Травми минулого, складнощі сьогодення і великі сподівання на майбутнє: чилійське кіно на фестивалі Docudays UA.

Кінокритик Ігор Кромф нагадує, що варто знати про Чилі, розповідає про чилійський кінематограф і розмірковує про спільні точки української та чилійської документалістики.

Дуже довга країна

Перше, що спадає на думку при згадці Чилі, — це її контури на шкільних картах. Ця країна має довгу прибережну лінію, що простягається майже вздовж усієї західної частини Південної Америки. Чилі — це вузька смуга землі, що тягнеться з півночі на південь. Для нас звично, що на півночі — це тепло, а на півдні — холод. Однак у Чилі все навпаки: на півночі розташована пустеля, а на півдні — Вогняна Земля, яка знаходиться зовсім близько до Антарктиди. Тут досить прохолодно, і пінгвіни почуваються як вдома.

Чилі стало іспанською колонією в XVI столітті, коли конкістадори підкорювали ці території вогнем і кров'ю. Незалежність країна оголосила у 1814 році. Завдяки багатим родовищам срібла та міді, Чилі протягом тривалого часу залишалася стабільною та процвітаючою державою. У XIX столітті вона вела Тихоокеанські війни з сусідніми Перу та Болівією, але в цілому протягом майже ста років розвивалася, не зважаючи на міжнародні потрясіння, такі як Перша світова війна.

Ще одна цікава риса цієї країни полягає в наявності значної спільноти німецьких чилійців. Вони є нащадками іммігрантів, які прибули сюди в середині XIX - на початку XX століття. Впливова німецька громада сприяла розповсюдженню націонал-соціалістичних ідей, але їм протистояла потужна об’єднана коаліція, очолювана Радикальною партією, яка, незважаючи на свою назву, дотримувалася поміркованих поглядів. Хоча нацизм не здобув переваги, німецька спільнота відіграла важливу роль у забезпеченні нейтралітету Чилі під час Другої світової війни: країна формально підтримала Антигітлерівську коаліцію лише в лютому 1945 року.

Фото: Archivo Fotográfico Chilectra Центр Сантьяго (столиця Чилі й найбільше місто країни, розміщене в Центральній долині) в 1929 році

Доки більшість країн Південної Америки переживали політичні кризи через профашистські або прокомуністичні військові режими, у Чилі до 1970 року панував відносний спокій і демократичний устрій. Проте, через величезну соціальну нерівність, коли багаті і бідні жили в абсолютно різних світах, до влади прийшли Сальвадор Альєнде та ліва партія "Національна єдність". Їхня програма націоналізації викликала обурення як серед місцевих бізнесменів, так і у їхніх міжнародних союзників зі США. Розсекречені документи ЦРУ свідчать про те, що Сполучені Штати активно сприяли дестабілізації ситуації в Чилі, навіть незважаючи на те, що сама політика Альєнде також викликала невдоволення. У 1973 році в результаті державного перевороту до влади прийшов генерал Аугусто Піночет, який установив авторитарний режим з профашистськими ознаками. Спочатку, завдяки лібералізації та поверненню інвестицій, економіка почала розвиватися. Проте з часом економічні результати при Піночеті погіршувалися, а масштаби репресій, навпаки, зростали. У своїх звітах ЦРУ охарактеризувало каральну службу DINA як "сучасне гестапо" і "організацію, подібну до КДБ".

Фото: © Photo12/Universal Images Group Аугусто Піночет, генерал чилійської армії, після успішного військового перевороту 11 вересня 1973 року.

У 1980-х роках Піночет пом’якшив свою владу та спробував створити ілюзію демократичного процесу: він оголосив про проведення виборів, на яких був представлений єдиний кандидат — сам Піночет. Це призвело до активізації кампанії громадянської непокори NO (ні), яка в підсумку призвела до падіння режиму Піночета. Перехідний період у країні завершився на початку 2000-х, і сьогодні Чилі є демократичною багатопартійною державою. Сучасний президент Габріель Боріч — один з небагатьох лідерів країн Латинської Америки, який відкрито та послідовно підтримує Україну з моменту початку повномасштабної агресії.

Чилійський кінематограф

Чилійський кінематограф нерозривно пов'язане з чилійською історією. У цій країні кінематограф з'явився в 1897 році з короткометражних робіт місцевого фотографа Луїса Оддо Осоріо.

