"ТікТок може стати загрозою для нашого театру". Давид Петросян ділиться своїми думками про неприязнь до акторських династій, вражаючі вистави, які не викликають фурору, та колег, які не висловлюють своїх думок про війну.

Давид Петросян, один з найвідоміших художників театру, презентував у столичному Театрі Івана Франка свою нову виставу "Поліандрія". Наша зустріч відбулася незадовго до прем'єри в новому сценічному просторі - третьому залі, який нещодавно відкрив театр. Ми спілкувалися прямо в глядацькій залі, що вміщує всього 80 глядачів, в той час як на сцені, всього за кілька метрів від нас, реквізитори активно працювали над декораціями.

У розмові з OBOZ.UA Давид Петросян поділився своїми думками про те, чому його найяскравіші вистави з'являються без суворих термінів, розкрив, як обирає акторів для своїх проектів, а також висловився щодо акторських династій. Крім того, він пояснив, чому з початку великої війни не дивився жодного українського фільму і як сьогодні сприймає російську культуру.

Давиде, цікаво, чи відчуваєте ви, що це місце - ваш справжній дім?

- Цей новий майданчик театру?

- Взагалі театр.

Ні, я таких відчуттів не маю. Дім асоціюється зі спокоєм, комфортом і безпекою, а тут відбувається безліч прихованих процесів, які іноді викликають напругу. Проте на цій локації, до речі, дуже затишно. Невідомо, чи ти в театральному просторі, чи в майстерні — це місце має своєрідну атмосферу. У нас є дві основні сцени — велика та мала, і весь колектив працює над актуальним репертуаром. Тут, здається, все створюється власноруч. Ми самі шукаємо реквізит, а актори підбирають елементи костюмів. У цьому є певний комфорт. Це не зовсім робоча обстановка, скоріше, атмосфера пошуку. Нікому особливо не цікаво, що ми робимо тут, на четвертому поверсі, і нам, відповідно, не важливо, що відбувається на великій сцені. Мабуть, саме тому тут відчувається така домашня атмосфера.

- Чи подобається вам щось подібне?

Я вважаю, що мої найуспішніші вистави завжди виникали в атмосфері, де немає тиску та термінів. Наприклад, "Буну" ми репетирували в такій обстановці, як і "Процес", а також цю нову роботу. Це, безумовно, має великий вплив - творчий процес стає більш спокійним і справжнім. Зазвичай у театральному світі все зосереджено на кінцевому результаті: терміни, колектив, розподіл ролей, стрес, і кожен має ще безліч справ поза театром. Але тут усе зовсім по-іншому. Коли немає чітких очікувань, і ніхто не знає, що з цього вийде, саме в цей момент збираються однодумці. Вони шукають той театр, який резонує з їхніми ідеями. Тут усе базується на бажанні та натхненні.

Чи маєте ви можливість жити в такому темпі, що не потрібно квапити себе і слідувати жорстким термінам? У одному з ваших інтерв'ю ви зазначали, що ваш графік спланований на два роки наперед.

На жаль, дедлайни, звісно, присутні. Після завершення цього проєкту вже чекають інші справи, і це створює певний тиск. Проте, все ж можна організувати процес так, щоб мати можливість для експериментів. Ось, ми наразі готуємось до "Енеїди" на великій сцені, і хочеться, щоб там залишився елемент пошуку. Не маю на увазі, що потрібно витрачати чотири-п’ять місяців на підготовку вистави. Але навіть два місяці репетицій можуть бути продуктивними, якщо не поспішати і дати собі можливість шукати нові ідеї. Це не завжди просто, адже ми звикли жити в постійному русі, у ритмі, як білки в колесі. Але, чесно кажучи, багато чого залежить від нашого підходу.

Яка тематика вашої вистави "Поліандрія"?

