Свідчення та роздуми: 10 визначних документальних стрічок про досвід масштабного конфлікту в Україні.

В останні роки українське документальне кіно значно розширило свої межі, перетворившись на важливий інструмент для збереження історичної справедливості та національної пам'яті. У часи, коли аудиторія щоденно стикається з реаліями війни, ці фільми не є просто розвагою, а пропонують можливість усвідомити спільний досвід через об'єктив професійного оператора. Ми підібрали десять робіт, які найповніше відображають різні аспекти нашого опору: від безпосередніх битв в окопах до психологічних травм, що їх зазнають цивільні особи, створюючи цілісну картину життя країни в цей критичний період.

Ця стрічка є одним з найзначніших гуманітарних документів нашого часу, що зафіксувала старт повномасштабного вторгнення в епіцентрі трагедії. Режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василиса Степаненко — це команда Associated Press, яка залишалася останньою групою міжнародних репортерів в оточеному місті. Їхній фільм не лише відтворює хроніку облоги та систематичного знищення Маріуполя російськими військами, але й надає можливість висловитися цивільним, медикам та рятувальникам, які опинилися в нечуваних умовах. Кожен кадр є свідченням воєнних злочинів, зафіксованих у момент їхнього вчинення, що робить перегляд неприємним, але необхідним кроком на шляху до пам'яті.

Міжнародне визнання фільму стало потужним інструментом культурної дипломатії, кульмінацією якої став історичний успіх на 96-й церемонії вручення премії Американської кіноакадемії. "20 днів у Маріуполі" отримав "Оскар" у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм", ставши першою українською стрічкою, яка удостоїлася цієї відзнаки. Крім того, фільм був нагороджений премією BAFTA, призом глядацьких симпатій на фестивалі Sundance та багатьма іншими престижними відзнаками. Цей успіх підняв правду про події в Маріуполі на новий глобальний рівень, перетворивши журналістську хроніку на символ трагедії українського народу, закарбований у світовій історії кінематографа.

Після успіху фільму "20 днів у Маріуполі" Мстислав Чернов повернувся на фронт, щоб задокументувати український контрнаступ на Бахмутському напрямку восени 2023 року. Разом із фотографом Олександром Бабенком він супроводжував військових 3-ї окремої штурмової бригади під час важливої операції з деокупації Андріївки. Цей фільм став емоційним дослідженням ціни, яку платять за кожен відвойований метр землі: від первісного задуму висвітлити стратегічний успіх автор перейшов до глибокого осмислення людських втрат. Стрічка поєднує професійні зйомки та кадри з камер військових, троє з яких, на жаль, загинули ще до завершення монтажу. Для Чернова цей проект став спробою перетворити сухі військові дані та назви на мапах на реальні обличчя та життєві історії, що стоять за кожним пройденим метром.

Фільм гучно заявив про себе на світовій сцені, розпочавши свій шлях у основному конкурсі Sundance, де Чернов отримав нагороду за видатну режисуру. Щодо "Оскара", то його робота дійшла лише до шортліста в категорії "Найкращий документальний повнометражний фільм", але не потрапила до фінальної п'ятірки. Однак, на цей момент "2000 метрів до Андріївки" вже увійшов до п'ятірки номінантів на аналогічну премію BAFTA, вручення якої відбудеться 22 лютого.

Фільм режисерки Ольги Журби пропонує як широкомасштабний, так і глибоко особистий погляд на те, як війна стає невід’ємною частиною повсякденності в Україні. Стрічка документує життя в тилу та на передовій протягом перших двох років повномасштабного вторгнення, уникаючи прямих зображень бойових дій. Замість цього, фокус робиться на змінах у соціальній структурі та психології людей. Завдяки майстерній операторській роботі та оригінальному звуковому оформленню, режисерка вміло передає процес адаптації до катастрофи: від шоку, що охоплює в перші дні, до болісної рутини, де звуки тривог і новини про втрати переплітаються з щоденними справами. Світова прем’єра фільму відбулася в позаконкурсній секції Венеційського кінофестивалю.

Назва фільму поєднує латинське слово milit (воїн) і грецьке antropos (людина), вказуючи на нову сутність особистості, яка під впливом війни зазнає глибоких перетворень. Відмовляючись від акценту на одному герої, творці стрічки – режисери Єлизавета Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий – малюють колективний портрет суспільства в умовах війни: від тих, хто піднімає зброю, до цивільних, які намагаються пристосуватися до життя в обставинах руйнації. Це зворушливе антропологічне дослідження того, як агресія впливає на простір і людську природу, перетворюючи стан боротьби на нову, трагічну реальність. "Мілітантропос" був представлений у паралельній програмі Каннського кінофестивалю "Двотижневик режисерів", ставши єдиним українським повнометражним фільмом у минулорічному відборі.

Робота режисерки Катерини Горностай стала знаковою для українського кіно, адже вперше за майже тридцять років потрапила до основної конкурсної програми Берлінського міжнародного кінофестивалю. Фільм занурює глядачів у повсякденне життя вчителів та учнів на прифронтових та деокупованих територіях України в період з квітня 2023 року до червня 2024 року. Відмовившись від звичних інтерв'ю та закадрового коментаря, Горностай зосереджується на спостереженні за тим, як освітній процес стає формою опору та підтримки нормальності серед хаосу. Авангардний музичний супровід та хорові партії Олексія Шмурака підкреслюють емоційну глибину фільму, який, після свого прем'єрного показу на Берлінале, отримав десятихвилинну овацію від глядачів.

