Таврійське малярство: від маловідомої спадщини до визнання національного масштабу.

Розпис, виконаний сільськими майстрами на Кінбурнській косі для оздоблення хат, перетворився на впізнаваний бренд і культурний символ цього регіону.

У листопаді 2025 року до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України внесли "таврійський розпис". Йдеться про оригінальний розпис, яким сільські мазальниці розмальовували хати на нині окупованій Кінбурнській косі (Миколаївщина).

Ця розпис має унікальну рису — поєднання морських мотивів із степовими елементами. У ній присутні характерні символи, образи та обереги, а також оригінальна палітра кольорів, що включає всі відтінки синього, блакитного, білого і охристого.

За однією з версій, коріння "таврійського розпису" сягає ще козацьких часів, коли запорозькі козаки заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Але через відсутність документального підтвердження його офіційна поява датується серединою минулого століття. Саме тоді миколаївська журналістка та дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, описала і зафіксувала дуже красивий оригінальний розпис, яким сільські мазальниці розмальовували хати, і назвала його "таврійським" (так місцеве населення іменує Кінбурську косу). Для нього використовували тільки натуральні інгредієнти: синьку, вапно, мідний купорос, глину, рослинні барвники, які надавали розпису неповторної морської свіжості й легкості. Згодом дослідниця написала про це дві книги під спільною назвою "Стежки до лиману".

Проте, незважаючи на її зусилля в популяризації цього неповторного розпису, він залишався у забутті протягом багатьох років. Все змінилося, коли майстриня та художниця з села Куцуруба, що в колишньому Очаківському районі Миколаївської області, Любов Паранюк, не внесла в нього новий подих.

МИСТЕЦТВО, НАРОДЖЕНЕ МОРЕМ І ЛЮБОВ'Ю

Ми зустрічаємося з пані Любою в майстерні "таврійського розпису". Тут не просто прикрашають вже готові вироби, а й займаються їх виготовленням. Очі розбігаються від багатства керамічних виробів: від чашок і підсвічників до тарілок та сувенірів. Спостерігати за вмілими рухами майстрині можна безкінечно.

Любов Паранюк народилася в містечку Косів, що на Івано-Франківщині, але коли їй виповнився лише рік, її сім'я переїхала до Куцурбу на Очаківщині. Відтак, ця місцевість стала для неї рідною, і вона провела тут більшу частину свого життя.

"Я завжди була в захваті від наших степів, моря та безмежного блакитного неба. З раннього дитинства я бігала по знайомих стежках, збирала мушлі та спостерігала за чайками, мріючи зафіксувати цю красу навколо себе. Коли мені виповнилося п'ять, я повернулася додому з дитячого садка і сказала мамі, що хочу стати художницею. Однак у художню школу мене тоді не прийняли, адже набір починався лише з дев'яти років. Проте згодом моя мрія здійснилася. Мама завжди була моєю опорою; вона чудово вишивала, і в її великій родині, де росло восьмеро дітей, це заняття було улюбленим для всіх." - ділиться моя співбесідниця.

Люба завжди цікавилася народними промислами та різними напрямами декоративно-прикладного мистецтва і шукала щось місцеве. Розписи їй дуже подобалися.

"Моя перша вчителька, Тетяна Миколаївна Єфімова, завжди говорила, що у минулі епохи кожне село мало свої унікальні розписи. Проте з плином часу ці традиції почали зникати, оскільки люди почали використовувати шпалери, і вже ніхто не займався розмальовуванням стін," - ділиться своїми спогадами мисткиня.

Після завершення навчання в художній школі вона вже впевнено володіла технікою "петриківського розпису" та кількома іншими стилями. Тому вирішила вдосконалити свої вміння в миколаївському училищі №13 (теперішній ліцей) на факультеті, що спеціалізується на розпису, різьбленні по дереву та художньому оформленні. Згодом вона також пройшла курси з соломоплетіння, де досягла значних успіхів і отримала сертифікат від Миколаївського осередку Національної спілки майстрів народних мистецтв України, підтверджуючи свій статус майстра в цій галузі.

"До складу цієї спілки входила також Євгенія Петрівна Бондаренко, і саме на одній з виставок, що відбулася понад 20 років тому, я вперше познайомилася з її творчістю. Особливо вразила картина "Козак Мамай". Я просто не могла відвести від неї погляд. Це було зовсім нове тлумачення цього фольклорного персонажа. Адже раніше його завжди малювали під дубом, з конем, а тут - море, чайки, сітки... Тоді ж я побачила і саму Євгенію Петрівну. Вона була невеликого зросту, але випромінювала неабияку енергію. На жаль, я так і не наважилася підійти до неї, і досі шкодую про те, що не мала можливості більше поспілкуватися", - ділиться своїми спогадами Любов Паранюк.