- Це нова п'єса, її написав український драматург Сергій Кулибишев пів року тому. Вона про звичайну українську жінку - дружину військового, якого поранили. Її чоловік уже рік у шпиталі. І просить не приходити - каже, що на неї чекають великі зміни, і він не хоче, щоб бачила його, поки все не мине. Вона чекає, готується до того, що він повернеться іншим - пораненим, травмованим. Але коли нарешті з'являється, починається фантастика. Бо до неї повертаються двоє чоловіків. Це такий авторський прийом, метафора - спосіб проговорити з глядачами про багато речей одночасно. Про жінок, до яких узагалі ніхто не повертається. Про тих, які мусять навчитися жити поруч із травмами - своїми і чужими.

Ці двоє чоловіків уособлюють, по суті, одну і ту ж особистість. Один з них виявляє агресію та замкнутість, тоді як інший виглядає відстороненим, зануреним у свої думки. Це не просто фантастика заради розваги, а глибокий спосіб дослідження. Адже п'єса фокусується не стільки на війні, скільки на тому, що відбувається після: на зустрічі двох світів — тих, хто повернувся з фронту, і тих, хто їх чекав. Ці зустрічі виявляються дуже складними, оскільки не всі готові до них. Багато людей після війни будуть не лише фізично поранені, але й емоційно. Потрібно бути готовими до цих нових реалій. У п'єсі є чудова думка: не військові повинні підлаштовуватися під нас, а ми — під їхні зміни. Життя, яке було до війни, вже не повернеться.

У цій п'єсі, поряд із головними персонажами, присутні й інші важливі фігури. Серед них військова медикиня, яка просить передати їй одного з чоловіків, адже вона втратила свого на фронті. Є також мати героїні, яка рішуче заперечує, щоб її донька залишалася з цим військовим. Її власний досвід - колись вона покинула свого чоловіка, який повернувся з Афганістану, будучи зміненим. Таким чином, ми спостерігаємо за історією трьох жінок із різними життєвими шляхами та двох чоловіків, точніше, одного, що розділений на дві частини. Усі вони намагаються знайти відповіді на запитання, як жити в нових реаліях.

Чи доцільно вже тепер висловлюватися про війну в художньому ключі, чи варто спочатку дати собі час для переосмислення?

На мою думку, настав момент для змін. Проте не всі це усвідомлюють. На жаль, багато національних театрів досі уникають цієї теми. Поява сучасних українських п'єс на великих сценах стає справжнім викликом. Існують безліч аргументів на користь того, що глядачі не готові, їм не цікаво, це складно, тож краще ставити класичні твори, адже вони гарантовано продадуть квитки. У цьому, власне, і полягає найбільша проблема. Я вирішив змінити цей напрямок: спробувати говорити про те, що відбувається сьогодні, а не про минуле. Наступні рік-півтора я планую присвятити саме таким історіям – не про "космос", а про наше повсякденне життя.

- Цікаво, як ви зазвичай обираєте акторів для постановок? Є артисти, до яких повертаєтесь знову і знову?

Існують такі моменти, коли я вибираю кілька вистав підряд і помічаю, що один і той самий актор або акторка з'являються в усіх трьох. Потім настає інший етап, коли виникає бажання змінити напрямок. Тоді я природно залучаю інших артистів. Проте з часом формується певна команда, з якою я з упевненістю можу взяти будь-яку драматургію і втілити в життя будь-які ідеї. Хто ці люди? Вони самі це знають, і цього цілком достатньо (усміхається).

Недавно, під час зустрічі з глядачами, режисери Антоніо Лукіч та Іван Уривський обговорювали свої творчі підходи. Іван поділився, що завжди намагається включити до кожної вистави хоча б одного актора, який раніше не мав значної участі в театральному процесі, щоб подарувати йому новий шанс. Він зазначив, що творча кар'єра часто визначається не тільки талантом, а й удачею. Яке ваше ставлення до акторів, які вже є в театрі, але рідко виходять на сцену?

