Тарас Прохасько: Наче на сповіді

Серед усіх смертних гріхів, заздрість, безперечно, є найскладнішою для розуміння та інтерпретації. Згідно з народною філософією, ця емоція поділяється на два види, хоча обидва залишаються гріховними. Народний томізм зазначає, що існує чорна і біла заздрість, подібно до магії. Чорна заздрість є найгіршою і вважається тяжким гріхом, як пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Коли виникає бажання, щоб хтось, хто володіє чимось, про що ти мрієш, втратив це, ти потрапляєш у пастку заздрощів. Хочеться, щоб багатий зазнав втрат, щоб його добра згоріли. Щоб щаслива людина втратила свою радість, а успішний – зазнав невдачі. І в той момент, коли я, позбавлений усього цього, намагаюся піднятися зі свого низького становища, сподіваючись, що падіння інших піднесе мене. Це класичний підхід, сповнений розчарування.

А та, яку називають білою, має більш м'який характер, проте виявляється значно складнішою для визнання під час сповіді. Вона вже перетинає межу з іншим гріхом - жадібністю. На щастя, така форма заздрості не становить загрози для інших. Але, як і будь-який гріх, вона руйнівно впливає на саму заздрісну людину. Крім того, ця заздрість межує з ще одним гріхом - лінивством. Заздрісник, не бажаючи втрачати те, що має інша людина (і це вже позитивний момент), прагне здобути без особливих зусиль те, що оточуючі мають, а він - ні.

Зрештою, чи мені пояснювати те, що усім зрозуміле?

Натомість кажу, як на сповіді, - ніколи нікому не заздрив. Як казав один видатний британський айкідист українського походження - дякую за це Космос. Влодко Гривінський процитував би дона Хуана - природа з нами згідна - не думаючи про те, що це дон Хуан, а не він, придумав.

А я нікому не заздрив. Ніколи не хотів мати те, що є в іншого. Ніколи не хотів бути таким, як хтось інший. Не заздрив, бо був вдячним за те, що є, і за те, що може бути, виходячи з того, що є.

Не заздрив багатим. Не заздрив красивим. Не заздрив сильним. Не заздрив розумним. Не заздрив успішним. Вірив, що мій ламаний шлях досвіду є неповторним скарбом. Думав, що здобувши щось невластиве, десь із поля заздрості, можна втратити те, що мою заздрість нівелює.

Я захоплювався красою багатьох речей, але завжди вистачало глузду насолоджуватися тими речами, споглядаючи їх, а не намагаючись інкорпорувати їх у себе.

Я не відчував заздрощів до тих, хто досягав того, чого я не міг. І не заздрив тим, хто досягав результатів подібних до моїх, але кращих. Мені вдалося знайти таке ставлення, при якому успіхи оточуючих приносять лише радість від їхніх досягнень і талантів.

Я ніколи не прагнув займати місце видатних героїв усіх можливих форм. Швидше, мені до вподоби бути серед кращих, співіснуючи з тими, хто перевершує мене.

Не заздрив ні культуристам, ні Покалеві, ні персонажам чудесних оповідань і романів, ні парапланеристам, ні хористам вірменської церкви, ні тим, які завжди знають, що сказати, ні стипендистам міжнародних проєктів, ні вправним майстрам, ні улюбленцям долі, ні чоловікам їхніх жінок, навіть ластівкам, кажанам і білкам не заздрив за те, що вони такі дивовижні. Такі самозреалізовані.

Сповідь, однак, долазить до підгнилого.

Так, це правда. У мені жила заздрість. Невеличка, мовби безневинна, але насправді отруйна. Я відчував заздрість до трьох людей. Двоє з них були мені відомі особисто, а про третього я лише чув. Причина моєї заздрості була однакова для всіх — вони вміли знаходити час, щоб у будь-який момент вирізати з шматка дерева маленькі фігурки чи різьблення за допомогою складного ножа. Серед тих, кого я бачив, був мій дядько Михась і водій панцерника, башкир на ім'я Мікі. А з тих, про кого я чув і чиї витвори бачив, — Турчиняк, гуцульський майстер, що створював складні різьби на вівтарях з кедрового дерева за допомогою цизорика. Я колись думав, що саме так виглядає недосяжне для мене щастя. Тому я відчував заздрість, адже жодного разу не наважився спробувати вирізати щось із гілки, хоча в моєму житті було безліч грубих закручених гілок. І завжди мій ножик був під рукою.