"Стільки, скільки необхідно". Бойова медикиня з Маріуполя на прізвище "Мала" очікує на свого нареченого, який перебуває в полоні.

Заручений Юлії Шахман - Олександр. Зображення люб'язно надане героїнею інтерв'ю.

Бойова медик Юлія Шахман, відома під позивним "Мала", змогла вибратися з оточеного Маріуполя в березні 2022 року. Проте її наречений опинився в полоні. Жінка активно бореться за свого коханого і не має наміру складати руки.

Історія стосунків Юлії та Олександра виявилася надзвичайно складною. На початку їх розділяли не лише відстані, а й служба в армії, що змушувала їх жити у різних містах. Наразі пара стикається з найсерйознішим випробуванням — російським полоном. Про повсякденне життя в умовах тривоги, смутку та надії Юлія Шахман поділилася в ексклюзивному інтерв'ю для "Новин Донбасу".

Захоплюючими пригодами через життя

До служби в армії Юлія працювала в Гб№1 у відділенні хірургії міста Маріуполь. Вела активний спосіб життя, подорожувала Україною, а поїздки до Львова стали звичною справою. Її завжди приваблювали екстремальні та неординарні речі: вона стрибала з парашута і ходила на футбол. Юля стала "своєю" на фанатському секторі, де й зустрілася зі своїм першим чоловіком. Від нього згодом народила двох дітей. Однак цей шлюб виявився невдалим.

У 2017 році Юлія Шахман розпочала свою службу в військовому госпіталі Маріуполя. Вона обійняла посаду старшого електрика завдяки своїй технічній освіті, оскільки серед медичних працівників не залишилося вільних вакансій. Таким чином, її життя тривало в звичному ритмі, поки не трапилася зустріч, що стала вирішальною для її долі.

Юлія вперше зустріла Олександра на другому році свого контракту, в кінці 2018 року. Як це не звучить тривіально, але їхнє знайомство сталося через Інтернет.

"Я вже навіть не можу згадати, у якій групі на Фейсбуці ми познайомилися. Він тоді також проходив службу в армії. Півроку ми спілкувалися онлайн, а зустрілися лише згодом," – ділиться спогадами маріупольчанка. Їхні повсякденні звички, світогляд та погляди на життя так гармонійно поєдналися, що розставатися не хотілося. Проте служба в армії обох постійно вносила свої зміни в їхні плани.

На початку масштабного вторгнення Юлія та Саша не були разом і до цього часу так і не мали можливості зустрітися...

Повернулася до Маріуполя рятувати поранених

24 лютого 2022 року Юлія зустрілася з труднощами на шляху до Одеси. Проте в один момент вона усвідомила, що повинна повернутися до рідного Маріуполя. Її досвід міг стати в нагоді для порятунку поранених, і це рішення стало для неї очевидним.

"Я цілий день шукала як мені повернуться. Усі рейси скасовувалися. Тільки наступного дня співробітники військової прокуратури знайшли для мене за УБД резервний квиток", -- згадує жінка. Їхати довелося з Пологів, Запорізької області, із пересадкою, бо залізничні колії виявилися пошкодженими під час бойових дій. Однак пізніше вона все ж знайшла перевізника і ввечері 26 лютого Юлія опинилася в Маріуполі.

Покинувши дітей під наглядом своєї матері та матері колишнього чоловіка, 27 лютого мешканка Маріуполя відвідала Штаб територіальної оборони, де стикнулася з недовірою.

"Мене, як дівчину, брати не хотіли. Довелося там лаятися, доводити, що я їм потрібна. Потім мені тільки сказали, що добре, що вони мене прийняли", -- каже вона.

Першими завданнями, які медикиня поставила перед собою, стало отримання перев'язувальних матеріалів через волонтерів. Першу допомогу пораненому бійцю Юлія надала 1 березня. Це було поранення середньої тяжкості. "Мала" досить швидко стабілізувала стан постраждалого і зайнялася його евакуацією до шпиталю № 555, що знаходився біля плавбасейну "Нептун". Там Юлія Паєвська, відома як "Тайра", поділилася з нею своїми медикаментами. Завдяки наявності запасу ліків, виконувати свої обов'язки стало легше, однак Юлія зазначає, що в територіальній обороні існували значні проблеми з організацією.

Наша героїня, бойова медикиня "Мала", розпочала свою службу при госпіталі тільки з 10 березня. Раніше вона разом з бойовими підрозділами пересувалася містом, зупиняючись на численних командно-спостережних пунктах, де невтомно виконувала свої обов'язки без жодної перерви.

Перед початком "повномасштабної війни" Юлія віддала майже три роки роботи в госпіталі, що дозволило їй надавати допомогу в будь-якій ситуації, включаючи підтримку цивільних осіб.

"Я не знаю, скільки було поранених. І військових, і цивільних. Тільки починався обстріл і в госпіталь привозили і приносили людей, часом привозили на тачках або несли на руках. Ніяких навіть приблизних цифр я не скажу", -- каже Юлія.

"Мала" згадує, що в лікарні діяла злагоджена команда, де кожен член чітко усвідомлював свої обов'язки. Туди також приєдналися цивільні медики, зокрема з Обласної лікарні, розташованої в 23 мікрорайоні, яка стала першою у місті, що потрапила під контроль російських військ.