Обговорювати ситуацію, коли хтось не залучений у діяльність, і звинувачувати в цьому обставини, - це спосіб уникнути справжніх проблем і не визнавати реальність. Актор - це не просто об'єкт, а жива істота. Існують митці, які постійно займаються творчим пошуком: вони не сидять без діла, очікуючи на пропозиції, а активно беруть участь у кастингах, працюють у різних театрах, беруть участь у незалежних проектах, відвідують тренінги і не пропускають цікаві кінопроекти та прослуховування. Водночас, є й ті, хто звик чекати, можливо, через брак амбіцій або інші причини.

Це добре ілюструє ситуацію в Театрі Франка: ще до приходу Івана Уривського, а також до мого власного, в театрі вже були актори, які активно виступали, поряд з тими, хто менше залучався до роботи. Це не наша провина. Виникає ряд питань: як саме ці актори потрапили до театру – завдяки таланту чи через зв'язки? Якщо через знайомства, тоді логічно, що вони можуть не бути готовими до складних проектів і не мати всіх необхідних навичок. Це не є критикою – це просто реальність. Тому я б не намагався романтизувати цю ситуацію, а сприймав би її такою, яка вона є.

Яке у вас ставлення до акторських династій? Чи вважаєте ви їх необхідними?

- Так, я про це й говорю. Приходить родина - талановиті артисти, сумнівів немає. І якщо їхні діти хочуть іти їхніми стопами, я це теж розумію. Звичайно, батьки хотіли б, щоб син чи донька працювали у великому театрі. Але виникає питання: а якщо хтось кращий за них, чому він не може потрапити в театр? Тому я, чесно кажучи, проти будь-яких династій. Проте не засуджую нікого. Моя справа - працювати з людьми: творчими, амбітними, які прагнуть розвиватися. І не факт, що вони всі мають служити саме в цьому театрі. Наприклад, у моєму проєкті "Поліандрія" троє артистів не працюють у Театрі Франка - я запросив їх, бо вони мені цікаві. Власне, вважаю, що сама система трупи як така вже застаріла.

Скільки акторів є у складі Театру Франка?

Всього в творчій команді працює понад сотня осіб, але активно залучених до роботи лише близько 35. Саме вони забезпечують основний репертуар. Інші учасники мають по три-чотири ролі, а деякі — лише одну. У європейських театрах існує така практика: чим менше ролей виконує актор, тим нижча його зарплата. Я вважаю, що це справедливо, оскільки сприяє конкуренції та розвитку професіоналізму. На відміну від державних театрів в Україні, де деякі артисти можуть перебувати в трупі десять років, нічого не грати і все ще отримувати зарплату.

- Нещодавно у Театрі імені Івана Франка під час конкурсу на вакантні посади стався інцидент: один із акторів погрожував травмувати себе, а відео цього випадку згодом з'явилося в соцмережах. Це був нервовий зрив чи він грав на сцені?

Чесно кажучи, я не заглиблювався у деталі його особистості чи мотивацій. Можливо, це був його спосіб привернути увагу. Якщо це дійсно був нервовий зрив, і людина пережила щось важке, то таке викликає співчуття та розуміння. Проте, якщо це була заздалегідь спланована акція, і він свідомо розбив пляшку на сцені, то це абсолютно неприпустима поведінка, яка ігнорує безпеку інших. Адже після нього на сцену виходили інші артисти, і це могло призвести до травм. Нам довелося призупинити конкурс, поки не прибрали сцену.

На одній з останніх прем'єр ми звернулися до художнього керівника театру Євгена Нищука з питанням про його улюблену виставу. Він зазначив: "Моя улюблена — це 'Візит' Давида Петросяна". А яка вистава найбільше вразила вас?

Мої емоції щодо вистави зазвичай формуються під час її створення, а не після прем'єри. Звісно, є постановки, що вражають своєю технічною досконалістю, але є й такі, які, хоч і виглядають хаотично, були створені в чудовій атмосфері. Саме ці роботи залишають в пам’яті спогади, які наповнюють мене теплом. Серед вже готових вистав я не можу виділити жодну як улюблену, адже завжди є щось, що викликає незадоволення. А от з точки зору процесу – тут є свої улюбленці. Наприклад, "Буна". Це була перша вистава, яку ми ставили не в театрі, а в селі, де провели півтора місяця. Вона з’явилася з нашого повсякденного життя, тому для мене має особливе значення. Аналогічно і з "Поліандрією".

