Чому так? Україну на Венеційському кінофестивалі буде представляти стрічка Олександра Роднянського та Андрія Алферова, яку названо російською мовою.

Звісно, шок від того, що відбувається з НАБУ і САП, перевершити неможливо, а ми й не намагаємося. Просто звертаємо увагу, що паралельно відбувається триндець культурний. Але спочатку два слова про хороше.

Офіційно презентовано програму Венеційського кінофестивалю, що розпочнеться 27 серпня. В українських фільмах знайдеться місце, однак, як кажуть, є деякі особливості.

У конкурсній програмі "Orizzonti Short Films" покажуть "Недоступних" Кирила Земляного. Він і режисер, і сценарист. У соцмережах кінооб'єднання СУК повідомляють:

""Недоступні" -- це спостережливе, тонке занурення у внутрішній світ молодого хлопця, який заповнює свої дні волонтерством. Та коли зв'язок із матір'ю, що залишилася на окупованій території, раптово зникає, тиша поступово змінює все".

Кіноасоціація сподівалася, що в одній із програм, бажано в основній, буде представлено новий фільм Валентина Васяновича "За перемогу!". Пам'ятаю, на одній з вечірок, ще до офіційного анонсу, Валентин поділився, що його наступна стрічка почнеться з того, як українці обрали умовного Арестовича. Тут моя Антоніна відчула тривогу. Я не сумніваюся, що фільм виявиться видатним, але після "Атлантиди" Васянович отримав статус пророка та режисера з вражаючою інтуїцією.

Продюсер Володимир Яценко разом із колегами колись проклали шлях для Васяновича на Венеційський кінофестиваль. У 2019 році фільм "Атлантида" здобув перемогу в другорядній, але важливій програмі "Горизонти", а в 2021 році "Відблиск" став першим виключно українським фільмом, що увійшов до основної програми фестивалю.

На офіційному сайті фестивалю "За перемогу!" поки що немає жодної інформації, однак Яценко залишив загадкові коментарі, закликаючи всіх дочекатися вечора. Отже, будемо чекати. До речі, в інтерв'ю для "УП" він поділився своїми враженнями про фільм:

Цей фільм обіцяє бути не лише захоплюючим, але й повчальним, розкриваючи можливе майбутнє України. Він має назву "За перемогу", як символічний тост. Згідно з сюжетом, Україна здобуває перемогу у війні, проте страждає від втрати суспільства. Проблема полягає в тому, що ані влада, ані громадяни не бажають змінюватися. Вони не готові відмовитися від корупційних практик та відмовитися від негативних аспектів, які стали частиною нашого щоденного життя. У результаті цього Європа поступово відвертається від нас, і країна перетворюється на своєрідне болото, де нічого не змінюється.

На фоні сучасних подій це виглядає зовсім неестетично. Проте, що ж поробиш.

А тепер будьте готові! Адже Україну також представляє наш улюбленець Олександр Роднянський.

Разом із кінокритиком Андрієм Алферовим, який нині має зовсім непевні позиції серед колег. Приміром, свого часу його хотіли увіпхнути на посаду в. о. гендиректора "Довженко-Центру" під час скандалу з його "реорганізацією-ліквідацією". Після активної критики за те, що Алферов дозволяє себе використати, він від цієї ідеї відмовився.

У 2022 році наш спільний колега, разом з кінокритикинею Аксінею Куріною, прийняв пропозицію виступити на підтанцьовці в російського кінокритика Антона Доліна. Він несподівано вирішив створити проєкт для "Медузи", присвячений українському кінематографу, що раптово викликало в нього інтерес. Долін обирав фільми, писав про них, а також включав коментарі Алферова та Куріної.

У громаді це було сприйнято як досить звичну практику, коли "росіянин співпрацює з українцями, аби поліпшити свою репутацію". Як правило, в таких колабораціях українці виконують другорядні функції.

Отже, Андрій знову опинився на другорядній ролі, якщо вірити словам Олександра Роднянського. Фільм, що носить назву "Записки настоящего преступника" (так, російською, і це чітко вказано на сайті кінофестивалю в транслітерації), є спільним проектом України та США, який був включений до позаконкурсної програми. Цитуючи Роднянського з його телеграм-каналу, варто зазначити, що він ясно вказує на те, що це його творіння. А щодо колаборації з Алферовим, то про це він говорить в одному реченні:

"Назва відображає мої нинішні життєві обставини: російський суд заочно засудив мене до 8,5 років ув'язнення. Але фільм не про це, він включив велику частину мого особистого досвіду і вийшов довжиною в ціле життя. І моє, і всієї моєї родини.

