Скульптури вартістю 4 тисячі доларів і співробітники Microsoft поблизу: які умови життя у "чарівному селищі"

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни.

З 2015 року в Бобриці впроваджено унікальний для України підхід до оплати за послуги з благоустрою. Кожен житель має можливість самостійно обирати, чи бажає він сплачувати за ці послуги, а також визначати суму внеску.

Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gazeta.ua.

У серці Бобриці розташована велика площа, встелена бруківкою, з елегантними декоративними кулями, що виконують роль обмежувачів, і акуратно підстриженими деревами, що надають їй особливого шарму. У четвер тут панує особлива метушня, адже це день ринку. Уздовж площі розташовані яскраві намети: жовтого, зеленого та синього кольорів. За прилавками можна побачити як місцевих, так і приїжджих торговців, які пропонують свіжі овочі, ароматну зелень, домашній сир, мед, розсаду квітів та блискучі банки олії, що відбивають сонячне світло.

Прямо навпроти, серед соснових дерев, в тіні грають діти на дитячому майданчику. Поруч розташований купол місцевого храму, який можна побачити майже з будь-якої точки. Щомісяця в центрі організовують ярмарки, здебільшого з благодійною метою.

На площі розташований затишний сквер, оточений декоративними кущами та пишним газоном. В повітрі лунає звук газонокосарки - працівники комунальних служб доглядають за трав'яним покриттям.

Бобриця — це село, що знаходиться в околицях Києва та є частиною Білогородської громади Бучанського району. Воно розташоване серед соснових лісів і полів, приблизно за двадцять кілометрів від центру столиці. У Бобриці немає стихійних сміттєзвалищ, занедбаних ділянок або пошкоджених лавок — натомість тут можна побачити доглянуті газони та вуличне мистецтво.

Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село.

Комунальні служби проводять вивіз сміття два рази на тиждень – у вівторок і суботу, дотримуючись чіткого розкладу. Для цього використовуються два трактора з причепами. Замість звичних контейнерів впроваджені фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які жителі можуть придбати за встановленими сільрадою цінами: 15 грн за великий мішок для відсортованого сміття та 48 грн – для змішаного.

Комунальне підприємство забезпечує обслуговування всього села, включаючи райони поблизу Боярки. Мішки для сміття встановлюються в заздалегідь вказані дні, і їх оперативно забирають, - зазначає Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд відіграв важливу роль у реалізації ряду проектів та впровадженні системи благоустрою в селі. Роман також був одним із ключових ініціаторів проекту "Казкове село - Бобриця".

Ми зустрічаємось з Романом Іваненком біля офісу місцевого комунального підприємства. Чоловік привітно вітає кожного перехожого, а періодично відповідає на вхідні дзвінки. Наразі він обіймає посаду депутата Білогородської сільської ради і керує постійною комісією, що займається питаннями соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунальних послуг, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та охорони навколишнього середовища.

Коли все організовано, найважливішим є саме культурний аспект. Якщо навколо панує чистота, газони підстрижені, а клумби доглянуті, виникає внутрішнє бажання не смітити. Як це можна зробити? Це ж неможливо! А коли культура охоплює все настільки, що кожен крок нагадує про чистоту, вона впливає на підсвідомість. Це нагадує теорію розбитих вікон: якщо десь існує безлад, люди починають втрачати стриманість. Натомість, коли навколо порядок та охайність, люди прагнуть знаходити рішення, які відповідатимуть цій середовищі, - пояснює Іваненко.

У 2015 році в селі Бобриця було впроваджено новаторську ініціативу для українських населених пунктів – добровільний договір на благоустрій. Це не є податком чи обов'язковим внеском; мешканці мають можливість самостійно вирішувати, чи хочуть брати участь у програмі, а також визначати суму, яку вони готові вносити щомісяця. Зібрані кошти спрямовуються на організацію прибирання, покос трави, вивіз сміття та утримання спільних територій.

- Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 грн, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 грн. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко.

У Бобриці активно функціонують чати та соціальні мережі. Якщо хтось викидає сміття у неналежному місці, жителі можуть заглянути в мішок, знайти документ із іменем та опублікувати цю інформацію. Це приносить свої плоди.

Директор комунального підприємства Володимир Будкевич зізнається, що процес сортування відходів ще далекій від ідеалу. За його словами, лише 30-40% населення дотримується правил роздільного збору сміття. Інші ж або користуються лише загальним контейнером, або залишають відходи біля зупинок у дні їх збору. Головною проблемою є звички людей. Багато хто плутає різні види пластику та викидає змішані відходи, хоча деякі, зокрема ті, хто мав досвід життя за кордоном, звикли навіть мити упаковки перед викиданням.