Стабільне кіновиробництво почалося в 1917 році. Ера німого кіно тривала до 1931-го. На її піку, у 1925-му, в Чилі виходило по 15-16 картин на рік. Важливою темою німого кіно була постать Мануеля Родрігеса -- одного з головних діячів руху за національну незалежність країни в ХІХ столітті (наприклад: "Мануель Родрігес" (1910 ) Альфонсо Урсуа Росаса, "Мануель Родрігес" (1920) Артуро Маріо і пригодницький байопік "Гусар смерті" (1925) Педро Сієнни, який вважають класикою чилійського кіно).

Приєднуйтесь до нашого каналу в Телеграм!

У 1942 році була створена Корпорація підтримки кіно — державний орган, покликаний сприяти розвитку кінематографічної індустрії. Поряд із цим виникла державна кіностудія "Чилі-Філмз". У той час національне кіно в Чилі значною мірою залежало від Голлівуду та інших великих латиноамериканських виробників, зокрема з Мексики та Аргентини. Більшість чилійських фільмів того періоду так чи інакше були пов'язані з голлівудськими стандартами і часто представляли собою копродукції з країнами-сусідами. Жанрова палітра була досить вузькою: мелодрами, нуар та псевдоісторичні стрічки. Проте чилійські режисери вносили у ці жанри елементи магічного реалізму, посилалися на місцевий фольклор і використовували оригінальний музичний супровід, що поєднував європейську класичну музику з народними мелодіями.

Фото: imdb.com Кадр з фільму "Леді Смерть" (1946)

Серед найвідоміших фільмів цього періоду можна виділити перший чисто чилійський проект "Роман у пів століття" (1944) — це масштабна белетризована хроніка Чилі з 1891 по 1944 рік, розказана через призму стосунків закоханих. Також варто згадати містичний нуар "Леді Смерть" (1946) — історію, що досліджує теми самогубства та азартних ігор. Не менш значущою є соціальна драма "Три краєвиди однієї вулиці" (1957), яка, хоч і залишалася в рамках жанру, вже передбачала майбутні тенденції.

Так звана Нова хвиля прийшла в Чилі (як і, наприклад, у Бразилію) в 1960-х: молоді чилійські режисери звертаються до соціальної критики. Прірва між багатими і бідними, проблеми селянства і корінних народів, зростання політизації -- основний спектр тем соціального кіно. Гучні імена тієї епохи -- Рауль Руїс, Мігель Літтін, Педро Часкель. Серед особливостей Нової хвилі Чилі -- стирання межі між документальним й ігровим кіно. Режисери працювали в напівдокументальному стилі (вуличне освітлення, переважно непрофесійні актори); більшість з них були лівими чи лівоцентристами і вбачали у кінематографі "поезію революції". Втомлені диктатом жанру студійної епохи Голлівуду, чилійські режисери Нової хвилі працювали з абсурдом, символізмом й обожнювали відкриті фінали.

Серед найвизначніших кінематографічних творів того періоду можна згадати "Шакал з Науельторо" (1969) Мігеля Літтіна, що розповідає про реального серійного вбивцю Хорхе дель Кармен Торреса. Іншим важливим фільмом є "Вальпараїсо, моя любов" (1969) Альдо Франсія, який висвітлює злидні мешканців одного з найбільших міст Чилі та історію занепаду родини, що складається з чотирьох братів і сестер. Також варто відзначити "Три сумні тигри" (1968) Рауля Руїса — фільм про трьох чоловіків, які блукають вечірнім Сантьяго, а їхні проблеми є яскравим відображенням соціальних викликів у Чилі. Під час режиму Піночета цей твір був знищений, проте одна з копій вдалася зберегти в Уругваї.

Фото: kino-teatr.ru Кадр з фільму 'Шакал з Нуельторо' (1969)

З приходом Піночета чилійський кінематограф зазнав майже повного знищення. Режисери, які не стали жертвами репресій, змушені були покинути країну: Мексика, Швеція та Нікарагуа стали притулком для тих, хто дотримувався поміркованих поглядів, тоді як ліві кінематографісти знайшли прихисток у СРСР, Болгарії, Кубі та НДР. Внаслідок цього, близько тридцяти років чилійське кіно існувало поза межами рідної країни. Багато з цих кінопроектів мали на меті критику режиму Піночета. Особливе місце серед них посідає документальна трилогія "Битва за Чилі" (1975-1978) Патрісіо Гусмана, яка детально висвітлює події, що призвели до приходу до влади спочатку Альєнде, а згодом і Піночета.