В ньому зібрані численні події — від масового знищення євреїв у Бабиному Яру до спроб радянської влади стерти пам'ять про цю трагедію, від Чорнобиля та розпаду СРСР до референдуму про незалежність України, а також виведення радянських військ з Німеччини і, звісно, повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року.

Я використовував у фільмі кадри, зняті мною в 80-х і 90-х роках минулого століття -- на розломі величезної імперії, кадри, у зйомці яких брав участь мій дід під час Другої світової війни, фрагменти з фільмів 60-х -- 70-х років мого вчителя Фелікса Соболєва і епізоди про російсько-українську війну.

Вийшов фільм про прокляття нескінченної війни. Моїм партнером став відомий український критик та кінематографіст Андрій Алферов".

Нагадаю, що у своїй книзі "Виходить продюсер" Роднянський писав, що шкодував про розпад СРСР. А ще цікаво, чи розповість він у цьому фільмі про свою тривалу пропагандистську діяльність на російському телебаченні та в кіно? Було б дуже цікаво дізнатися, як усе це працює. Але щось ваша авторка сумнівається, що буде саме так.

Нагадую, що, попри свою діяльність у сфері пропаганди, Роднянський користувався високою репутацією в Україні. У нього була й інша сторона – він продюсував дійсно якісні фільми, подібні до робіт Андрія Звягінцева. Хоча це також було частиною російської м'якої сили, яка на перший погляд виглядала антипутінською, проте роками фінансувалася з державного бюджету і забезпечувала Росії стабільну присутність на престижних кінофестивалях. Тим не менш, не варто забувати, що пропаганда цієї країни є грубою лише для внутрішньої аудиторії, в той час як на міжнародній арені вони діють значно витонченіше і здобувають успіх.

У рамках позаконкурсної програми представлено російський фільм "Режисерський щоденник" режисера Олександра Сокурова. Варто зазначити, що це спільна продукція Росії та Італії.

У головному конкурсі представлять фільм угорського режисера Ласло Немеша "Сирота", продюсером якого виступає Роднянський. Але це не єдине, що варто зазначити щодо основного змагання. Серед учасників також фігурує "Чарівник Кремля" французького митця Олів'є Ассаяса, який є екранізацією однойменної книги Джуліано да Емполі. Ви, напевно, вже чули про цю стрічку, адже в ній Джуд Лоу виконує роль Путіна. Справді, це викликає певний сором.

Сам фільм не про Путіна, а більше про Владислава Суркова. Він ховається за персонажем-політтехнологом Вадимом Барановим. Йдеться про Росію 90-х і, так би мовити, становлення зла. Поки ваша Антоніна нічого не казатиме про фільм, бо хоче дочекатися можливості його подивитися. Реакція на книгу діже різна. Я читала про те, що нехай йдеться про незугарний бік РФ, та однаково виникають емоції "моторошної, але загадкової країни". Але є й враження-деконструкції, коли після прочитання якраз цей містичний образ зникав, як і своєрідне відчуття закоханості в Росію.

Незважаючи на все, будемо уважно слідкувати за новинами. Можливо, ми почуємо ще про інші українські фільми в рамках Венеційського кінофестивалю. А поки що, враховуючи всі прочитані матеріали, варто ще раз усвідомити рівень нашої культурної дипломатії, як з боку Держкіно, так і Мінкульту. Адже наразі єдиний український фільм у програмі - "Недоступні", який був створений без державного фінансування. "Записки..." теж зняті без підтримки держави, але, слава Богу, вони є. На жаль, більше нічого немає. Це стала тенденція останніх років: Україну на міжнародних платформах представляють переважно фільми, що не отримали державної підтримки. Пам'ятайте про це.

Ну а поки Антоніна вам усе це строчила, стало зрозуміло і про "За перемогу!". Ну, правильно, вже ж вечір. Ось допис Володимира Яценка, в якому йдеться, що фільм покажуть на ювілейному фестивалі у Торонто!

Що ж, це справді хороша новина. До речі, як і те, що ця робота теж знята без участі держави. Як би це не звучало дивно. Бо показує, що наші кінематографісти цілком можуть дати раду самі собі. Гарне вміння, воно нам, бачу, знадобиться ще надовго.