амосових", який зазнав злиднів і асимілювався, розселяючись на околицях, тому й пережив московський геноцид. Новгородці культурно та мовно були ближчими до українців, з якими їх пов'язували як історичні події, так і торгові маршрути, ніж до московитів. Важливо зазначити, що билини "київського циклу" збереглися в фольклорі колишніх новгородських земель і територіях, куди новгородці втікали від московського геноциду, і вони не мають жодного відношення до російської культури. Це викликає серйозну проблему: в українському фольклорі князівська епоха майже не представлена. Грушевський, зокрема, звертав на це увагу і знайшов в Волині пісню про князя, який відправлявся до моря. Таким чином, історична пам'ять українців, зафіксована в фольклорі, розпочинається з козацької доби, що дає підстави стверджувати, що "древнерусский период" не має стосунку до України. Отже, чи можемо ми віддати билини Москві? Ні, адже ці твори не є частиною московської культури і не розповідають про "русских богатырей".

Нарешті, розглянемо "Слово о полку Ігоровім". Сьогодні "гарвардизовані" українські інтелектуали, під впливом професора Грабовича, вважають цей шедевр підробкою, що з’явилася в кінці XVIII століття. Проте ті, хто ознайомився із забороненою книгою Олжаса Сулейменова, що досліджує тюркські елементи в "Слові", ніколи не погодяться з цим твердженням. Адже фальсифікатор XVIII століття не міг би володіти достатніми знаннями про тюркську (зокрема, половецьку) культуру. І, звісно, аргументи на користь теорії про підробку, на мою думку, лише підтверджують автентичність твору. Але це вже окрема дискусія.

І якщо вже мова пішла про "гарвардизацію" розуміння історії, в тому числі й новітньої, то не можу оминути проблема тоталітаризму, зокрема, російського. У нинішніх "гарвардах" про тоталітаризм воліють не згадувати, забувши напрацьовану свого часу на Заході класику розуміння цього суспільного ладу (не режиму! всеосяжного ладу з "колективним Гітлером" чи "колективним Путіним"). Інтегруватися з таким баченням, у відповідності з яким, скажімо, Микола Рябчук ставить в один ряд "авторитаріїв" Орбана, Ердогана й Путіна означає, як на мене, стати безпорадними нікчемами, не здатними зрозуміти загроз Україні й усьому демократичному світу з боку новітньої тоталітарної "вісі зла" - Москва, Тегеран, Пхеньян, Бейджинг (він же Пекін). Адже проблема не у скиненні режимів, а в демонтажі певних держав (не країн) і побудові на їхньому місці чогось більш нормального. Як на мене, в цьому сенсі краще взорувати на професорку Оксану Луцишину з її чималим досвідом викладання української літератури в університетах США, яка детально пояснювала студентам, що таке тоталітаризм, як він себе унаочнює і як може поволі "наповзати" так, що зсередини важко помітити ознаки такого "наповзання", як-от, на її думку, наразі відбувається у Штатах.

Таким чином, діяльність УІНП, спрямована на "підтримку держави у боротьбі з російською пропагандою та дезінформацією", на мою думку, не може бути здійснена ефективно. Адже в Росії основна проблема полягає не лише в пропаганді та дезінформації, а в явищі новітньої міфотворчості, яку можна назвати "міфом XXI століття". Тоталітарна соціально-історична міфологія, за межами якої існує людина, є набагато більш небезпечною та потужною. Ця міфологія формує та укріплює те, що можна охарактеризувати як спотворену історичну пам'ять, наприклад, численні наративи про "Велику Вітчизняну війну". Її контрпропаганда не здатна знищити; її можна деконструювати лише разом із державою, яка є її носієм. Демонтаж Радянського Союзу відкрив українцям шлях до переосмислення такої пам'яті, тоді як в Росії новітній тоталітаризм лише відновлює цю спотворену історичну пам'ять.

Нарешті, п'ятий напрямок роботи УІНП, що охарактеризований як "Широка контекстуальна рамка історії", видається надзвичайно актуальним і важливим. Справді, варто розглядати не лише питання України в ХХ столітті, а й враховувати інші історичні етапи, зокрема, "відкрити для суспільства тисячолітні традиції українського державотворення та їх безперервність". Однак при аналізі цієї теми – можу це стверджувати, оскільки є одним із авторів "Нарисів з історії українського державотворення" (К., 1995) – неодмінно виникає важлива проблема українсько-польських відносин у першій половині ХХ століття, а також питання польського імперіалізму і колоніалізму. Як на мене, колишній керівник УІНП Володимир В'ятрович зводив цю складну проблематику агресивності другої Речі Посполитої до виключно польсько-українських стосунків.

А слід вести мову про тотальну агресивність цієї "мікроімперії". Друга Річ Посполита вела активні колоніальні війни проти Литви.,Чехословаччини, України. Нагадаю, що наприкінці 1919 року Антанта встановила східний кордон польських етнічних земель, у 1920 році названий "Лінією Керзона", але Варшава чхала на цей кордон. Одним із наслідків цього стало те, що у гімназіях незалежної Литви - сам чув від тих, хто у них учився, - день починався з молитви за повернення Вільнюса. Не дивно, що у 1939-40 роках Литва з її непоганою армією "лягла" під владу Кремля в обмін на свою древню столицю Вільнюс.

Ну, а Волинь... Професор Грицак каже, що поляки зараз, мовляв, забули, що передувало Волині. Це не так: поляки, які нині обожнюють другу Річ Посполиту, не хочуть знати, які колонізаторські акції передували Волинській трагедії, де обидві сторони діяли однаковими методами. Просто там у 1942 році поляків було 16%, українців - 80%. Таким було і співвідношення числа жертв. Але польські сили й емігрантський уряд вели війну за збереження по війні Волині у складі Речі Посполитої. А за такого складу населення і з огляду на обставини анексії Волині то була колоніальна війна, і що цікаво - під німецькою окупацією! Я вже мовчу про кров'ю пробитий "вільний від українців" коридор до Львова з етнічної польської території у 1944 році... Ой, непросто буде нагадати полякам, скільки разів друга Річ Посполита зрадила українців, скільки угод вона порушила, скільки зла принесла всім - і полякам теж. Але хто, крім УІНП, спокійно та розважливо нагадає це?