Сторіччя боротьби та пам'яті

Перша світова війна створила українцям передумови для формування першої національної армії - Легіону Українських січових стрільців. Надалі цей вишкіл та бойовий досвід дуже пригодився у період визвольних змагань - часи ЗУНР та УНР, основу війська яких і склали січові стрільці, ветерани Першої світової. Втім, численні втрати поставили на порядок денний також питання окремих військових кладовищ і меморіалів на вшанування подвигу звитяги борців за українську свободу.

Якщо нині цими питаннями займаються державні інституції, то в умовах окупації українцям було надзвичайно важко гідно вшанувати героїчний подвиг своїх захисників. Хто сто років тому піклувався про поховання загиблих українців, хто створював перші військові меморіали, і яким чином обирали проєкти пам'ятників - про це детально розповів Іван Щурко під час лекції. Він є архітектором, викладачем у Львівській академії мистецтв та учасником громадської ініціативи "Незнаному воякови", яка займається упорядкуванням могил учасників національно-визвольних змагань. Іван Щурко поділився знаннями про понад столітню історію української військової некрополістики, а ZAXID.NET узагальнив основні тези його виступу.

Іван Щурко проводить лекцію, присвячену військовій некрополістиці (світлина ZAXID.NET).

Як підкреслює Іван Щурко, історія українського війська має глибокі корені, які сягають сотень і тисяч років назад, якщо звернутися до періоду козаччини та князівських часів. Однак для розвитку традиції військової некрополістики необхідно виконати кілька умов:

"Ми маємо дуже яскраві сторінки військової боротьби за незалежність, але ця військова боротьба з обмеженою субʼєктністю, з відсутністю державності, на жаль, не є добрим ґрунтом для творення сталих традицій", - зазначає Іван Щурко.

Поховання загиблих солдатів Першої світової війни було ретельно організоване. У рамках цісарсько-королівських військових округів функціонували спеціалізовані підрозділи, що займалися військовими похованнями. Ці підрозділи відповідали за догляд за військовими кладовищами на визначених територіях, розробляли їх структуру, встановлювали обов’язкові елементи, символіку та створювали архітектурні проекти. До роботи залучали архітекторів, скульпторів і художників. В Галичині такі підрозділи розташовувалися в Кракові, Перемишлі та Львові, охоплюючи Львівську, а також частини Тернопільської та Івано-Франківської областей.

До складу відділу військових поховань входили такі підрозділи:

Вхід на Австрійський військовий цвинтар в межах Личаківського кладовища у Львові, знищений радянською владою

У підпорядкуванні відділу воєнних могил був завод, який виробляв будівельні матеріали, слюсарські майстерні, тобто кузні для виробництва металевих елементів, і відділ контролю якості.

"На думку Івана Щурка, ця структура мала змогу розробляти та реалізовувати проєкти високої якості. Вона функціонувала злагоджено і відзначалася значним творчим потенціалом."

Деякі частини австрійської армії складалися здебільшого з українців. Наприклад, у складі галицько-буковинського полку українці становили понад 80%. Цих солдатів ховали згідно з традиційними австрійськими звичаями, і лише їхні прізвища свідчили про їхнє походження.

Легіон українських січових стрільців складався з українців-добровольців, він також воював на стороні Австро-Угорщини у Першій світовій, але дбав про те, щоб формувати власні дільниці на цвинтарях. Пресова кватира, яка фіксувала хроніку перебігу війни, робила фото бійців, їхніх структурних формувань, а також дбала про облік поховань полеглих.

"Численні митці та скульптори, що входили до складу Легіону січових стрільців, формували простір, де можна було займатися живописом, графікою та фотографією, а також розвивали інтелектуальні основи та концептуальні ідеї," - зазначає дослідник.

Легіон Українських січових стрільців залишив по собі перші зразки військових кладовищ. Це меморіали на Маківці, Лисоні, памʼятник в Пісочній 1917 року - один з перших військових меморіалів. Це не могила, але один з перших прикладів камʼяного памʼятника, військового меморіалу, збудованого на підставі проєкту, з дуже добрим обґрунтуванням, пояснює архітектор.