- Комерційний успіх - коли на виставу продають усі квитки і про неї багато говорять - для вас важливий?

Дозвольте висловити свою думку: це дійсно приємно. Проте іноді виникає дискомфорт, коли щось виглядає досить професійно, продається на ура, але в цьому немає душі та справжньої пристрасті. Я помітив, що найяскравіші постановки, які я мав можливість побачити, часто відбувалися в напівпорожніх залах. Наприклад, "Прометей закутий", яка була представлена на нашій камерній сцені, на мою думку, є найкращою виставою Театру Франка. Чи здобула вона популярність у глядачів? Не зовсім. Але це зовсім не знижує її цінності. Вистава - це, перш за все, творчий експеримент. І не всім варто сподобатися. Важливо, як актори відчувають цю роботу, їхня здатність імпровізувати та бути повністю зануреними в процес. Можна вкласти величезні кошти в декорації, створювати складні мізансцени під музику, але якщо актори не живуть цим моментом - все інше стає другорядним. У "Прометеї" режисер акцентував увагу саме на цій присутності, не зосереджуючи увагу на сюжеті чи шоу.

В останній час активно обговорюють, що нинішні студенти театральних вузів виходять на сцену з недостатньою підготовкою. Які ваші міркування з цього приводу?

Ця проблема викликає багато дискусій. Наприклад, театральний університет імені Карпенка-Карого (та й не тільки він) одночасно формує 3-4 акторські групи, в кожній з яких по 40 студентів. Це лише один набір, а існують ще другий, третій та четвертий. Оптимальною ситуацією в університеті було б мати один або максимум два курси по 12 осіб. Але замість цього маємо чотири великі групи по 40! Кількість випускників щороку зростає переважно через фінансові фактори, адже багато хто навчається на контрактній основі. Люди, які можуть не мати жодного таланту або здібностей, потрапляють до університету лише тому, що сплачують. Потім вони закінчують навчання і дивуються, чому не можуть знайти роботу. І таких випадків – тисячі щороку.

Вони приходять на прослуховування, і ти бачиш: по-перше, їх нічого не навчили; по-друге, у них немає темпераменту, не пробивають у зал. Що робити? Має бути прозорий відбір і обмежена кількість студентів, щоб навчання було ефективним. Мені пропонували набирати акторські курси, але я відмовився: 40 людей не вчитиму. Єдине, на що погодився, - набрати 10 режисерів. І то велике питання, скільки з них реально залишиться в професії. Якщо з десяти хоча б один стане режисером - це вже добре.

- А який ви, коли заходите в репетиційний процес? Що вас може вивести з себе?

Коли актор не ставить жодних запитань, це може свідчити про те, що йому або байдуже, або він не замислюється над своєю роллю. Як можна обходитися без запитів? Актор не може вгадати мої думки лише за інтуїцією, йому потрібно питати. Якщо цього не відбувається, це може означати, що йому не цікаво, або він вважає, що все зрозумів. Проте я завжди змушений направляти його. Адже кожне слово на сцені - це результат роботи режисера. Куди воно має йти? Який сенс воно несе? Актор може читати текст, але те, як його інтерпретувати, - це вже наша спільна задача.

Коли ви вперше ступили на сцену Театру Франка, вам лише виповнилося 25 років. Чи не відчували ви страху? Адже там були такі відомі особистості, як Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська, не кажучи вже про безліч інших знаменитостей.

