"Космос Дмитра": елегантний кінематографічний есей, присвячений нащадку видатної мистецької родини.

Документальний фільм "Світ Дмитра", знятий режисером Іваном Сауткіним за сприяння Українського культурного фонду, розповідає історію художника Дмитра Якутовича. Він зумів реалізувати свій творчий потенціал, незважаючи на серйозну травму, яку отримав у дитинстві.

Дмитро Георгійович -- нащадок мистецького роду: син видатного графіка Георгія Якутовича (відомий також роботою в "Тінях забутих предків" Параджанова) і книжкової ілюстраторки Олександри Павловської, молодший брат художника Сергія Якутовича. 12-річним Дмитро втратив слух через автокатастрофу під час зйомок "Захара Беркута" в Карпатах. Однак його талантові це не завадило: здобув професійну освіту в Київському художньому інституті (майстерня В. Шаталіна) і сформував власний стиль у станковому живописі, таким чином відійшовши від фамільної графічної традиції.

Іван Сауткін обирає не зовсім прямолінійний підхід, уникаючи створення сюжету, заснованого виключно на біографічних даних. Його оповідь розгортається через поєднання менш очевидних образів, передаючи меседж скоріше через візуальну складову, аніж через традиційну драматургію. Він починає з крупного плану вуха Дмитра, поступово відкриваючи його зосереджений профіль, а деякий час навколо панує лише звук його дихання. Музика Олександра Кохановського з’являється згодом, коли Сауткін інтегрує архівну хроніку Георгія Беляєва, де зафіксовано велике святкування у квартирі Якутовичів. Титри, які сам Дмитро створив, пояснюють, хто є хто: "Це мій тато", "Моя няня", "А це я" (веселий підліток в окулярах), "Мій брат Сергій та Валя Ульянова", "Юра Іллєнко", "Іван і Марічка Миколайчуки, Борис і Катя Брондукови, Саша та Леся Данченки, Льоня Осика, Оля Рапай". Це справжнє сузір’я імен, легенда на легенді. Хроніка виконана в чорно-білому форматі, і зйомки сучасності також. Цей парадокс стане зрозумілим згодом: фільм, присвячений живописцеві, реалізовано в двох кольорах.

Сауткін нічого не коментує, не ставить питань -- просто стежить за Дмитром і слухає його. Якутович наводить лад на сімейному похованні, прибирає якусь гілку, підмітає надгробок (виття сирен). Іде уздовж обгорілих руїн Лукʼянівського ринку. Розмірковує перед вікном про погоду. Змішує фарби на палітрі (віддалені вибухи). Зауважує: "Для цієї стіни треба знайти колір". Колір, однак, усе не зʼявляється.

Режисерська стриманість та вміння виділяти найважливіше усувають необхідність у будь-яких поясненнях — незалежно від складності біографії чи творчого підходу. Дмитро висловлює думки, які в інших умовах могли б здатися надто пафосними: "Потрібно просто кохати. Треба любити і віддаватися коханню. Любов — це основа нашого існування", "Щоб досягти найкращих результатів, перш за все, потрібно любити". Але він передає ці слова так, що відчувається їхня глибина та значущість для нього особисто.

І чорно-біле полотно нарешті розривається в кінці, коли Сауткін, без зайвих зусиль і пафосу (цей фільм не є надмірним у жодному аспекті), демонструє роботи Дмитра: краєвиди, натюрморти, широкий постімпресіоністичний мазок; той самий колір, виявлений у правильному місці та в потрібний час.

Отже, режисер поступається барвами героєві. Собі лишає плин хмар, силует міста під звуки сирен, чорно-білу рамку часу. І так, простими й точними доторками відтворює світ Дмитра.

Іван Сауткін, висловлюючи свою думку:

Ця ідея виникла у мене вже давно, адже я сильно бажав зняти фільм про Дмитра та його життєвий шлях. Він справді унікальний. Я хотів представити його справжній образ, уникаючи зайвих деталей у розповіді.

Минуле й сім'я для нього мають величезне значення. І хроніка тут саме для того, щоб дати зрозуміти глядачеві, звідки він, що за людина і серед кого виріс. А далі форма продиктована самим Дмитром. У нього дуже багато різних особливостей, скажімо так. І плюс до того йому вже за 60. Але при цьому повноцінно інтегрований у суспільство. Він має систему духовних і моральних пріоритетів, дотримується чітких і прозорих побутових ритуалів. У нього у житті, на відміну від мене, є спорт -- настільний теніс. Тобто з нього насправді можна брати приклад.

Дмитрові довелося пережити чимало труднощів. З раннього дитинства він вивчав музику і виявляв неабиякі здібності як піаніст. Проте, під час зйомок фільму "Захар Беркут" трапилася аварія — здавалося, не дуже серйозна, але після неї Дмитро втратив слух. Його музична кар'єра закінчилася. На щастя, друзі родини, видатні митці Григорій Гавріленко та Анатолій Лимарєв, вирішили навчити Дмитра живопису. Георгій В'ячеславович не міг займатися живописом через дальтонізм, тож займався графікою. Тим не менш, Гавріленко та Лимарєв стали для Дмитра справжніми наставниками у світі мистецтва.

Ми були близькими друзями з племінником Дмитра, Антоном Якутовичем. І через нього з дідусем, Георгієм Вʼячеславовичем, із Сергієм та Ольгою. Те, що вони пішли у засвіти, досі лишається болісною раною на моєму серці. Дмитро завжди викликав у мене щирий захват. І я дуже радий можливості поділитися цим з іншими. Якби люди вміли слухати, то слова Дмитра змінили б світ.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).