Хоча режисером цього фільму є данець Сімон Леренґ Вільмонт і він офіційно класифікується як данський, стрічка є результатом тісної міжнародної кооперації, створеної в рамках копродукції між Данією, Швецією, Фінляндією та Україною. Сюжет фільму розгортається в дитячому будинку в Лисичанську, що знаходиться неподалік від лінії фронту на сході України. Стрічка з надзвичайною чутливістю передає життя дітей, які внаслідок війни або сімейних труднощів опинилися в цьому закладі, де вихователі намагаються забезпечити їм маленький острівець безпеки.

Ця стрічка була удостоєна премії за найкращу режисуру документального фільму на фестивалі Sundance і згодом отримала номінацію на Оскар. "Будинок зі скалок" є важким, але важливим нагадуванням про долі найуразливіших свідків війни, чиє дитинство було розірване на шматки, але їхня надія продовжує світити завдяки небайдужим дорослим.

Ця вражаюча візуальна історія демонструє, як мистецтво може стати символом опору та засобом збереження людяності в умовах війни. Документальний фільм американського режисера Брендана Белломо та українця Слави Леонтьєва став одним з найзначніших релізів 2024 року, здобувши Гран-прі на фестивалі Sundance і отримавши номінацію на премію "Оскар". У центрі сюжету – сам Слава Леонтьєв, його дружина Аня Стасенко та їхній друг Андрій Стефанов, які є художниками-керамістами та продовжують виготовляти крихкі порцелянові вироби у Харкові, що щоденно піддається російським обстрілам. Метафора фільму ґрунтується на контрасті між ніжністю керамічних витворів та жорстокістю війни: герої не лише займаються творчістю, а й готуються захищати свій дім, поєднуючи мистецьку діяльність з військовими навчаннями та волонтерською роботою.

Унікальний емоційний відтінок стрічці надає вражаючий музичний супровід від культового українського гурту "ДахаБраха". Їхній медитативний і енергійний етнохаос гармонійно доповнює не лише документальні сцени, а й оригінальну анімацію, яка "оживляє" малюнки на порцеляні.

Документальний фільм режисера та військового Олега Сенцова є винятковим прикладом імерсивного кінематографу, який занурює глядачів у саму гущу запеклого бою. Стрічка представлена у формі одного безперервного 90-хвилинного кадру, зафіксованого на тактичну камеру GoPro, прикріплену до шолома Сенцова під час його спроби організувати евакуацію свого підрозділу під інтенсивним вогнем ворога. У фільмі немає жодної професійної постановки чи драматургічних пауз — лише незайманий, справжній досвід сучасної війни в окопах, де хаос, радіозв'язок і звуки артилерії створюють неймовірну напругу. Світова прем'єра цього твору відбулася на відомому кінофестивалі в Карлових Варах.

Фільм режисерки Аліси Коваленко -- це глибоко інтимний відеощоденник, що народився з обіцянки авторки захищати свою країну. У лютому 2022-го вона приєдналася до штурмового підрозділу Української добровольчої армії та провела чотири місяці на Київському й Харківському напрямках. Протягом цього часу Аліса писала листи та знімала відеощоденники фронтового життя, які мали стати спадком пам'яті й любові для її тоді п'ятирічного сина Тео -- на випадок її загибелі. Поєднуючи сувору рутину окопного життя з ліричними роздумами про крихку красу світу, робота Коваленко досліджує феномен любові як головного мотиву супротиву та самопожертви. Стрічка, що отримала спеціальну відзнаку на фестивалі Docudays UA та увійшла до програм престижних європейських форумів CPH: DOX та Movies That Matter, стає емоційним містком між поколіннями. Вона вшановує тисячі батьків і матерів, чиє право бути поруч із дітьми відібрала війна, і залишає по собі болюче запитання про кількість любові, що зникає разом із кожним втраченим життям...

У центрі історії -- паралельні долі двох братів Михайленків: Миколи, напівзахисника збірної України з футболу, який представляє державу на Олімпійських іграх-2024 у Франції, та Сергія -- командира мобільної вогневої групи, що збиває ворожі цілі в українському небі. Ця робота режисера Володимира Мули логічно продовжує цикл, розпочатий фільмом "ЮКІ" (2020) про світові тріумфи легенд НХЛ з українським корінням та продовжений стрічкою "Нація футболу" (2022) про становлення Національної збірної України. Та якщо попередні фільми Мули досліджували історію, то "Гра на перехоплення" фокусується на сучасному моменті, де межа між футбольним полем та полем бою стає майже невидимою.

Проєкту надає особливого значення той факт, що Володимир Мула став першим і поки що єдиним українцем, який у 2024 році отримав престижну нагороду у галузі спортивного телебачення — Sports Emmy Awards. Цю нагороду він отримав за свою роботу над документальним серіалом "Футбол має тривати" (Football must go on), створеним для стрімінгової платформи Paramount+. Серіал висвітлює шлях донецького "Шахтаря" у Лізі чемпіонів УЄФА під час повномасштабної агресії.

У своєму новому фільмі Мула прагнув максимальної автентичності і принципово відмовився від інтерв'ю на користь живої взаємодії героїв, зафіксованої безпосередньо в роздягальнях збірної та в кабінах військових пікапів. А побачити "Гру на перехоплення" у кіно можна буде вже від 19 лютого.