Модерністичний проєкт меморіальної каплиці Романа Грицая для цвинтаря УСС на Маківці. Зверху скляна конструкція, наче гірський кришталь, що імітує вогонь (фото Історичної правди)

Після завершення Першої світової війни на території Галичини спалахнула польсько-українська війна. Бої точилися безпосередньо в містах, зокрема у Львові, де було виявлено близько 32 стихійних поховань загиблих солдатів Української галицької армії. Польська адміністрація самостійно закривала ці могили, а ексгумовані залишки, без узгодження з українською громадою, перепоховали в невідомих місцях. Іноді переносили лише частину кісток, залишаючи решту в оригінальних похованнях. Пізніше було створено Товариство охорони військових могил, яке займалося пошуками таких могил, і ексгумовані останки перенесли на Янівський цвинтар.

ілюстрація з доповіді Івана Щурка

Іноді могили просто зривались з лиця землі. Наприклад, неподалік Личакова, на шляху до села Пасіки, могила січового стрільця, що датується 1923 роком, була знищена, а хрест – повністю знищений. На цьому місці замість нього встановили новий великий хрест, на якому польською мовою було написано: "Другові народу і захиснику східних кресів графу Скарбку. Народна польська організація Львова, червень 1923 року".

Після того, як українські війська зазнали невдачі у польсько-українській війні в грудні 1918 року, у Львові було засновано Український міський комітет. У складі цього комітету об'єдналися найвідоміші та найвпливовіші українці, які залишилися в місті. Вони займалися допомогою пораненим та полоненим.

У 1921 році в його складі було створено спеціальний крайовий комітет, що відповідав за охорону воєнних поховань. Це стала перша організація, мета якої полягала в догляді за військовими могилами та розвитку культури пам’яті.

Його ідеологом був історик Іван Крипʼякевич. Того ж року комітет заборонила польська влада, але він продовжував працювати нелегально.

Українське товариство з охорони військових поховань було засноване у 1927 році. У його статуті підкреслювалося важливість "виховання й популяризації серед членів товариства принципів пієтизму та вшанування могил героїв, які загинули в боях і знайшли свій спочинок на території Польщі". Іван Німчук став ключовою фігурою та ідеологом української військової некрополістики в той час. Головою товариства обрали Борислава Яніва.

Пластуни на військових могилах в Івано-Франківську, 1922 рік (фото з Історичної правди)

Іван Щурко підкреслює, що в той час такі організації формували не лише українці, а й представники інших націй, зокрема чехи, словаки, німці та поляки: "Це був момент, коли стало очевидним, наскільки важливою є ця тема не тільки для армійських структур, але й для суспільства в цілому. У 1928 році в канадській діаспорі була заснована Українська стрілецька громада, яка стала фактично аналогом ТОВМ".

Станом на 1935 рік Товариство мало 32 філії - як у великих містах, так і селах. Окремі люди і цілі організації чи товариства брали під опіку конкретні могили, робили фінансові внески, за які впорядковували поховання. На цвинтарях встановлювали огорожу, хрести, ідентифіковували, складали списки полеглих. Важливою складовою також був юридичний супровід для боротьби з вандалізмом.

"Пієта" – це образ матері, що символізує Україну, яка обіймає тіло загиблого бійця. Цей пам'ятник присвячений українським воїнам, які полягли під час польсько-української війни у Раві-Руській. Автором скульптури є Сергій Литвиненко (фото взято з Вікіпедії).

Іван Щурко називає трьох ідеологів української військової некрополістики - Бронислав Янів, Іван Крипʼякевич та Іван Німчук. У структурі Товариства воєнних могил були художники, скульптори, архітектори. Митці Роман Грицай, Євген Нагірний, Павло Ковжун, Лев Лепкий, Лев Ґец, Лев Левинський на його замовлення виконували ескізи, проєкти.

Іван Щурко зазначає: "Роман Грицай, як повітовий архітектор і чиновник у польській адміністрації, створив численні українські пам'ятники та меморіали. Йому потрібно було докласти значних зусиль, щоб впровадити в ці проекти елементи української культури, які не завжди були очевидні для всіх. На деяких його роботах можна знайти стилізовані тризуби, які українці впізнають, тоді як неукраїнцям ця символіка часто залишається непомітною."