Я прибув до національного театру дуже рано. Чесно кажучи, протягом перших п'яти вистав я просто намагався прокинутися. У мене було чимало моментів, які не складалися – деякі вистави не викликали у мене ніяких емоцій, адже я не міг зрозуміти, чому все, що я знав про театр, тут не спрацьовує. Щодо співпраці з досвідченими акторами – це зовсім не страшно. Вони ж професіонали своєї справи. Наприклад, я не працював з Анатолієм Георгійовичем, але мав досвід з пані Наталією. Вона дуже компетентна і може багато чого запропонувати. І, звичайно, іноді її бачення не збігається з моїм. Тоді ми намагаємося знайти спільну мову. Не завжди це вдається – але це цілком нормально (усміхається).

Чи мають у вас близькі стосунки з акторами? Чи можна уявити, як ви сидите за чашкою кави з одним із членів трупи?

- Якщо когось запрошую, то лише з конкретною метою чи пропозицією. Просто щоб поспілкуватися - намагаюся цього не робити.

- А з режисерами театру дружите?

Ні, це не так.

Чи вважаєте ви, що це те, чим будете займатися все своє життя?

Звичайно. Я вже зрозумів, що моя доля — залишитися режисером до кінця життя.

- Я мала на увазі - саме цей театр.

- Ні, не впевнений. Хоча, можливо, інакше. Я просто займаюся тим, що мені цікаво в даний момент. Наприклад, у цьому новому середовищі, де ми спілкуємося, мені дуже імпонує відсутність традиційного поділу на сцену та глядацьку залу. Мені подобається працювати тут, у такому інтимному форматі, створюючи нові вистави. А вже завтра, можливо, моя увага знову зміниться — і я спробую щось нове.

- Чи стежите за тим, що відбувається поза театральним життям, наприклад, у кіновиробництві?

- До повномасштабного вторгнення не пропускав жодного українського фільму. Навіть якщо відчував, що стрічка може бути не дуже вдалою, - усе одно йшов у кіно, бо вважав це важливим: підтримати, подивитися, бути в контексті. А зараз - ні. Ментально й фізично я просто не можу дивитися нічого нового. Ні українського, ні європейського, ні американського. Будь-які нові фільми - нецікаво. Не відгукується. Я дивлюся вдома тільки старі фільми, які добре знаю, переглядаю їх по кілька разів. Мене можуть зацікавити нові книжки, романи, але не фільми. Усе, що зараз знімають у світі, здається мені якимось відірваним від реальності. Можливо, я й помиляюся, але те, що потрапляє в поле зору - трейлери, теми - не зачіпає. Мені не цікаво.

Яка ж ситуація нині з театром? Кажуть, що він переживає справжній бум: квитки розбирають, аншлаги на виставах. Проте існують і сумніви, що це стосується лише Києва, тоді як в інших містах театральне життя не таке активне.

Так, це дійсно так. В Україні, зокрема в Києві, спостерігається справжній театральний бум. Проте є й винятки. Наприклад, у Львові на сцені Театру Заньковецької вистава "Червона рута" користується величезною популярністю, зібравши повні зали глядачів. В Івано-Франківську, на мою думку, представлені надзвичайно сильні постановки, такі як "Дзяди" від видатної польської режисерки Маї Клечевської та "Мертві без поховання" литовського митця Йокубаса Бразіса. Це справжні шедеври, проте, на жаль, глядачі не завжди приходять у великій кількості. Ситуація дуже залежить від регіону, від смаків публіки та її звичок. Навіть у Києві не всі вистави викликають ажіотаж.

У одному з ваших інтерв'ю ви зазначили: "Якщо б не TikTok, театральне мистецтво не існувало б".

Це була іронія. TikTok виконує певну функцію: публікуються уривки з театральних вистав. І це роблять не лише члени творчої команди — насправді, я зазвичай забороняю акторам це робити, і сам я не є користувачем TikTok. Але заборонити глядачам поділитися своїми спостереженнями неможливо. Цікаво, що не всі вистави потрапляють у TikTok, але якщо якась і з'явилася, це не означає, що вона краща за інші. Яскравий уривок може створити враження видовищності — глядачі бачать коротке, емоційне відео і прагнуть побачити це на сцені. Але сама вистава може бути зовсім не такою динамічною, як у відео. Чесно кажучи, я не замислююся про це — мені байдуже, не вважаю за потрібне аналізувати. А взагалі, TikTok — це справжнє лихо, яке, на мою думку, загрожує нашому театру і зменшує й без того обмежений простір для аналізу.