На сьогоднішній день інфраструктура села має зовсім інший вигляд, ніж це було 10-15 років тому, підкреслює Будкевич.

У ті часи не існувало ані автоматизованих систем поливу, ані зелених газонів чи парків. Сьогодні ж ми самостійно висаджуємо дерева, облаштували зупинки, а також прикрасили частину з них розписами – на одній зупинці, наприклад, можна побачити малюнок двох бобрів.

Технічні ресурси громади значно покращилися: тепер комунальне підприємство має два великі та два малі трактори, а також газонокосарки і тримери. Щороку в селі організовують місячник з благоустрою, під час якого жителі об'єднуються в маленькі команди для прибирання територій, а потім техніка вивозить зібране сміття.

Відвідувачі, мандрівники та знайомі, які завітали до нас, відзначають, що їх приємно вразило: навколо чистота, порядок, затишні сквери, статуї – є багато місць для прогулянок і відпочинку. Це найвища похвала нашій діяльності, - підкреслює Будкевич.

Бобриця - одне з найстаріших сіл, розташоване в околицях Києва. За офіційними даними, його заснування датується 1648 роком, під час національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Назва села, ймовірно, походить від бобрів, які мешкали в навколишніх лісах і долинах. Через це село протікає річка з такою ж назвою - Бобриця, яка є притокою Ірпеня.

У XVII столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село.

Сьогодні в Бобриці мешкають приблизно 3000 осіб. Більшість житлових будинків є приватними, тут можна знайти котеджні вулиці, дачні ділянки та кілька багатоквартирних будинків. Поруч із населеним пунктом розташований каскад із семи ставків.

Поруч зі старостатом, навпроти офісу компанії, панує спокій і порядок. Уздовж дороги ростуть акуратно підстрижені туї, а яскраві кущі спіреї вражають своїм білосніжним цвітом. Бордюри мають свіжу фарбу, а пішохідний перехід виділяється новими яскравими смугами. Трохи далі розташована велика галявина з рівно підстриженою травою. Навіть молоді дерева стоять у спеціально підготовлених лунках, з яких дбайливо були прибрані бур'яни.

- Колись тут стояла стара, зруйнована хата, обросла чагарниками, - згадує Роман Іваненко. - Ми демонтували її у 2015 році, зібравши разом 120 тисяч гривень.

У цьому місці громада має намір звести туристично-інформаційний центр — сучасну двоповерхову кубічну будівлю, яка стане новим осередком зустрічей для місцевих жителів.

Роман запрошує на прогулянку селищем. Ми проходимо повз парк зі скульптурами, де розкинувся зелений газон із автоматизованою системою поливу. Цей парк був відкритий у 2015 році під час першого міжнародного симпозіуму скульпторів. Виставка доступна для всіх охочих.

- Це моя особиста ініціатива, - зазначає Роман Іваненко. - Цей скульптурний симпозіум ми організували в п'яти особах. Це приватні скульптури, розташовані на території села, і ми лише виставляємо їх для загального огляду.

Перший симпозіум відбувся восени 2015 року, ще до того, як громада розпочала свої масштабні перетворення. З того часу пройшло три скульптурних симпозіуми. Ціна одного витвору мистецтва перевищує 4 тисячі доларів.

- Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці.

По дорозі ми спостерігаємо акуратні та доглянуті узбіччя. На ряді перехресть встановлено світлові сигнали, а на поворотах розміщено обмежувачі швидкості. У селі з'явилися нові зупинки для громадського транспорту, частина з яких прикрашена традиційними візерунками, а також камери спостереження. Місцеві мешканці стверджують, що завдяки цим нововведенням безпека в селі значно покращилася.

У 2006 році я купив ділянку в Бобриці і розпочав будівництво свого будинку, - продовжує розповідь Роман Іваненко. - Раніше я жив у Києві. Тоді я ще не був знайомий із цим селом, але мав глибоке бажання бути ближче до природи та залишити позаду міський шум.

Пізніше Роман Іваненко долучився до Революції Гідності, що згодом надихнуло його на ідею створення "казкового села".

- Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Audi, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтому палаці, там був госпіталь.

Після подій на Майдані він остаточно усвідомив, що ідеали про гідну державу, за які жертвували своїм життям люди на Інститутській, повинні реалізуватися хоча б на рівні громади.

- Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман.

Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація.

Спочатку ніхто не надавав цьому значення. Ми обійшли всі домівки, пояснюючи наш задум. Першим кроком став проект центральної площі. Ми реалізували його не як тимчасове рішення, а з розрахунком на майбутнє. Тут і освітлення передбачено, і місце для пам'ятника засновникам села вже відзначено, - вказує він на новозбудовану площу.

Цю площу отримала назву Стражницька на честь козацького хутору Стража, з якого історично виникла Бобриця. Тут встановили лавки з термодерева, а бруківка викладена в стилі витинанки. Якщо уважно подивитися, можна помітити візерунок, що нагадує бобрів.

- Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт.

Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів.

Роман Іваненко розповідає про впровадження реформи місцевих бюджетів: "Головним джерелом фінансування став єдиний податок. Я мав зареєстровану фізичну особу-підприємця, через яку надавав консультаційні послуги, тому просто переніс реєстрацію тут. Кілька інших людей вчинили так само. Ми пояснили: 'Ось податки, які ми сплачуємо, ось наші мрії, і ось результати'. Коли громадяни починають усвідомлювати зв'язок між своїми діями та реальними змінами, рівень довіри зростає, а процес набирає обертів."

Перетворення охопили не лише інфраструктурні аспекти. Раніше навколо школи була висока огорожа, що сягала двох з половиною метрів. Врешті-решт, громада прийшла до висновку, що краще створити відкритий простір, замінивши непроникну огорожу на легку та прозору конструкцію.

- Ми розділили паркан на дві частини. Один шматок використали для школи, а інший обгородив дитячий майданчик, - з посмішкою говорить Роман. - Просто, чи не так? Але саме такі дрібниці здатні змінити те, як діти бачать навколишній світ.

Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили.

У нас близько 140 учнів. Однак зводити повноцінну школу не вигідно. Натомість доцільніше покривати витрати на поїздки до великої школи в Білогородці, де працюють фахові вчителі і є можливість заміни на випадок хвороби, - зазначає Роман. - У нашому плані – створити комфортний садок-школу для дітей до четвертого класу.

Проєкт передбачає знесення старої школи, збудованої в 1930-х роках, оскільки вона вже давно не відповідає сучасним вимогам. На її місці планується створення нового комплексу, який об'єднає бібліотеку, навчальні аудиторії та дитячий садок в одному зручному просторі.

Я маю освіту в галузі економіки. З 2009 по 2012 рік я проходив навчання в бізнес-школі в Словаччині, де здобув ступінь MBA, вже після завершення базової освіти в Україні. Це навчання справило на мене значний вплив — я відкрив для себе інший світ і нові моделі соціальної взаємодії. Частину цього досвіду ми реалізували тут, у Бобриці, - ділиться Роман.

Концепція розвитку села зосереджена на збереженні природи як ключового ресурсу. Для запобігання безсистемній забудові, подібно до деяких околиць міст, у Бобриці було визначено стратегічне бачення майбутнього: відмова від будівництва таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану або поділу земельних ділянок. Натомість, акцент робитиметься на рекреації, розвитку готельного бізнесу, спортивних заходах, медичних послугах та індивідуальній зайнятості.

У нашій концепції ми підкреслили, що природа є найважливішою цінністю. Наприклад, на вулиці Сосновій утримують коней та організовують спортивні змагання. Тут також з'явилися готелі та апарт-комплекси, які стали можливими завдяки нашій діяльності. Місцеві жителі мають можливість заробляти, не завдаючи шкоди тому, що потрібно зберегти, - зазначає він.

Багато жителів села займаються дистанційною роботою: працівники IT-сфери, адвокати та фрилансери. Декілька з них мають офіси в столиці, проте проживають тут і сплачують податки за місцем їхнього фактичного проживання.

- У нашій місцевості навіть кілька працівників Microsoft придбали земельні ділянки. Ідея "казкового села" їх настільки захопила, що вони почали ділитися нею між собою. Вони збудували свої власні будинки і тепер оселилися тут, - зазначає Іваненко.

На площі села були встановлені інформаційні стенди, присвячені природі та рекреаційним можливостям, а також активно розвивались місцеві підприємства. Як зазначив Роман, після того, як Бобриця отримала чітке позиціонування як місце, орієнтоване на природу і гостинність, в селі з'явилися два нових готелі. Обидві ці ініціативи стали результатом інвестицій від жителів, які вже мали зв'язок з цим місцем.

Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати.

Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів.

Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом.

