"СВО "Війна і мир": спершу необхідно звільнити думки українців"

Тема впливу російської культури на глобальному рівні є важливим аспектом для усвідомлення нерішучості та безпорадності Заходу у підтримці України. Проте навіть всередині нашої країни деякі співвітчизники не завжди усвідомлюють, що вбивства українців є свідомим вибором представників "великої російської культури".

Вікіпедія надає дані про 41 екранізацію роману Льва Толстого "Анна Кареніна" (серед яких 41 - це сорок одна). Лише приблизно третина з них позначені російським триколором. Згідно з хронологією, перша екранізація відбулася в 1910 році не в Росії, а в Німеччині. На батьківщині Толстого цей роман був адаптований для екрану вже в 1911 році. Якщо не користуватися калькулятором, можна легко підрахувати, що решта 29 екранізацій з'явилися в різних країнах, таких як Європа, Америка, Індія, Венесуела, Бразилія, Єгипет та Казахстан.

За даними Вікіпедії, "Ромео і Джульєтта" Вільяма Шекспіра було екранізовано дванадцять разів, плюс один аніме-фільм. Проте жодна з найвідоміших і найвпливовіших драм у світовій літературі так і не була адаптована для російського глядача — ні в часи царської Росії, ні за радянських часів, ні під час правління Єльцина чи Путіна. Винятком є лише фільм "Вам і не снилося" (1981), який став екранізацією повісті "Роман і Юлька", надрукованої в журналі "Юність" два роки раніше, автором якої є Галина Щербакова з Донеччини. Сюжет цієї стрічки — практично прямий переказ твору Шекспіра. Також варто згадати підлітковий фільм "Коли я стану велетнем", знятий у 1978 році, який, до слова, став дебютом для школяра Михайла Єфремова; його сценарій запозичено з п'єси Едмона де Ростана "Сірано де Бержерак".

Цю тему не слід сприймати буквально, але концептуально вона розкривається у випуску "СВО: "Війна і мир"", що є новим епізодом авторського проєкту Мирослави Барчук "Остання війна". Прем'єра відбулася 25 січня на Першому каналі Суспільного, а попередній показ відбувся раніше.

На заході, присвяченому представленню документальної стрічки "СВО: Війна і мир",

Ті, хто встиг насолодитися переглядом, не шкодували слів вдячності не лише автору, а й усій команді, яка займається створенням важливих фільмів. Ця вдячність цілком виправдана і доречна. Тематика згубного впливу російської культури на цивілізований світ є ключем до розуміння нерішучості та слабкості Заходу, коли мова йде про адекватну реакцію на російське вторгнення в Україну, що сталося не лише три, а вже одинадцять років тому. І навіть вторгнення в Грузію у 2008 році залишилося, здавалося б, непоміченим для Заходу. Хоча, можливо, якщо б це стосувалося не Росії, реакція була б значно більш рішучою та адекватною.

Сцена з документального проекту "СВО: Війна та мир"

Користувачі Facebook обмірковують фільм, ділячись спогадами про свої стосунки та про взаємини Заходу з безумовно російською культурою. "Українці продовжують чинити опір і затримують російське вторгнення в Європу в даний момент. Світ: захоплюється російською літературною спадщиною", — зазначає журналіст Олександр Янковський.

Журналістка Наталя Іщенко, чий син став жертвою війни, висловлює свої глибокі сумніви щодо того, що європейські інтелектуали підтримують "людожерську культуру" лише з причини нерозуміння. Вона вважає, що їхні дії свідчать про чітку позицію на користь "необхідності зрозуміти людожера", що нагадує принципи, викладені в "Злочині і карі", де зло релятивізується.

"Мені пощастило, адже моя прабабуся спілкувалася зі мною українською, і, о, диво! — у мене були українські книги. Проте твори Марка Твена, Герберта Уеллса та багато інших я все ж читав російською. А про величезну кількість книг, присвячених чапаєвцям, Штірліцу та подібним героям, навіть не варто згадувати," — ділиться своїми думками медіаексперт Ігор Розкладай. Тож тепер я хочу поділитися своєю власною історією.

Грудень 2000 року, Нюрнберг. Це місто, яке стало символом як нацистської партії НСДАП, так і судового процесу над нацизмом, де його злочини були визнані і осуджені. На заході, що зібрав українських і німецьких митців, я виступив із думкою про необхідність звільнення від впливу Пушкіна, акцентуючи увагу на українській культурній ситуації. Під час вечірки двоє німців, тримаючи в руках келихи, підійшли до мене, щоб висловити свою позицію: відмовлятися від власної культури — це неправильно, адже Пушкін є представником великої культури. Я намагався пояснити через перекладача Сергія Жадана, що Пушкін символізує російську культуру, яка не має зв'язку з Україною. Проте, мої слова не були зрозумілі. Ця ситуація стала частиною концепції фільму "СВО 'Війна і мир'".

Сцена з документального проекту "СВО: Війна та мир"

Я очікував більш структурованого і послідовного викладу про те, як російська "м’яка сила", включаючи культуру та культурну дипломатію, впливала на західне суспільство. Наприклад, можна було б згадати Герберта Уеллса, який був близьким другом Леніна і Сталіна, а також симпатизував СРСР, що, в свою чергу, означає й підтримку Росії, а отже, популяризацію російських ідей у англомовному просторі. Проте він не єдиний, хто так чинить, і не лише в англомовному середовищі. Хоча, як підкреслює Мирослава Барчук у своєму фільмі, прихильники Росії абсолютно не вважали свою проросійську позицію чимось поганим, не кажучи вже про злочинні акти, такі як відкритий заклик до насильства, агресії, антисемітизму та інших негативних "ізмів".