Ардековий памʼятник у Рогатині авторства Романа Грицая із зашифрованим зверху тризубом (фото з колекції Івана Щурка)

Архітектор демонструє приклад тривалості символічних елементів, наводячи перші випадки формування цієї традиції. Зокрема, художник Василь Конаш-Конашевич у 1937 році створив агітаційний плакат "Полеглим за волю", використавши в якості основи фотографію сурмача з Української галицької армії 1918 року.

На зображенні представлено пораненого стрільця-сурмача: у його правій руці зламаний шабля, а лівою він закликає до бою, тримаючи сурму. У верхній частині картини два ангели глорії утримують вінок слави, в центрі якого зображений стилізований тризуб, а над ним розташована вогняна чаша. Вінок слави переплетений стрічкою з терновим вінком, на якій написано "Полеглим за волю", - зазначає дослідник.

У 1938 році у Львові компанія "Мемор" розпочала серійне виробництво металевих меморіальних таблиць, натхненних сюжетом цього плакату. На території Галичини було знайдено більше 40 таких таблиць. Виготовлення відбувалося на литейному заводі Михайла Брилинського, який також спеціалізувався на виготовленні дзвонів.

Фото - листівка - металева таблиця на памʼятник із сурмачем (з презентації Івана Щурка)

У 1941 році ця традиція отримала нове життя завдяки проголошенню Української держави та активним діям ОУН. У 1940-х роках встановлювали пам'ятники, на яких був зображений той же сурмач, а також напис "п полеглим за волю 1918-1941 років", до якого додавали імена загиблих.

Ескіз еволюціонував впродовж 30 років, набирав якихось нових форм, композиційних варіантів. Є січові стрільці, є Українська галицька армія, є вже ОУН, яка взяла цей сюжет. І воно перетворилося в один зі зразків тяглості і формування традиції, пояснює Іван Щурко.

Водночас, якщо говорити про архітектурну чи мистецьку стилістику, то тут у нас вийшов вакуум практично на 40 років. Дослідник наводить кілька взірцевих прикладів ардекових чи модерністичних памʼятників 1940-х років. Але далі, в умовах радянського режиму, митці не могли проявити себе повноцінно.

"У нас не було державності, спокійного еволюційного шляху, який би ми пройшли від класичних форм, від сецесії, через ар деко, модернізм, постмодернізм, через всі оці стилі, перейшли через всі етапи, еволюціонували і дійшли до якогось сучасного, але національного і зрозумілого водночас. Тому є думка пробувати якось доганяти заднім числом те, шо ми не могли створити, бо були під окупацією", - зазначає архітектор.

Модерністичний ардековий меморіал у Володимирі "Борцям за волю України". В центрі поховані 12 вояків армії УНР, а зліва - 19 розстріляних жертв НКВС. Автор - Яків Залузький (фото з Вікіпедії)

У 1940-50-х роках упівців не наважувалися ховати на кладовищах або в помітних місцях, оскільки совєти могли зневажити навіть їхні мертві тіла. Тому поховання проводили в таких локаціях, де могили залишалися непоміченими. В результаті, більшість пам'ятників, присвячених бійцям УПА, з'явилася лише в 1990-х роках. Цікаво, але перші ініціативи щодо увічнення пам'яті героїв виходили саме від українців у діаспорі, зокрема в Польщі.

Памʼятник воякам УПА у Підгайчиках, автор Іван Щурко (фото Станіслава Клосовського)

Іван Щурко самостійно розробив ряд пам'ятників на могилах воїнів УПА. Зазвичай ці хрести відображають військову нагороду УПА - Хрест Заслуги. Архітектор підкреслює, що хрест на могилах упівців є своєрідною посмертною нагородою за їхню відвагу і героїзм, які вони не встигли отримати за життя. На одному з перших проектів їхньої ініціативи "Незнаному воякови" - меморіалі упівців в селі Прибинь на Перемишлянщині - на плиті викарбувано рядки з вірша Олега Ольжича: "Державу не твориться в будучині, державу будується нині. Це люди - на сталь перекуті в огні. Це люди - як брили камінні".