НАВЧАННЯ, СУМНІВИ І ПОШУК

Пройшли роки, і часу на творчість ставало дедалі менше. Адже жінка, окрім викладання в Очаківській художній школі та Куцурубській школі мистецтв, була також матір'ю трьох дітей, жила в селі, де займалася городництвом та господарством. Пані Люба згадує, що хоч її родина і підтримувала її захоплення, у той час в селі мистецтво не сприймалося як професія: "Але я завжди мала велику любов до живопису, тож безмежно вдячна, що мала можливість займатися цим".

Коли діти підросли, вона вирішила розвиватися далі і вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішня її викладачка, заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала своїй талановитій учениці книгу легенд Півдня Євгенії Бондаренко "Стежки до лиману", де було описано "таврійський розпис".

"Відтоді я почала більш докладно вивчати роботи Бондаренко, хоча ще не усвідомлювала, як цей розпис змінить моє життя. Насамперед знімала мазки. Я розуміла, щоб його відродити, треба відділити живописний фон від самого розпису як такого. Далі почала створювати власні ілюстрації, які передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже наявні в побуті загальноукраїнські композиції. Адже для того, щоб розпис зберігся, він має бути серед людей. Бо не в кожного вдома є картини, а предмети побуту - майже у всіх.

Я багато експериментувала з різними матеріалами: деревом, тканиною, але найбільше мені подобається працювати з керамікою, особливо з "таврійкою". Цей матеріал мені дуже близький, адже він теплий і пластичний, здатний зберігатися протягом тривалого часу. Я навіть жартую, що через кілька сотень або тисяч років, якщо археологи натраплять на наші керамічні вироби з таврійським орнаментом, вони зможуть з упевненістю сказати, що це — Миколаївщина", - усміхається пані Люба. Вона також підкреслює важливість деяких деталей. Незважаючи на те, що внесок Бондаренко в цю справу важко переоцінити - адже без неї цей розпис міг би зникнути, вона була самобутньою художницею, а не професіоналом. Вона розуміла, яке це безцінне багатство, але їй бракувало технічної майстерності — лише в шістдесят років вона почала займатися живописом.

Отже, роботи пані Євгенії не можна віднести до традиційного живопису, який виконується на чистій поверхні. В її картинах мазки нанесені на вже існуючий живописний фон. Варто зазначити, що розпис також має свою еволюцію. Наприклад, петриківський розпис спочатку був настінним, а згодом його адаптували для використання на папері та побутових предметах. Цей стиль розвивався, збагачуючись новими елементами. З часом майстри перенесли його на полотно, піднявши від народних традицій до рівня станкового живопису, де петриківські мазки використовуються для створення картин.

"Таврійський розпис" спочатку був настінним, проте Бондаренко відразу ж перенесла його на полотно, пропустивши значні етапи. Коли настінний розпис втрачає актуальність, він повинен перейти на предмети побуту, такі як дерево і гончарні вироби, ставши простим decorative елементом. Лише після цього він може досягти рівня високого мистецтва. Однак Кінбурнська коса, де зародилася "таврійка", не мала промислів, які дозволили б перенести ці орнаменти на кераміку чи інші матеріали. До того ж, майстрині, що створювали цей розпис, у той час не усвідомлювали його важливість та унікальність. Лише Бондаренко, з її художнім баченням і досвідом, змогла оцінити цю цінність.

КРАПЛЯ ВОДИ, ЛЕБІДЬ І МАЯК: СИМВОЛИ, ЩО ГОВОРЯТЬ

Слід підкреслити, що фундаментом "таврійського розпису" є народні легенди та реальні історії. У ті часи художники, які займалися розписом, не проходили спеціальної підготовки - вони творили, спираючись на власні спостереження та емоції.

"Коли я вже більш предметно зайнялася цією справою, то поїхала на Кінбурнську косу, жила там, спілкувалася з місцевими мешканцями. І лише після цього до кінця зрозуміла, про що писала Бондаренко у своїх книгах - вона пояснювала символи. Це важливо, бо коли розпис втрачає символіку, він забувається. Молодь бачить красиву картинку, але не бачить її філософії", - стверджує Любов Паранюк. І додає, що люди здавна зображують те, що бачать навколо: "петриківка" - це квіти, "косівщина" - гори, ліси. Тож не дивно, що одними з головних символів "таврійки" є море і крапелька води.

На Кінбурні художники створювали образи блакитних журавлів, які вважалися посланцями дощів, а також легкокрилих ластівок, мрійливих лебедів, чайок, дельфінів та всілякі морські мотиви: хвилі, маяки, вітрильні човни, а також таврійську рибальську сіть, знану як "матула". Місцеві жителі, покоління за поколінням, займалися риболовлею, яка забезпечувала їхнє існування. Лебідь став ще одним символом цього регіону, служачи оберегом для його мешканців. Улітку "Сузір'я Лебедя" було видно над Чорним морем, слугуючи орієнтиром для рибалок, що поверталися додому.

Існувала також казка про блакитного журавлика. Коли настало посушливе літо, і поля почали палати від спеки, люди зверталися до блакитного журавлика, сподіваючись, що той принесе дощ у своєму дзьобі. Ще одна популярна історія розповідала про Маяківну: художники зображували її як жінку, що тримає вогонь на стіні хати, яка виходила до моря. Вона стала символом дружин, які чекали своїх чоловіків, вийшовши на берег зі світлом, щоб вказати їм шлях додому. Цій темі присвячено багато творів і легенд.