От, наприклад, коли ставив "Гедду Габлер" (з великим успіхом грається в Театрі на Подолі. - Ред.), то навмисне уникав надмірної режисури, ефектних мізансцен, усього того, що створює шоу. Це розмовна вистава, камерна, зроблена копітко - ми з акторами буквально кожну фразу розбирали годинами. Я думав, що це буде "тиха" робота: глядач активно походить пів року, але сталося навпаки - публіка її полюбила. І це дивно, бо Ібсен - складний автор, і зробити розмовну виставу цікавою сьогодні, коли світ такий гучний і яскравий, непросто.

Нещодавно ви стали озвучувати аудіоверсію роману Франца Кафки "Процес", випущеного видавництвом BookChef. Вам довелося вивчити професію диктора з основ. Що вас змусило прийняти це виклик?

Мене вразила сама концепція цього проекту. Адже, як і раніше, існує безліч людей, які з різних причин не можуть читати. Дехто повертається з фронту, переживши травми чи втрати, а інші стикаються з труднощами в сприйнятті тексту. Тема аудіокниг дійсно є надзвичайно важливою та актуальною. Саме ця ідея стала для мене поштовхом погодитися на участь. До того ж, це був новий і захопливий досвід для мене. Однак процес роботи виявився тривалим — близько семи місяців, адже поєднати запис із репетиціями було досить складно. Щоб записати одну главу в студії, мені доводилося кілька разів — три або навіть чотири — читати її вголос вдома.

Чи відчуваєте ви себе вільною особистістю? Сьогодні ви вже кілька разів висловлювали думки на кшталт: "мені це не цікаво" або "мені все одно". Мене завжди вражали ті, хто здатен відкрито і чітко сказати "ні".

Я не знайомий з жодною людиною, яка була б цілковито вільною. Напевно, це або якийсь маргінал, або буддист, що відійшов у гори. Але навіть вони не позбавлені залежностей: буддист покладається на свої вірування, а маргінал — на свій унікальний стиль життя. Адже йому також властиво прагнення "бути інакшим", що вже є певною формою залежності. Тому я не можу вважати себе абсолютно незалежним. Найважливіше — правильно розставити пріоритети, щоб ця залежність працювала на користь, а не заважала. Якщо щось мені не цікаво, я просто не читаю, не дивлюся й не беру участі. Це стало для мене звичайною практикою. Люди часто живуть за інерцією, як у радянські часи, дотримуючись думки "треба", "належить", "всі це дивляться — і я також". Ось і зараз мені пропонують безліч комерційних проєктів, але вони не викликають в мене інтересу, навіщо ж мучити себе та інших? Так само і з порадами: "подивися це", "почитай те". Я зазвичай не звертаю на них уваги.

Яку роль відіграють фінанси у вашому житті? Чи є це для вас суттєвим аспектом?

- Ну, слухайте, гроші завжди відіграють роль. Щоб узимку вийти на вулицю й не змерзнути, треба купити пуховик чи пальто. А на це потрібні кошти - тобі ж ніхто просто так не принесе той пуховик. Але, знаєте, щоб робити те, що цікаво, мені вистачає грошей, а більше не потрібно. Звісно, я міг би взяти кілька комерційних проєктів, які мені пропонують, і купити собі машину - хорошу. А це мій настрій, мій час. І цей час - цінніший, ніж гроші.

Хоча важливо, щоб будь-яка діяльність приносила гідну винагороду, є речі, які я готовий робити безкоштовно, якщо вони мають істотне значення. Наприклад, нашу виставу "Поліандрія" ми розпочали як незалежний проект. Спочатку я інвестував у неї свої власні кошти, а згодом театр запропонував виставляти її на своїй сцені та ще й надав фінансову підтримку для постановки.