У проєкті, в якому беруть участь Вахтанг Кебуладзе, Тімоті Снайдер і Юрій Прохасько, кожен з них, використовуючи свої слова, доходить до спільного висновку: Росія вміло представляла себе на Заході як символ антивоєнності, миротворчості, духовності, а також як таємничу, ірраціональну і незрозумілу сутність, що викликає інтерес. У цьому ж контексті письменник Андрій Любка згадує статтю Євгена Маланюка "Толстоєвський", яка була написана та опублікована в еміграції в 1936 році. У ній він робить подібні висновки: "На його (Толстого) мові це (його твори) називалося 'шукати правди', тієї 'правди', що так захоплює західних шанувальників російської літератури, про яку нещодавно в совєтських журналах з нагоди річниці Толстого писав Ромен Роллан, можливо, найяскравіша жертва Толстоєвського на Заході". І далі він приходить до висновків: "Коли ми уважно розглянемо такі дивні та несподівані явища в літературі, як романи Селіна і Джойса, зрозуміємо їхнє походження та причини. І, зрештою, хто сприяв цьому процесу смертельної механізації мистецтва, його розкладу. Тут виникає символічне прізвище: Толсто -- Євський". Ще одна цитата говорить: "Лише якихось п'ятнадцять, максимум двадцять років тому, захід мав досить неясне уявлення про російську літературу. Однак світова війна, більшовизм, спроби інтервенції, російська еміграція і, що найважливіше, величезна і нахабна пропаганда Москви, російської, комінтернівської та 'міжнародної' -- зробили свою справу: російська та совітська літератури здобули нечувану популярність".

Мирослава Барчук зі спікерами фільму: американським істориком і письменником Тімоті Снайдером, письменником і перекладачем Андрієм Бондарем та французьким письменником Лораном Шамп-Массаром (фото: Суспільне)

Така доволі об'ємна цитація потрібна, аби зазначити: українці бачили й розуміли згубний, руйнівний вплив так званої російської культури на Заході й не мовчали. Проте почутими не були. І, що характерно, навряд будуть почутими зараз. Голос одного Тімоті Снайдера не перекричить тих західних інтелектуалів, котрі, за словами журналістки Христини Яцків, "не доганяють, чому ми цураємося пушкінів і достоєвських. Дехто і всередині країни не доганяє, чому".

Остання фраза не лише суголосна моїм не раз висловленим думкам. А й певною мірою полемізує з шанованим мною Юрієм Макаровим та з усіма іншими, знайомими й незнайомими співгромадянами, котрі абсолютно щиро й навіть справедливо прагнуть перекладу "СВО "Війна і мир"" і не лише цього фільму передусім англійською. Чи бодай зробити англійські субтитри, аби англомовна аудиторія зрозуміла нарешті всю шкідливість, згубність, агресивність, нелюдяність і штучно роздмухану велич російської "культури". Але, любі друзі, в англомовному світі -- сім із 29 екранізацій "Анни Кареніної", а ще -- чотири екранізації "Війни та миру", а у франкомовному -- дві екранізації "Злочину і кари" Достоєвського. Все це й інше хтось перекладав, причому почався процес, як говориться в фільмі, наприкінці XIX століття. Для перепрошивки потрібної нам аудиторії ой як не досить лише англійського перекладу.

У середині 1920-х у Франції налічувалося до мільйона російських емігрантів, переважна більшість яких кинула якір у Парижі. Проте ці носії "великої російської культури" прийшли на вже щонайменше пів століття вгноєну нею територію. Їх там любили, з ними рахувалися, їх чули -- на відміну від українських голосів, котрі теж звучали в Парижі в той самий час. Навпаки, українців російськими стараннями вважали антисемітами, тому й виправдали вбивцю Симона Петлюри. Високий суд мав підтримку звичайних французів. Котрі вже читали Толстого і Достоєвського в перекладах.

Отже, сподівання Юрія Макарова на те, що переклад на ключові мови стане ефективним інструментом, а також на те, що "державні інституції, покликані донести правду про цю війну до світу, не проігнорують можливість бодай трохи змінити ставлення наших партнерів", навряд чи здійсняться. Причина в тому, що в самій Україні, без перебільшення, мільйони свідомостей досі не очищені. Ні щоденні тривоги, ні обстріли, ні руйнування, ні каліцтва, ні смерті від рук росіян не змогли змінити ці уми. Наші співвітчизники, які не сприймають реальність, продовжують вірити, що вбивство нас є проявом доброї волі носіїв "величної руської культури". Тих, кому з дитинства нав’язують образи генія Пушкіна, величі Достоєвського та гуманізму Толстого. Важливо зазначити, що в контексті небезпеки всього російського у фільмі згадуються Чехов та ілюстрації "русского мира" через кадри з робіт Тарковського. Ці двоє досі залишаються священними символами російської культури навіть для українців, які мають чітко виражену антирашистську позицію.

На мою думку, просвітницькі поїздки українського ПЕНу до прифронтових зон, представлені в "СВО 'Війна і мир'", мають значно більший вплив, ніж англійський переклад. Безумовно, важливим є процес перекладу українських текстів та поширення наших наративів серед західних слухачів. Однак справжнім пріоритетом є навчання та інформування якомога ширшої аудиторії всередині України. Це є запорукою стабільності та захисту. Ігноруючи цей аспект або працюючи лише серед однодумців, ми ризикуємо отримати зрадницький удар від "пушкіністів" у самий невідповідний момент.