Стівен Кінг, автор для українців: чому в умовах війни твори майстра жахів сприймаються по-іншому.

Відверто зізнаюся: як глядач, я не є великим фанатом хорорів. Натомість мій батько, сивочолий і іронічний професор Київського університету, переглядав усе підряд: від творчості амбітного Джордана Піла до відвертих трешових фільмів, як-от "Людина-личинка". Він стверджував, що таким чином відволікається від своїх наукових досліджень.

Я і мій батько неодноразово дискутували про те, чому його улюблений жанр не отримав гідного представлення в українському кінематографі. І справа не лише в Україні: на просторах пострадянських країн так і не сформувалася усталена національна школа хорору, яку можна було б зіставити, наприклад, з японською або корейською традицією.

А звідки ж їй взятися? Чарівні істоти, відьми, привиди та інша містика вже давно стали частиною народної традиції. Як відомо, в Києві кожна жінка, що проводить час на базарі, вважається відьмою. Сучасні молоді дівчата вміло поєднують стародавні колоди Таро з новими технологіями, такими як айфон. І взагалі, чим можна налякати людину, яка більшу частину свого життя витратила на просту боротьбу за виживання?

У ті щасливі й безтурботні часи (хоча усвідомив це я лише тепер), коли ми могли годинами розмовляти з батьком про всілякі дурниці на кшталт книжок і фільмів, я жартома вивів формулу українського хорору. Для українця жах починається не тоді, коли в будинку з'являється привид, -- а коли самого дому більше немає.

Українська культура має глибоке матеріальне підґрунтя. Для нас фізичний світ — це не просто асортимент предметів. Що таке житло, квартира, побутова техніка, автомобіль, бібліотека чи колекція музики, навіть банки з домашніми заготовками в погребі? Це наша історія, втілена в речах, підтвердження того, що роки, які ми прожили, не були марними, і що у нас все ще є опора і надія на майбутнє. І ось уже п'ятий рік ми перебуваємо в стані екзистенційного жаху, який втратив свій метафоричний характер. Тому я особисто під час обстрілів не шукаю укриття: сьогодні, окрім мого дому, у мене більше нічого не залишилося.

Так у ці дні, коли під час нічних обстрілів я читав і перечитував усе, що траплялося, несподівано для самого себе заново відкрив романи Стівена Кінга -- письменника, до якого все життя ставився дещо скептично. В юності мені подобалися його реалістичні твори: "Ріта Гейворт і втеча з Шоушенку", "Корпорація "Кидайте палити"", "Здібний учень" або традиційна фантастика "Мертвої зони". Але "Туман", наприклад, не справив особливого враження.

Коли можливість наїстися до відвалу відсутня, навіть жахливі істоти з щупальцями не можуть вас по-справжньому налякати, навіть якщо ви підліток. Це сталося в 1992 році, коли я натрапив на статтю про "Туман" у журналі "Вокруг света". Тоді моїм батькам перестали виплачувати зарплату, і відчуття безвиході, що зависло в повітрі, було значно гіршим за туман, у якому ховалися монстри. Найбільше я боявся того, що доведеться проводити всю зиму в дірявих черевиках і знову хворіти майже до весни.

Тепер я нарешті усвідомив, про що насправді йдеться у творах Стівена Кінга. Практично кожен його великий роман служить своєрідним тестом на міцність усталеного суспільного устрою. Які наслідки виникнуть, якщо з формули стабільного і спокійного життя прибрати один або кілька важливих елементів — захист, законність, соціальний контроль, звичний уклад, впевненість у завтрашньому дні? Що залишиться від так званої порядної особи? А що станеться із самим суспільством?

"Насущні потреби" — це яскравий приклад соціального експерименту. Стівен Кінг демонструє, як розпадається звичний соціальний порядок, коли людина переступає межі моралі. Це запускає ланцюгову реакцію, де кожен новий аморальний вчинок служить виправданням для наступного. Лише потрібно переконати людей, що їхні бажання переважають над правилами, — і місто потрапляє в спіраль самознищення.

Отже, сьогодні творчість Стівена Кінга виглядає набагато більш релевантною, ніж три десятиліття тому. Велика війна фактично знищила ту саму нормальність, яку Кінг постійно випробовував у своїх творах. За один день можна залишитися без стабільного місця роботи, а за одну ніч — без рідного дому через обстріли. Правила, які ще вчора здавалися незмінними, раптом втрачають свою силу, а можливість планування майбутнього зводиться до очікування наступного нападу.

Але саме тут виявляється важлива річ, без якої творчість Стівена Кінга надто легко було б звести до банальної мізантропії. Коли звична реальність руйнується, людина не обов'язково перетворюється на чудовисько. За тих самих обставин одні починають користуватися чужою слабкістю, а інші -- витягати з-під завалів сусідів, з якими раніше ледь віталися, і збирати гроші для незнайомих людей.

Коли звична реальність зазнає змін, цивілізація не зникає. Вона перетворюється на справу особистого вибору кожного з нас.