Після падіння режиму Піночета в Чилі розпочалося відновлення національного кінематографа, в якому ключову роль відіграв Національний художній фонд (Fondart). Серед сучасних чилійських кінорежисерів особливе місце займає Пабло Ларраїн, який став відомим у світі завдяки своїм біографічним фільмам про видатних жінок. Серед його найвідоміших робіт можна назвати "Джекі" (2016) з Наталі Портман у ролі Жаклін Кеннеді, "Спенсер" (2021) з Крістен Стюарт про принцесу Діану та "Марія" (2024) з Анджеліною Джолі про Марію Каллас. Проте в Чилі Ларраїн більше відомий як режисер, який переосмислює досвід диктатури Піночета. Його дебютний фільм "Тоні Манеро" (2008) розповідає про чоловіка в часи піночетівського режиму, який бере участь у конкурсі двійників персонажа Тоні Манеро з фільму "Лихоманка суботнього вечора", символізуючи ескапізм в умовах авторитаризму. Наступна робота "Розтин" (2010) вивчає тему банальності зла і фальсифікацій стосовно загиблих жертв диктатури. Третя значна робота Ларраїна, політична драма "Ні" (2012), висвітлює кампанію громадянської непокори, яка призвела до падіння режиму Піночета. У 2023 році режисер презентував сатиричну комедію "Граф", в якій розмірковує про Піночета в образі вампіра, що не може померти.

Випустити півня: кінематографічна історія Марії Каллас, яка звучала неналежно.

Чилійсько-український акцент на Docudays

Документальне кіно завжди відігравало ключову роль у чилійському кінематографі, починаючи з перших спроб вивчення постаті Мануеля Родрігеса і до унікального напівдокументального стилю "нової хвилі". Чилійська документалістика має виразно соціальний характер: вона зосереджується на незмінних з часів 1960-х років проблемах, таких як прірва між багатими та бідними, трагедія корінних народів, а також досліджує пам'ять про режим Піночета.

Документальне кіно України та Чилі, незважаючи на відмінності в культурних контекстах та географічну віддаленість, має спільні риси. В першу чергу, це споглядально-медитативний стиль візуального представлення, що виявляється через художню виразність, яка з'являється у повільному темпі кадрів і поступовому розвитку сюжету.

Зображення: Docudays UA Сцена з фільму "Коли хмари приховують тінь"

Фільм "Коли хмари ховають тінь" Хосе Луїса Торреса Лейви - це чуттєва та пронизлива оповідь про акторку, яка опинилася у Пуерто-Вільямсі, затишному портовому містечку на Вогняній Землі. Віддаленість від цивілізації, занурення у велич природних ландшафтів та знайомство з культурними традиціями місцевих жителів стають каталізатором для того, щоб давно приховані таємниці почали спливати на поверхню. Цей медитативний та мінімалістичний фільм, зосереджений на спостереженні за простими радощами повсякденності, порушує тему переживання втрати - питання, яке залишатиметься актуальним у українському документальному кінематографі ще довгий час.

Зображення: Docudays UA Сцена з кінострічки "Ті, кого не люблять"

Найближче до спільності з українською документалістикою підбирається робота Тани Гілберт "Ті, кого не люблять". Це документальне відеоесе, складене з фотографій та коротких відео, що їх зняли на телефон у жіночій виправній колонії. Гаджети в таких установах заборонені, тому всі кадри відзняті нелегально. Неквапливий колаж тюремного побуту розповідає про досвід жінки в місцях позбавлення волі. Режисерка розмірковує про соціальну несправедливість та досвід лесбійства в пенітенціарній системі. Але насамперед стрічка сфокусована навколо теми материнства в ув'язненні. Головна героїня, чиї закадрові роздуми озвучують цей набір відео та фото, розповідає трагічну історію про несправедливу недолюбленість дітей ув'язнених та її іноді фатальні наслідки. Ця стрічка перегукується з недавньою україно-чесько-словацькою копродукцією "Цензорка" Петера Керекеша, яка у напівдокументальному стилі досліджувала тему материнства у виправній колонії на Одещині. Схожість цих стрічок у їх головному заклику: дитина народжена у в'язниці заслуговує на материнську любов, навіть якщо мати вчинила кримінальний злочин.

Зображення: Docudays UA Сцена з фільму "Місто вогню"

Фільм "Вогняне місто" режисера Ніколаса Моліни розповідає про діяльність добровільної пожежної служби "Французькі помпи" у Вальпараїсо. Назва цієї служби символізує її тісні зв'язки та підтримку з боку французьких колег. Основне завдання цього загону - протистояти лісовим пожежам. Евкаліпти, що ростуть на навколишніх схилах, мають легке листя, здатне підніматися в повітря навіть у вогні, що дозволяє полум'ю поширюватися на великі відстані. У важкі часи, коли допомога потрібна як ніколи, "Французькі помпи" вирішують зробити сміливий крок, залучаючи до своїх лав жінок-добровольців.