Тут зібрано все, що вдалося знайти – просто приносили речі, у кого що було. Є предмети з Бобриці, а є й такі, походження яких залишається загадкою. Наприклад, ось ця червона піч від французького виробника. Як вона опинилася тут? Ніхто не знає. Але раз її хтось приніс, отже, вона має своє значення для когось.

Місцеві жителі особливо гордяться секцією, присвяченою старовинним фотографіям. Тут можна побачити знімки з часів Першої світової війни, коли селяни змушені були брати участь у війні під іноземними знаменами. У другій залі музею представлена експозиція ікон та побутових предметів, які розташовані в кутах, нагадуючи про обстановку сільських осель минулих часів.

Локальна команда має намір створити автентичну бобрицьку хату, заповнену старовинними предметами побуту. У бюджеті села вже виділено кошти на розробку ескізу, а також триває підготовка до архітектурного конкурсу. Один з проєктів планують фінансувати за рахунок громади, а інший - за допомогою грантових коштів.

До 2022 року в Бобриці вдалося організувати навіть кінофестиваль у співпраці з власником Film.ua. Проте в даний час цю ініціативу призупинили.

- Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти.

У початкові дні масштабного вторгнення громада діяла самостійно. Закупівля засобів захисту, пошук амуніції, організація логістики через кордон — все це базувалося на ініціативі небайдужих людей.

- Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів.

Бронепластини були оснащені унікальними протиударними елементами та протестовані на стрільбищі. Форму придбали в країнах Балтії, активно шукаючи все, що можна було знайти на складах НАТО.

"У ті часи тут усе було наповнене рухом," - згадує Роман. "Лінія фронту проходила всього за шість кілометрів. Над нашими головами кружляли гелікоптери та літаки. Одного разу щось велике приземлилося неподалік від мого будинку, поруч із колишніми іподромними полями. Вибухова хвиля залишила вирву глибиною близько п'яти метрів. Проте самій Бобриці пощастило - жертв не було."

Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села.

- Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FPV.

У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн.

На зупинці на виході з Бобриці сидить Слава — місцева жителька, яка покинула Київ більше десяти років тому. Вона ділиться історією про те, як переїхала сюди у 2011 році, після того як вийшла на пенсію.

- Я прагнула спокою. Ми збудували тут наш дім і оселилися, - говорить вона. - Вже минуло десять років, але як все було раніше, вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що сміття тоді точно не вивозили.

Жінка звертається до комунального підприємства, придбаваючи спеціалізовані пакети для збору відходів.

- Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує.

Вона стверджує, що не є надто активною жителькою - проживає на околиці села і більше часу присвячує веденню домашнього господарства. Також зазначає, що в селі стало більше молодих людей.

- Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили.

Великі покупки не здійснює на місцевому ринку — продукти купує в Києві, коли відвідує дітей.

- Тут, здається, лише дрібниці, - зазначає він. - А ще в селі магазин маленький. Якби збудували великий, це було б зовсім інше діло.

Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки.

- Якщо щось потрібно, то ми їдемо в Білогородку, - зазначає він. - Але загалом все гаразд. Спокійно.

До зупинки підійшли ще дві жінки — Віра Іванівна та Тетяна. Вони розповідають, що вже кілька років мешкають у Бобриці, займаються роздільним збором сміття та дбають про чистоту в своїй місцевості.

- Це цілком прийнятно. Усе залежить від нас, як розвиватиметься ситуація, - каже одна з жінок. - Мрію про те, щоб наші хлопці повернулися додому, щоб ми могли безтурботно засинати. Це найважливіше. А решта - люди добрі, повітря чисте.

Вони розповідають, що їхні нащадки в даний момент зводять будинок у селі, а самі недавно переселилися з Борисполя.

- У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці.

Жінки стверджують, що в селі є можливості для розваг: час від часу завітають артисти, організовують ярмарки, з яких частина доходів іде на підтримку армії.

- Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим.

Натомість мешканці села відчувають радість від наявності медичного кабінету. Лікарі відвідують його кілька разів на тиждень. Розмова переривається звуками транспорту – жінки підводяться і починають готуватися до поїздки.

Вечір у Бобриці спокійний і затишний. Сонце повільно опускається за горизонт, золотистими променями осяюючи верхівки дерев і дахи будинків. Місцеві жителі проїжджають повз зупинку на велосипедах, а в одному з дворів лунають дитячі голоси. Жінки сідають у маршрутку №749, яка з’єднує село з Києвом через Білогородку. Автобус курсує кожні півгодини.