Раніше ви згадували, що слідкували за творчістю російських режисерів, відвідували Москву та переглядали їхні вистави. Яке ваше теперішнє ставлення до російського театру, їхніх митців і, в цілому, до російської культури?

Це сталося ще до 2014 року, коли я навчався на факультеті режисури. Чесно кажучи, в той час український театр в основному спирався на російську традицію. До нас часто приїздили московські режисери, ми уважно переглядали їхні постановки і захоплювалися ними. Але з часом я повністю втратив до цього інтерес. Можливо, це сталося тому, що я почав активно займатися театром сам, або ж через внутрішній протест. На сьогоднішній день я вже не слідкую за тим, що відбувається на їхніх сценах.

Є російські режисери, які після 2022 року відкрито висловилися проти війни, виїхали з країни. Є й такі, що втекли - але мовчать. Для мене це, по суті, те саме, що залишитися й мовчати. Їх прийняли Литва, інші країни, але вони далі мовчать. Такі режисери для мене просто викреслені. Ось, наприклад, був Юрій Бутусов - нещодавно помер. Він ніколи прямо не висловлювався. Робив у Литві вистави "про неможливість творити", але не про війну. Це, на мій погляд, втеча від відповідальності. А от Дмитро Кримов, син відомого Анатолія Єфроса, висловився чітко. Його за це одразу почали переслідувати, навіть квартиру опечатали. Він виїхав і з-за кордону постійно говорить прямо - не лише проти Путіна, а й всієї країни, бо вони всі там такі.

Але чи справді є сенс зараз вивчати їхніх режисерів та обговорювати їхні вистави? На мою думку, це не найкраща ідея. Ми вже вдосталь наситились російським театром. Час звернути погляд у новому напрямку — запрошувати молодих європейських режисерів і відкривати для себе інші театральні школи. Є, звісно, російські твори, які я все ще вважаю геніальними. Але чесно кажучи, немає жодного бажання їх читати. Виникає якесь ментальне відторгнення. Краще візьму до рук твори Томаса Манна, ніж Толстого. Якщо бути відвертим, російська література ніколи особливо не приваблювала мене. Завжди дивувався, чому всі так захоплюються Достоєвським. Коли я прочитав Кафку, подумав: "Ось це дійсно література!". У радянській та пострадянській культурі все було організовано так, щоб обмежити доступ до світової літератури, натомість активно просувати російську. Щороку друкували сотні тисяч примірників творів Достоєвського, Толстого, Пушкіна, створюючи враження, що лише вони є справжньою класикою.

Як ви реагуєте, коли чуєте російську мову на вулиці?

Не так давно я став свідком цікавої ситуації. Я стояв у черзі в магазині, коли поряд зі мною був батько з його маленькою донькою, якій, напевно, було близько 5-6 років. Вона була дуже мила. Продавчиня запитала її ім'я, і дівчинка відповіла: "Дівчинка". А тато, переходячи на російську, запитав: "А как тебя зовут?" Мене це трохи засмутило, коли дорослі спілкуються з дітьми російською. Але є й інші випадки: у мене є знайомі, які вже за 60, і їм важко перейти на українську мову.

Коли я вступав до театрального, усе життя до цього говорив російською. Перші два роки навчання буквально штудіював українську, читав Стефаника вголос - там мова складна. Потім, коли вже почав ставити вистави в театрах, оточення стало переважно українськомовним. І ти, по суті, йдеш за середовищем. Після 2022 року у мене серед знайомих майже не залишилося російськомовних.

- Є така людина чи люди, з якими ви дуже відверті? Можете в будь-який час зателефонувати, попросити поради або навпаки - допомогти порадою.

- Мабуть, ні. А можливо, так звик ще з дитинства, не знаю. Але у мене будь-яке питання й відповідь якось народжуються всередині. Не можу сказати, що це добре, але так воно є.

Також читайте на OBOZ.UA інтервʼю з акторкою Віталіною Біблів - про "папіків" у владі, повернення росіян у кіно й таємного чоловіка.