Чилійське кіно своє існування почало з теми пожежної безпеки. У 1902 році на екрани вийшла одна з перших повністю чилійських короткометражок, присвячена підготовці рятувальників. Фільм "Вогняне місто" порушує екологічні питання країни, що постійно стикається з природними катастрофами, такими як землетруси, урагани та лісові пожежі. Він також піднімає тему "досвіду після 1973 року", зокрема застереження щодо залучення жінок до "традиційно чоловічої" сфери пожежної служби.

Цікаво, що з початком масштабного вторгнення українська Державна служба з надзвичайних ситуацій випустила власний документальний фільм, присвячений жінкам у сфері пожежно-рятувальної служби, під назвою BurningWomen. Проте між чилійським і українським фільмами існує суттєва різниця. Робота Моліни є художньою рефлексією на тему боротьби з природними стихіями та стереотипами, в той час як український фільм виступає як публіцистичний нарис, що висвітлює складний шлях жінок у пожежно-рятувальних службах.

Додатковими двома фільмами, які можна переглянути в рамках програми "Чилійський погляд: фокус фестивалю FIDOS", є "Непевна тінь" Селести Рохас Мугіки та "Соцреалізм" Рауля Руїса. Обидва твори відображають теми пам'яті, досліджуючи їх у контексті авторитарного режиму Піночета.

Зображення: Docudays UA Сцена з фільму "Невизначена тінь"

"Непевна тінь" авторства Селести Рохас Мугіки розповідає історію батька режисерки, Лучо Мугіки, який втік до Еквадору, рятуючись від переслідувань режиму Піночета. Незважаючи на небезпеки, він зміг зберегти свій унікальний фотоархів, що зафіксував життя в Чилі того часу. Завдяки майстерному поєднанню батьківських фотографій та оригінального саунд-дизайну, Селеста Рохас Мугіка проводить чутливе дослідження пам’яті. Це дозволяє розглядати теми авторитаризму не лише через критику, а й у формі діалогу або навіть гри. "Непевна тінь" постає як величезне полотно, на якому режисерка, аналізуючи кожен знімок батька, досліджує різні аспекти складного минулого свого народу.

Такий спосіб осмислення історії стає дедалі більш популярним в українській документалістиці. Досвід батьків та інших людей, які пережили часи несвободи під радянським режимом, відображається у творах, таких як "Фрагменти льоду" Марії Стоянової та "Сімейний фотоальбом" Марини Ткачук. Остання досліджує фотоархів австрійського інженера Александра Вінербергера, який зафіксував Голодомор на території Харківщини. Ці роботи мають різний контекст, звучання та стиль, але спільним між українцями та чилійцями залишається прагнення до архіву як основи документалістики в контексті дослідження пам'яті.

Фото: Docudays UA Кадр із фільму 'Соцреалізм'

"Соцреалізм" - робота класика чилійської нової хвилі Рауля Руїса, яку вважали втраченою після приходу до влади Піночета. Це сатиричний напівдокументальний кінопамфлет про соціалістичні перетворення в Чилі за правління Альєнде. Існує два світи. Перший - світ реальних пролетарів, які живуть в робітничих комунах і не розуміють, чому вони не можуть захопити засоби виробництва (завод), якщо власник покинув країну, а вони хочуть його націоналізувати та працювати як на виробничому кооперативі. Другий - світ лівих літераторів, інтелектуалів з родин середнього класу, які захопились лівими ідеями через робітничий досвід, а через вивчення марксистських праць. Кожен з літераторів бачить в соціалістичній революції щось своє, але усі ці бачення далекі від потреб реальних робітників: насамперед митці зайняті поетичними марафонами на підтримку соціалізму. Врешті ці світи перетинаються, і це призводить до крові. Рауль Руїс сам був людиною лівих поглядів, тож "Соцреалізм" - це певною мірою самокритика.

Sure! Please provide the text you would like me to make unique.

Переглядаючи секцію чилійського кіно, знову переконуєшся, що культурні відмінності та географічна відстань не стають на заваді обговоренню спільних тем мовою кінематографа. Ми однаково осмислюємо складне минуле, аналізуємо актуальні проблеми і з надією дивимось у майбутнє. Проте найзначнішим контрастом залишається війна, яку Україна веде за своє існування. Вона не лише загострює увагу, але й суттєво розширює горизонти української документалістики.

Часопростір війни: українське документальне кіно на Docudays 2025