Такий знаковий образ, як руки Берегині, що оберігають вогонь. Це стилізований маяк, який слугує провідником на шляху додому.

Митці вважають, що одним із причин, чому "таврійка" стала настільки популярною в цей непростий час війни, є те, що багато жінок чекають на своїх близьких. Під час виготовлення виробів вони втілюють у них свої найглибші мрії та сподівання.

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВПІЗНАВАНОГО БРЕНДУ

Рік 2016 став знаковим для "таврійки". Любов Паранюк ділиться, що її відкрили тодішні методистки дитячих садків з Миколаєва - Арина Яковлєва та Олена Бороздіна. Вони звернулися до неї з проханням створити унікальні ілюстрації для настінного календаря та їхніх методичних матеріалів. Обидві жінки також займалися живописом і мали зв'язки з Бондаренко, причому Олена навіть отримала від неї навчання.

"Я побачила однодумців, і це було дуже важливо, бо до того часу мало хто поділяв моє захоплення. Робота над календарем була складною, у мене на неї пішло пів року. Там зібрано найбільше символіки і всього, що пов'язано з "таврійським розписом". Але після цього прийшло усвідомлення, що треба більше популяризувати нашу блакитнооку "таврійку", бо це не лише красиво, а й дуже важливо. Та сама я мало що могла зробити. Так, до мене приїздили журналісти, розпитували, захоплювалися, але далі нічого не відбувалося. Тож якби я не зустріла менеджерку проєктів із регіонального брендування та соціального підприємництва ГО "Центр навчання і освіти дорослих (ЦНОД) "Південь"" Руслану Сікаленко і чудову команду цієї організації, то нічого, мабуть, і не було б. Я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Коли я починала досліджувати "таврійський розпис", то думала, що на його визнання піде років 50 і я вже цього не побачу. А тепер я - частина команди ЦНОД "Південь"", - зізнається мисткиня.

Вона зазначає, що в Миколаєві вже понад 100 майстринь освоїли мистецтво цього розпису. Проте між високим мистецтвом та звичайним є суттєва різниця. Це схоже на літературу: одні творять прозу, інші – поезію. Але обидва жанри мають своє значення. "Я дуже горджуся своїми учнями і рада, що моя справа, в яку я вклала стільки років, продовжиться. Адже мистецтво повинно передаватися з покоління в покоління, тільки так воно зможе існувати довго," – ділиться своїми думками пані Люба.

Останніми роками "таврійка" набула широкої популярності на Миколаївщині і, по суті, стала туристичною візитівкою області. Ще до початку великої війни творча команда ГО "ЦНОД "Південь"" разом з Любов'ю Паранюк розробила і презентувала лінійку сувенірів із цим розписом, які під час повномасштабного вторгнення стали ще відомішими.

Тож постало питання про загальнонаціональне визнання. Представники місцевої влади та творчої спільноти на різних рівнях стверджували, що "таврійка" заслуговує поповнити Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Та справжнім рушієм справи стала невгамовна Руслана Сікаленко. За фахом - учителька української мови та літератури, психологиня, по життю - творча, активна особистість. Руслана не приховує, що шлях до визнання "таврійки" був непростим, довелося долати і бюрократичні бар'єри, і байдужість, і навіть заздрість.

"Наша рішучість і впевненість у важливості "таврійського розпису" стали запорукою успіху. Хоча ми можемо зникнути, ця культурна спадщина залишиться, щоб розповідати про нашу унікальну землю. Тому ми не відступали, незважаючи на труднощі, і були готові захищати нашу позицію на всіх рівнях. Одним з ключових моментів стала наша участь у фестивалі "Жива культура - Живий світ", що щорічно проходить у Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові. Цей захід присвячений збереженню та популяризації нематеріальної культурної спадщини країни. Миколаївщина вперше була представлена там у 2025 році, і наша експозиція викликала великий інтерес. Викладачі, науковці та відвідувачі фестивалю були вражені красою нашого розпису", - зазначає Руслана.

І додає, що навіть члени комісії НКС не приховували, що таке завзяття миколаївської команди їх надихало, вони казали: "Якби таких, як ви, було більше, то наша культура була б значно багатограннішою".

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Укрінформ проводить власне дослідження нашого спільного культурного надбання – елементів Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Першими об'єктами, що були включені до цього списку у 2012 році, стали традиційні ремесла, такі як косівська мальована кераміка, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до переліку додалися унікальні обряди, пісні, танці, музичні інструменти, а також традиційні страви і напої, звичаї святкувань і поминань, характерні для різних регіонів України. Національний перелік постійно поповнюється новими елементами.

Охорона культурної спадщини має величезне значення, особливо в умовах, коли деякі території підпали під окупацію російських військ, а її носії змушені шукати безпечне місце для життя в інших регіонах або навіть за межами країни.