"Усі розуміли свої обов'язки. Кожен підтримував один одного. Санітарки і навіть дівчата зі штабу миттєво виходили на допомогу, щоб приймати поранених. Проте навантаження було просто неймовірним," – зазначає Юлія, хоча й уникає детального опису мук тих, хто проходив цю жахливу ситуацію.

"Привезли численну кількість дітей. Під час мого чергування помер маленький хлопчик. Я не пам'ятаю точної дати, все злилося в один безперервний день. Я несла його на руках до операційної, але у хлопця не було шансів. Осколок вразив його серце. Йому було всього 8 років," - розповідає лікарка. Юлія зізнається, що в той момент пережила нервовий зрив, а хвиля відчаю накрила її з головою.

Авіаудар по госпіталю

Юлія яскраво згадує момент, коли російський літак скинув бомбу на госпіталь. Вона на власні очі бачила трьох загиблих військових, які після операцій знаходилися під апаратом штучного дихання. Четвертого тяжко пораненого відвезли в іншу лікарню, але, на жаль, він не вижив у дорозі.

"Юлія згадує: "Це був добрий молодий чоловік з "Азова", який вразив одного з командирів ворога"."

Втрати зростали. Перестало вистачати місця, де складати загиблих. Їх клали на землю за шпиталем.

Вирушила обороняти свою сім'ю.

В кінці березня всіх поранених з госпіталю транспортували на заводи "Азовсталь" та Ілліча. Юлія зрозуміла, що настав момент повернутися додому і захистити свою родину. Разом з близькими вона дійшла до торгово-розважального комплексу ПортСіті, де провела ніч, а потім на автобусі вирушила до Нікольського. Там їй довелося ховатися від окупантів, які організували евакуацію населення до Росії. Юлії вдалося відновити зв'язок і дізнатися, що з Бердянська є шанс виїхати на територію, контрольовану Україною. Після двох днів в дорозі, Юлія разом з дітьми нарешті досягла Запоріжжя.

"На останньому блокпосту нас тривалий час не пускали. В результаті всім довелося провести ніч у полі," – розповідає Юлія. Російські військові проводили детальний огляд, змушуючи роздягатися до спідньої білизни та уважно вивчаючи татуювання.

Опинившись на вільній території, дівчина почала шукати можливість зв'язатися зі своїм коханим. Раніше вона вже зверталася до командування 55 ОАРБ, де він проходив службу. Їй відповіли, що з Олександром усе гаразд, але про його участь у бойових діях у Маріуполі не згадали. Юлія була спантеличена, не розуміючи, де ж насправді її наречений. Вона намагалася сподіватися на краще, але, на жаль, стала свідком жахливих подій.

20 квітня я помітила, що він з’явився "онлайн" у Телеграмі, але на мої повідомлення відповів уже "сепар". Після кількох СМС та дзвінків почали запрошувати мене до Маріуполя, щоб забрати мого нареченого. (Вони вже знали, що я служу в Збройних Силах України). Коли їхній план не спрацював, вони почали погрожувати, що передадуть його кадировцям, які зроблять йому жахливі речі, щоб він не міг мати дітей, та багато іншого. Це згадує Юлія. Згодом їй все ж вдалося поговорити телефоном з Олександром, і це була їхня остання розмова на цей момент.

Які емоції мене охопили тоді? Це був шок і гнів, а також думки про те, що якби я знала, що він теж у Маріуполі, все могло б скластися зовсім інакше. Мене переповнював страх, адже виникла нова проблема: російська сторона не визнавала його полон. Я писала листи куди тільки могла, зверталася до російського Червоного Хреста, але там мені ввічливо відмовили. Лише минулого року Ірландський Червоний Хрест підтвердив його статус полоненого, - ділиться Юлія Шахман. Вона також активно займається пошуками інших, хто опинився в руках росіян.

Незадовго до настання Нового року вона отримала листа від Олександра...

"Чекати стільки, скільки необхідно."

У своєму листі Олександр звернувся з проханням зв'язатися з його сім'єю, передати, що у нього все гаразд, а також поцікавився, чи в безпеці Юлія та її близькі.

"Написав, що не сподівався на те, що я все ще чекаю. Але я чекаю. І буду чекати стільки, скільки потрібно. Тому що це дорога мені людина і я хочу бути з нею до самої смерті", -- каже Юлія.

Вона зазначає, що не припиняє активно надсилати звернення до різних міністерств і просити військову частину Олександра долучитися до боротьби за визволення полонених, ініціюючи запити щодо обміну.

"На жаль, ми мало на що можемо вплинути. Багато що залежить від російської сторони. Артилерія для них майже те саме, що й "Азов". Вони роблять показові суди. Але надія завжди є. Уже три роки я чекаю на мого Сашка", -- говорить Юлія.

Родичі Олександра перебувають на окупованій території, тож є можливість передавати йому посилки з продуктами та речами. Однак Юлія каже, що його здоров'я дуже похитнулося.

Юлія поки не має ясного уявлення про те, чи залишаться вони жити за кордоном (вона наразі в Німеччині) чи повернуться в Україну після обміну Олександри.

"Все буде залежати від його самопочуття та бажання продовжувати службу. На мою думку, після трьох років у полоні знадобиться чимало часу для відновлення, як фізично, так і психологічно. Я готова підтримати будь-який його вибір," – ділиться Юлія.